Історія справи

Постанова

Іменем України

03 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 642/3285/17-ц

провадження № 61-41279св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЖуравельВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Департамент Служб у справах дітей Харківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2018 року у складі судді Грінчук О. П. та постанову апеляційного суду Харківської області від 23 червня 2018 року у складі колегії суддів: Сащенко І. С., Колтунової А. І., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Департамент Служб у справах дітей Харківської міської ради (далі - Департамент Служб у справах дітей), у якому просив визнати його дочку - малолітню ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування квартирою.

Позовна заява мотивована тим, він та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, у період якого народилась дочка - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зазначає, що дитина, законним представником якої є її мати - відповідач ОСОБА_5, зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, співвласником якої є він.

Після розлучення із ОСОБА_5, колишня дружина та спільна дитина у квартирі не проживають, проте така реєстрація порушує його права як співвласника, оскільки він несе додаткові витрати на утримання житла, а тому просив позов задовольнити.

Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Харківської області від 23 червня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування квартирою призведе до порушення її прав на житло. Крім того, позивачем не надано доказів, що реєстрація його дочки у квартирі перешкоджає йому користуватися чи розпоряджатися нею.

У липні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що дитина проживає із матір'ю за іншою адресою, а факт непроживання у квартирі АДРЕСА_1 підтверджено актами комунального підприємства «Жилкомсервіс». У зв'язку з реєстрацію дитини у квартирі він несе додаткові витрати на утримання житла.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_1

Малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є дочкою позивача ОСОБА_4 та разом із батьком зареєстрована у цій квартирі з 19 липня 2014 року.

06 лютого 2018 року Департамент служби у справах дітей надав висновок про недоцільність визнання малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Враховуючи встановлені судом обставини, а також те, що позивачем не надано доказів наявності у малолітньої дитини іншого житла, суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4. залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Харківської області від 23 червня 2018 року без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Харківської області від 23 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Журавель

Н.О. Антоненко

В.І. Крат