Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.09.2018 року у справі №640/7558/17

Постанова

Іменем України

03 червня 2020 року

м. Київ

справа № 640/7558/17

провадження № 61-41710св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів:Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенко І. С.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 18 липня 2015 року він позичив відповідачу 120 000,00 дол. США на строк до 18 липня 2016 року, на підтвердження чого останній надав відповідну розписку. Він знайомий із відповідачем більше десяти років, тому будучи добре знайомими та знаючи, що відповідач є матеріально забезпеченою особою, має постійний дохід, тому у другий раз 25 вересня 2016 року він позичив відповідачу кошти у розмірі 30 000,00 дол. США на строк до 25 вересня 2017 року. Загальна сума позичених коштів становить 150 000,00 дол. США, що на момент подачі позову за курсом Національного банку України еквівалентно 3 955 448,85 грн. Відповідач вказаний борг не повернув та не виявив жодних намірів та спроб щодо погашення наявної суми заборгованості.

Крім того, умисне неповернення боргу спричиняє душевні хвилювання, матеріальні незручності протягом часу, коли відповідач не повертає кошти, взяті у борг за розписками, а саме: за розпискою від 18 липня 2015 року на суму 120 000,00 дол. США прострочення виконання зобов`язання на час подачі позову складає 308 днів; за розпискою від 25 вересня 2016 року на суму 30 000,00 дол. США строк прострочення складає 58 днів.

Просив відшкодувати моральну шкоду, обґрунтовуючи тим, що відшкодування моральної шкоди має складати 316,43 грн (0,01 відсоток від суми боргу) за кожен день прострочення, тому за першою розпискою на 120 000,00 дол. США за 308 днів становить 97 460,44 грн, за другою розпискою на 30 000,00 дол. США становить 4 588,38 грн.

Із урахуванням наведених обставин, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути із відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 3 955 448,85 грн, 102 048,82 грн на відшкодування моральної шкоди та судові витрати.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 3 955 448,85 грн. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами укладені договори позики на загальну суму 150 000,00 дол. США, про що складено відповідні розписи, кошти за цими договорами не повернуто, а тому вони підлягають стягненню у судовому порядку.

Відмовляючи у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що укладені між сторонами договори позики не передбачають відшкодування моральної шкоди за таким видом правовідносин, оскільки вони є договірними, а не деліктними.

Постанова Апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Київського районного суду міста Харкова від 12 грудня 2017 року у частині стягнення 3 164 359,08 грн, що є еквівалентом 120 000,00 дол. США, та судового збору скасовано.Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на момент укладення договору позики - 18 липня 2015 року відповідач перебував за межами України та не складав відповідної розписки. Стороною позивача не надано належних доказів на підтвердження того, що кошти фактично отримані відповідачем в іншій час, не надано обґрунтованих пояснень чому розписка датована саме 18 липня 2015 року, а не фактично датою отримання коштів чи іншою датою, тобто, безпосередньо коли саме писалася відповідачем розписка.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду Штелик С. П. від 29 серпня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

02 жовтня 2018 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя», вирішено здійснити перерозподіл справ, у яких касаційні скарги подані до Верховного Суду у 2017-2018 роках.

На підставі повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана судді Ступак О. В.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що у суді першої інстанції представник відповідача не заперечував, що грошові кошти у розмірі 120 000,00 дол. США отриманні відповідачем, і те, що від нього одержані розписки, але вони складені в інший час. Сторона відповідача не довела, що підпис у розписці від 18 липня 2015 року зроблений не відповідачем, не заявляли клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

У листопаді 2018 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому заявник просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити без змін постанову апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, наведені в ній доводи фактично зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню із таких підстав.

Встановленні судами обставини

18 липня 2015 року між сторонами укладений договір позики, відповідно до якого відповідач отримав у позику від позивача грошові кошти у розмірі 120 000,00 дол. США, які зобов`язувався повернути до 18 липня 2015 року.

25 вересня 2016 року між сторонами укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 30 000,00 дол. США, які зобов`язувався повернути до 25 березня 2017 року.

18 липня 2015 року та 25 вересня 2016 року на підтвердження своїх боргових зобов`язань ОСОБА_2 надав розписки ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 перетнув кордон України, пункт пропуску «Харків пасажирський» та повернувся до України 27 липня 2015 року, що підтверджується довідкою Державної прикордонної служби України.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтями 509, 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК України).

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки.

Таким чином, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов`язується повернути позику.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що надана позивачем розписка від 18 липня 2015 року не є беззаперечним доказом отримання відповідачем коштів. За встановленими у справі обставинами, відповідач не міг скласти розписки про отримання ним від позивача позики у розмірі 120 000,00 дол. США, оскільки у зазначену у розписці дату - 18 липня 2015 року відповідач перебував за межами України. Крім цього, стороною позивача не надано належних доказів на підтвердження того, що кошти фактично отримані відповідачем в іншій час, не надано обґрунтованих пояснень чому розписка датована саме 18 липня 2015 року, а не фактичною датою отримання коштів чи іншою датою, тобто, безпосередньо коли саме писалася відповідачем розписка.

Верховний Суд не може погодитися із такими висновками апеляційного суду, оскільки вони не відповідають вимогам матеріального права.

Так, складена власноруч відповідачем розписка підтверджує як факт укладення договору позики та зміст умов цього договору, так і факт отримання ним від позивача грошової суми та обов`язок її повернути.

В силу вимог статті 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, тоді як обов`язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

Під час розгляду цієї справи, відповідач не оспорював дійсність укладеного між сторонами договору позики, не надав належних доказів, які б підтверджували, що він не складав та не підписував розписку, датовану 18 липня 2015 року.

Належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував факт підписання саме відповідачем розписки, датованої 18 липня 2015 року, міг бути висновок почеркознавчої експертизи. Судом роз`яснювалося сторонам право на заявлення клопотання про призначення почеркознавчої експертизи з метою встановлення дійсності підпису відповідача у розписці, проте таким правом сторона відповідача не скористалася.

З огляду на викладене, висновок апеляційного суду про те, що відповідач не складав розписку, датовану 18 липня 2015 року, є таким, що ґрунтується на припущеннях.

За встановлених у справі обставинах неправильне зазначення дати у складеній відповідачем розписці не спростовує ні факту укладення між сторонами договору позики, ні факту отримання відповідачем грошової суми, ні існуючого обов`язку відповідача по поверненню позики.

Так, сторона позивача під час розгляду справи посилалася на те, що грошові кошти передавалися позивачем відповідачу в іншій час до укладення розписки. Такі дії сторін відповідають вимогам законодавства України, оскільки факт передачі коштів у борг у будь-якому випадку може передувати складанню розписки.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції належним чином дослідив надану позивачем розписку датовану 18 липня 2015 року, змістом якої підтверджується як факт отримання відповідачем коштів за договором позики, так і зобов`язання повернути ці кошти, та обґрунтовано виходив із того, що між сторонами виникли відносини позики.

Встановивши, що відповідач не повернув позивачу отриману суму позики у розмірі 120 000,00 дол. США у встановлений у розписці строк, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення із відповідача на користь позивача вказаної суми коштів.

Отже, з огляду на викладене, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України.

Рішення суду першої інстанції відповідає установленим принципам і завданням цивільного судочинства, а також вимогам ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд помилився в застосуванні норм матеріального закону, неправильно вирішив спір, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи.

Розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, сплачений у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції судовий збір у розмірі 16 000,00 грн підлягає стягненню із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2018 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2017 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 16 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко