Постанова

Іменем України

29 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 591/2370/17

провадження № 61-30256св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Лесько А. О. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Штелик С. П.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 25 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 листопада 2017 року,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Вольвач Анжела Вікторівна,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Вольвач Анжела Вікторівна, про визнання недійсним договору довічного утримання.

Позовна заява мотивована тим, що 02 березня 2017 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, згідно якого позивач передала у власність відповідачу належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язувалася довічно утримувати її на умовах цього договору, та зобов'язалася сплачувати їй щомісячно 600,00 грн; виплатити одноразове грошове утримання у розмірі 30 000,00 грн; оплачувати комунальні послуги. Також позивач отримала у подарунок мобільний телефон. Однак позивач вважає, що вона помилково уклала вказаний нею договір довічного утримання, оскільки вважала, що їй щорічно будуть надаватися путівки для лікування в санаторії. Однак як виявилося пізніше, путівка в санаторій як подарунок буде надана лише один раз. На її думку, така помилка має істотне значення, оскільки вона страждає рядом захворювань та потребує постійного лікування. Посилаючись на статтю 229 ЦК України позивач вважала, що помилялася щодо обставин, що мають істотне значення.

У зв'язку з викладеним позивач просила визнати договір довічного утримання недійсним.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 25 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від

14 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Вольвач А. В., про визнання недійсним договору довічного утримання відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач, укладаючи договір довічного утримання, розуміла його умови та усвідомлювала, що цим договором не передбачена така умова, як щорічне надання санаторно-курортного лікування, тому нею не доведено, що вона дійсно помилялася щодо правової природи правочину, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для визнання недійсним оспорюваного договору в порядку статті 229 ЦК України.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими, оскільки судами неповно з'ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Зазначає, що укладаючи оспорюваний договір, вона вважала, що укладає його з організацією "Єдність поколінь", а не з фізичною особою. Вказувала, що оскільки вона є людиною похилого віку, має невисоку пенсію, незадовільний стан здоров'я, їй необхідне санаторно-курортне лікування щорічно, тому оспорюваний договір довічного утримання вона уклала помилково, так як вважала, що путівки для лікування в санаторії їй будуть надаватися щорічно, а не в якості подарунку один раз. Наголошувала на тому, що через проблеми зі своїм здоров'ям вона не помітила вчасно, що в тексті оспорюваного договору відсутні будь-які згадування про щорічне санаторно-курортне лікування, однак коли вона зрозуміла що санаторно-курортного лікування не буде надаватися щорічно, то відразу вирішила розірвати такий договір.

АРГУМЕНТИ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 02 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, від імені якої діяв ОСОБА_3, було укладено договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язується довічно утримувати позивача на умовах цього договору, щомісячно сплачувати позивачу утримання в розмірі 600,00 грн, крім вказаної суми щомісячно оплачувати комунальні послуги за квартиру, та зобов'язується здійснити поховання відчужувача (а. с. 6-7).

Згідно пункту 3.3.7 оспорюваного договору, позивач також отримала одноразове грошове утримання у розмірі 30 000,00 грн (а. с. 6 зворот).

Також судами було встановлено, що 23 лютого 2017 року позивач зверталася із письмовою заявою до ГО "Єдність поколінь" щодо розгляду питання про можливість укладення з нею договору довічного утримання. В Додатку № 1 до даної заяви вона підтвердила, що за умови підписання Договору довічного утримання нею буде отримано одноразове грошове утримання у розмірі 30 000 грн., щомісячну виплату у розмірі 600 грн., оплату комунальних послуг, абонентську плату за телефон, електроенергію в обсязі до 100 кВт, водопостачання в обсязі - гаряча вода 4 куб. м, холодна вода - 4 куб. м, соціальний пакет кабельного телебачення та оплата послуг домофона, вивезення ТПВ, обслуговування ліфтів, газ, радіоточки (а. с. 38-39).

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Частиною 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 , 3 статті 215 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Отже правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.

Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення відчужувача, і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття відчужувачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, - може бути лише у разі встановлення цих обставин.

Тільки у такому разі норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 744 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Відповідно до вимог частини 3 статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 10 ЦПК України.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову виходив з того, що позивач перед укладенням оспорюваного нею договору, а саме 23 лютого 2017 року підписала заяву та додаток до заяви (а. с. 38-39), де підтвердила своє розуміння того, які види допомоги вона буде отримувати при умові підписання договору довічного утримання, зокрема: одноразове грошове утримання у розмірі 30 000,00 грн, щомісячну виплату у розмірі 600,00 грн, оплату комунальних послуг з перерахуванням всіх конкретних комунальних послуг.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову, оскільки позивач не довела належними та допустимими доказами той факт, що оспорюваний договір довічного утримання нею було укладено під впливом помилки.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач укладаючи оспорюваний договір, вважала, що укладає його з організацією "Єдність поколінь", а не з фізичною особою не можуть бути взяті до уваги, оскільки про таку підставу в позовній заяві вона не зазначала.

Доводи наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на власному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Крім того, наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 25 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. О. Лесько

А. А. Калараш

С. П. Штелик