Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.09.2018 року у справі №344/1319/17

Постанова

Іменем України

02 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 344/1319/17

провадження № 61-42662св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є.

В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", яка підписана представником Сокуренко Євгеном Сергійовичем, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року у складі судді: Татарінової О. А., та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2018 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Бойчука І. В., Ясеновенко Л. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ
КБ "ПриватБанк", банк) звернулося із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 23 жовтня 2007 року укладено кредитну угоду № 322К, відповідно до якого банк надав відповідачу ОСОБА_1 кредит у розмірі 52 000
доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних з кінцевим терміном повернення кредиту 22 жовтня 2012 року, а відповідач зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та у порядку, що встановлені кредитним договором.

23 жовтня 2007 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АТ КБ "ПриватБанк" та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки № 322К, згідно якого поручитель взяв на себе зобов'язання солідарно відповідати за зобов'язаннями позичальника.

Позивач вказував, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором № 322К від 23 жовтня 2007 року станом на 11 жовтня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 105 994,54 доларів США, з яких: 22 786,55
доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту), 30 052,97 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 702,21 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 52 452,81 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника лише повну суму заборгованості, тому кредитор вправі на свій розсуд вимагати частину заборгованості.

АТ КБ "ПриватБанк" просив стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2 у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором № 322К від 23 жовтня 2007 року у розмірі 22 786,55 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту), що за курсом 25,82 відповідно до службового розпорядження НБУ від 11 жовтня 2016 року складає 588 348,72 грн, та судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2018 року, у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивачем змінено строк виконання основного зобов'язання за кредитною угодою № 322К від 23 жовтня 2007 року, оскільки 14 липня 2009 року банк звернувся із позовом про звернення стягнення на заставне майно у рахунок погашення повної заборгованості за кредитною угодою, а тому саме з 14 липня 2009 року необхідно обчислювати встановлену сторонами у договорі позовну давність тривалістю п'ять років.

Позивач звернувся із цим позовом 30 січня 2017 року, тобто з пропуском встановленої у договорі позовної давності, а тому суди зробили висновок, що у задоволенні позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв'язку із спливом позовної давності.

При відмові у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" у частині позовних вимог до ОСОБА_2 суди зробили висновок, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Згідно договору поруки № 322К від 23 жовтня 2007 року ОСОБА_2 поручився за виконання позичальником ОСОБА_1 кредитної угоди №322К від 23 жовтня 2007 року. Оскільки позивач пропустив строк звернення до поручителя, то порука за договором поруки № 322К від 23 жовтня 2007 року припинилася.

Аргументи учасників справи

У серпні 2018 року АТ КБ "ПриватБанк" через представника Сокуренка Є. С. звернулося із касаційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому посилається на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно визначали момент початку перебігу позовної давності, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора припиняє правовідносин сторін за кредитним договором та не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання. У пункті 1.3. кредитного договору сторони визначили строк виконання зобов'язань до 22 жовтня 2012 року і сторони не вносили зміни у цей пункт договору, тому висновки судів про те, що банк змінив строк виконання основного зобов'язання є неправильними. У справі, яка розглядалася у 2009 році, вимог про дострокове повернення всієї суми заборгованості за кредитним договором банком не пред'являлось, судом такі вимоги не розглядалися і рішення з цього приводу не ухвалювалося. Звернення банку у 2009 році із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки не призвело до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне та не змінило строк виконання основного зобов'язання.

Суди не врахували, що відповідно до пункту 1.3. кредитного договору кінцевим терміном повернення кредиту є 22 жовтня 2012 року, а пунктом 6.8 договору встановлено строк позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків, комісії, неустойки тривалістю 5 років. Таким чином, оскільки у випадку строк виконання основного зобов'язання визначено сторонами у договорі 22 жовтня 2012 року, то саме з 22 жовтня 2012 року повинен рахуватись і обумовлена сторонами позовна давність за основним зобов'язанням, яка спливає 22 жовтня 2012 року. Банк звернувся із позовом у січні 2017 року, тобто у межах обумовленої сторонами позовної давності.

Зазначає, що виконати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 01 лютого 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки неможливо, оскільки ці правовідносини регулюються Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", тому позовна давність зупинена на підставі пункту 2 частини 1 статті 263 ЦК України. Крім того сторонами встановлена позовна давність тривалістю 5 років. За таких обставин вважає, що банком не пропущена позовна давність. Суди помилково застосували частину 4 статті 559 ЦК України, оскільки сторони встановили у договорі строк поруки тривалістю 5 років.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Відзив мотивований тим, що банк пропустив позовну давність, а порука є припиненою згідно частини 4 статті 559 ЦК України. Вказує, що висновки судів узгоджуються із висновком Верховного Суду, який викладено у постанові від 14 березня 2018 року у справі № 752/19698/14-ц. Вважає, що Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюється на спірні відносини.

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Вказує, що порука є припиненою згідно частини 4 статті 559 ЦК України і висновки судів узгоджуються із висновком Верховного Суду, який викладено у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 2-1283/11.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

Позиція Верховного Суду

Суди встановили, що 23 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду №322К, відповідно до умов якої банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 52 000 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних з кінцевим терміном повернення кредиту 22 жовтня 2012 року, а відповідач зобов'язалася повернути кредит і сплатити проценти за користування кредитними коштами у строки та в порядку, що встановлені кредитною угодою.

23 жовтня 2007 року для забезпечення виконання зобов'язань за вказаною кредитною угодою між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 322К, згідно якого поручитель взяв на себе зобов'язання солідарно та у повному обсязі відповідати за зобов'язаннями позичальника ОСОБА_1

ОСОБА_1 зобов'язання за кредитною угодою належним чином не виконувала, внаслідок чого станом на 11 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 105
994,54 долари США, з яких: 22 786,55 доларів США - заборгованість за кредитом (тіло кредиту), 30 052,97 долари США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 702,21 долари США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 52 452,81 долари США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, що підтверджується розрахунком заборгованості за кредитним договором № 322К від 23 жовтня 2007 року.

АТ КБ "ПриватБанк" звернулося з позовом про стягнення частини заборгованості за кредитом, яка складає 22 786,55 доларів США - заборгованість за кредитом (тіло кредиту), що за курсом 25,82 відповідно до службового розпорядження НБУ від 11 жовтня 2016 року складає 588 348,72 грн.

Суди встановили, що у липні 2009 року банк звертався до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про звернення стягнення на заставне майно, що підтверджується копією позовної заяви, підписаною представником позивача 14 липня 2009 року.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 01 лютого 2010 року у справі № 2-230/10 позов ЗАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про звернення стягнення задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 322К від 23 жовтня 2007 року в розмірі 209 029,60 грн (27146,70 доларів США) звернуто стягнення на предмет іпотеки: земельну ділянку загальною площею 1,000 га, що знаходяться в с. Колодіївка, урочище "Горби" Тисменицького району Івано-Франківської області, шляхом продажу предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки №б/н від 23 жовтня 2007 року) ЗАТ КБ "ПриватБанк" з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПриватБанку усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE ( №o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Встановивши, що позивачем у липні 2009 року було змінено строк виконання основного зобов'язання та із цим позовом банк звернувся 30 січня 2017 року, суди зробили обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності про застосування наслідків спливу якої заявлено ОСОБА_1 у запереченнях проти позову (а. с. 45,46).

У статті 554 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

У договору поруки № 322К від 23 жовтня 2007 року передбачено: цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором (пункт 10); строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу за договором, встановлюється протягом 5-ти років (пункт 11).

У постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 3-42гс15 зроблено висновок, що "припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності, частина 4 статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позов до поручителя (третє речення частини 4 статті 559 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1451цс16 зроблено висновок, що "відповідно до частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина 1 статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 251 та частина 2 статті 252 ЦК України). З договорів поруки вбачається, що у них не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 4.2 договору поруки) про його дію до припинення всіх зобов'язань боржника за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині 1 статті 251 та частинні 1 статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 ЦК України. Згідно із частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням".

Встановивши, що у липні 2009 року настав строк виконання основного зобов'язання, а банк звернувся до суду 30 січня 2017 року, тобто після припинення поруки, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову до поручителя.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", яка підписана представником Сокуренко Євгеном Сергійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков