Постанова

Іменем України

03 червня 2020 року

м. Київ

справа № 694/1539/17

провадження № 61-42525 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б .І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 ,

треті особи: відділ Держгеокадастру у Звенигородському районі Черкаської області, Звенигородська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 на рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 травня 2018 року у складі судді Дудніченка В. М. та постанову Апеляційного суду Черкаської області

від 12 липня 2018 рокуу складі колегії суддів: Храпка В. Д., Вініченка Б. Б., Бондаренка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду

з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4

про визнання недійсними та скасування свідоцтв про право на спадщину

за законом.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їхня баба - ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося спадкове майно, а саме: земельна ділянка, розміром 2,57 га, розташована на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Єдиним спадкоємцем першої черги була їхня матір - ОСОБА_6 , яка прийняла спадщину, однак не отримала свідоцтво про право на спадщину, так як

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. Після її смерті відкрилася спадщина на вказану земельну ділянку. Вказували, що разом з братом - ОСОБА_7 , вони були спадкоємцями першої черги, проте не зверталися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, оскільки вважали, що спадкове майно належить їм, заяв про відмову від прийняття спадщини не подавали.

Проте ОСОБА_7 подав до Звенигородської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, зазначивши, що інших спадкоємців за законом немає і в подальшому отримав свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 червня 2009 року та від 05 лютого 2009 року. На підставі вказаних свідоцтв про право на спадщину останній отримав Державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯИ № 836688, на земельну ділянку, площею 2,17 га; серії ЯИ № 8367193, на земельну ділянку,

площею 2,57 га. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер.

Вказували, що внаслідок таких дій ОСОБА_7 порушено їхні права,

як спадкоємців померлої ОСОБА_6 .

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину

за законом на спадкове майно померлої ОСОБА_5 - земельну ділянку, розміром 2,57 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно померлої ОСОБА_6 - земельну ділянку, розміром 2,17 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 травня

2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним та скасовано: свідоцтво про право на спадщину

за законом від 30 червня 2006 року, посвідчено державним нотаріусом Звенигородської державної нотаріальної контори, зареєстровано в реєстрі за № 2295, на спадкове майно померлої ОСОБА_6 - земельну ділянку, розміром 2,17 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належала померлій на підставі Державного акту на право приватної власності на землю від 17 грудня 2003 року серії ІІІ-ЧР № 204403, виданого Шевченківською сільською радою Звенигородського району Черкаської області, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 1025 ; свідоцтво про право на спадщину за законом від 25 лютого 2009 року, посвідчено державним нотаріусом Звенигородської державної нотаріальної контори, зареєстровано в реєстрі за № 1-760, на спадкове майно померлої

ОСОБА_6 - земельну ділянку, розміром 2,57 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належала померлій матері - ОСОБА_5 , на підставі Державного акту на право приватної власності на землю від 09 жовтня 2009 року серії І -ЧР № 003742, виданого Шевченківською сільською радою Звенигородського району Черкаської області, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 870 , спадкоємцем якої була її дочка - ОСОБА_6 , яка прийняла спадщину, але не оформила своїх спадкових прав.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що права позивачів, як спадкоємців, порушено, оскільки вони проживали разом з померлою ОСОБА_6 , не подали заяв про відмову від прийняття спадщини після смерті матері, а ОСОБА_7 прийняв спадщину і отримав свідоцтво про право на спадщину на все спадкове майно. При цьому ОСОБА_2 на момент смерті матері була неповнолітньою, а в силу положень статті

1301 ЦК України захист її прав може здійснюватися шляхом визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 12 липня 2018 року апеляційні скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 травня

2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи

та ґрунтуються на нормах діючого законодавства.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що відсутність свідоцтва

про права на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Право на спадщину виникає у спадкоємців з часу відкриття спадщини і вони можуть в будь-який час захистити своє право у судовому порядку, тому позовна давність не пропущена.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 30 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 694/1539/17 із Звенигородського районного суду Черкаської області та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

У квітні 2020 року згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа передана судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій

безпідставно не застосували позовну давність у справі, про застосування якої ними було подано заяву. Про факт оформлення спадщини

ОСОБА_7 позивачам було відомо ще в 2006 році, оскільки з дозволу останнього вони отримували орендну плату за користування земельними ділянками, а з позовом звернулися до суду лише у грудні 2017 року. Доказів поважності пропуску позивачами строку звернення до суду із вказаним позовом матеріали справи не містять.

Вказують, що факт прийняття позивачами спадщини після смерті ОСОБА_6 належними доказами не підтверджено, а ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала разом з чоловіком окремо від матері.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (а. с. 15).

Після її смерті залишилось спадкове майно у вигляді земельної ділянки розміром 2,57 га, яка розташована на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, державний акт на право приватної власності на землю серії І-ЧР № 003742.

ОСОБА_6 , дочка померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , фактично прийняла спадщину після своєї матері, але не оформила своїх спадкових прав на її майно.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (а. с. 16).

Після її смерті залишилось спадкове майно у вигляді земельної ділянки розміром 2,17 га, що належала померлій на підставі державного акту на праве приватної власності на землю серії ІІІ-ЧР № 024403.

11 березня 2006 року до Звенигородської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_7 із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_6 (а. с. 86 зв.).

30 червня 2006 року до Звенигородської державної нотаріальної контори звернувся син померлої ОСОБА_6 - ОСОБА_7 із заявою видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме: житловий будинок із надвірними спорудами в

АДРЕСА_1 ; земельної ділянки на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (державний акт - серія ІІІ-ЧР №024403); право на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства СП «Шевченків край»

(серія ЗВ-1 №001290 ). У даній заяві зазначав, що інших спадкоємців не має

(а. с. 86).

30 червня 2006 року ОСОБА_7 було видане свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме земельну ділянку розміром 2,17 га, яка розташована в адмінмежах Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належало померлій на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія III-ЧР №024403 (а. с. 17).

25.02.2009 року до Звенигородської державної нотаріальної контори знову звернувся ОСОБА_7 із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_6 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_4 , а саме на земельну ділянку на території Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (державний акт - серія І-ЧР №0003742), що належала матері померлої - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . В даній заяві зазначив, що інших спадкоємців не має та надав довідку виконкому Шевченківської сільської ради про те, що ОСОБА_6 дійсно проживала однією сім`єю з ОСОБА_5 та вели спільне господарство до дня смерті останньої.

25 лютого 2009 року ОСОБА_7 було видане додаткове свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме земельну ділянки розміром 2,57 га, яка розташована в адмінмежах Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належало померлій матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі державного акту на право приватної власності на землю

серія I-ЧР №003742, спадкоємцем якої була її дочка ОСОБА_6 , яка прийняла спадщину, але не оформила свої спадкових справ (а. с. 20).

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (а. с. 25).

Після смерті ОСОБА_7 , його дочки ОСОБА_4 та ОСОБА_4 05 жовтня 2017 року отримали свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме: земельну ділянку розміром 2,17 га, яка розташована в адмінмежах Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки: 7121289200:03:001:0451; земельну ділянку розміром 2,57 га, яка розташована в адмінмежах Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки: 7121289200:03:001:0313 (а. с. 57, 61).

Відповідно до акту депутату Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області від 18 січня 2017 року,

ОСОБА_6 , 1947 року народження, яка була зареєстрована за адресою

АДРЕСА_2 , дійсно проживала

у період з 2003 року по 2005 рік у своєї дочки ОСОБА_1 у АДРЕСА_3 та вела з нею спільне господарство. Також у

ОСОБА_1 проживав її батько ОСОБА_8 з 2003 року по 2007 рік, та вів з нею спільне господарство (а. с. 28).

Згідно з актом депутату Шевченківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області від 25 січня 2017 року ОСОБА_8 та його доньки ОСОБА_9 та ОСОБА_2 мешкали за адресою

АДРЕСА_3 , а обробляли присадибну земельну ділянку в АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_6 та вели спільне господарство у період з 2003 року по 2008 року (а. с. 27).

Крім того, з витягу з погосподарської книги, на 2001-2005 роки виконкому Воронівської сільської ради Городищенського району Черкаської області вбачається, що його власником і користувачем була ОСОБА_5 (а. с. 121).

Згідно довідки виконкому Воронівської сільської ради Городищенського району Черкаської області від 29 березня 2018 року, померла ОСОБА_5 на день смерті була зареєстрована і проживала за адресою

АДРЕСА_4 . На день смерті спільно із померлою ніхто не був зареєстрований і не проживав, вона проживала одиноко (а. с. 122).

Відповідно до акту депутата Звенигородської міської ради Черкаської області від 29 березня 2018 року, ОСОБА_7 проживав у цивільному шлюбі із ОСОБА_10 з 1999 року по 2007 рік, був зареєстрований

за адресою АДРЕСА_5

з 07 квітня 2004 року по 08 червня 2007 року (а. с. 123).

У березні 2018 року представником ОСОБА_4 - ОСОБА_11 ,

та у квітні 2018 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 подано до суду першої інстанції заяви про застосування позовної давності,

(а. с. 118, 131-133).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України

від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено,

що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких

не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку,

що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини третьої, четвертої та п`ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживає разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленою статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими,

що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою, четвертою статті 1273 цього Кодексу. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Статтею 1280 ЦК України встановлено, що якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

Відповідно до частини першої та третьої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до статті 1301 ЦК України, якщо свідоцтво про право на спадщину на частку неповнолітнього спадкоємця було видано іншим особам (іншим спадкоємцям), то судовий захист їх прав може здійснюватися шляхом визнання таких свідоцтв про право на спадщину частково (або повністю) недійсними.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , суд першої інстанції,

з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того,

що права позивачів, як спадкоємців, порушено, оскільки вони проживали разом з померлою ОСОБА_6 , не подали заяв про відмову від прийняття спадщини після смерті матері, а ОСОБА_7 прийняв спадщину і отримав свідоцтво про право на спадщину на все спадкове майно. При цьому

ОСОБА_2 на момент смерті матері була неповнолітньою, а в силу положень статті 1301 ЦК України захист її прав може здійснюватися шляхом визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними.

Однак суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про задоволення позову, оскільки не врахував та не надав оцінки доводам відповідачів про застосування строку позовної давності, а висновок суду апеляційної інстанції про те, що спадкоємець може в будь-який час захистити своє право в судовому порядку є помилковим, не ґрунтується на жодній нормі права й суперечить нормам ЦК України.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) обставини.

При цьому положення частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

З матеріалів справи вбачається, що оформлення спадщини ОСОБА_7 позивачам було відомо ще в 2006 році, оскільки з дозволу останнього вони отримували орендну плату за користування земельними ділянками.

У судовому засіданні позивачі визнали вказані обставини та підтвердили отримання грошей за паї на що суди уваги не звернули.

Отже, як зазначили відповідачі, позивачам було відомо про порушене їх прав ще у 2006 році, проте до суду вони звернулися лише у грудні 2017 року,

що свідчить про пропуск ними строку позовної давності. Цим аргументам сторони у справі суди оцінки не надали.

Статтею 13 Конституції України визначено, що власність зобов'язує.

Аналогічні положення закріплені й у частині четвертій статті 319 ЦК України.

Аналіз вищенаведених положень закону свідчить про те, що власник зобов'язаний цікавитись майном, дбати про його стан, вчиняти дії, передбачені чинним законодавством, з метою оформлення права власності. У разі набуття статусу власника майна на підставі спадкування за законом, на особу, крім прав, покладається й обов`язок щодо утримання такого майна.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції

у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 травня

2018 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 12 липня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк