ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 331/8103/16

провадження № 61-5122св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М.

М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2

третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Байрамова Оксана Миколаївна,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року в складі колегії суддів Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог заяви

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 та просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 04 грудня 2015 року між сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Байрамовою О. М.

Позов мотивований тим, що 04 грудня 2015 року сторони уклали договір позики № 01-12/15, за яким позивач отримала в борг 115 593 грн (еквівалент 4 625 дол. США). Згідно пункту 1.3 договору виконання позичальником зобов'язань забезпечується квартирою АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності.

Того ж дня сторони уклали договір купівлі-продажу вказаної квартири за суму, що відповідає розміру позики, незважаючи на те, що реальна вартість квартири складала 313 665 грн.

Позивач вважає договір купівлі-продажу квартири удаваним правочином, адже сторони насправді мали на меті укласти договір застави в забезпечення виконання основного зобов'язання (позики).

Оскільки оспорюваний правочин на переконання позивача є договором застави та не відповідає вимогам закону, встановленим для такого договору, ОСОБА_1 просила визнати його недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 21 березня 2018 року позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 04 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Байрамовою О. М., реєстровий номер 1084.

Суд першої інстанції виходив із того, що доводи позивачки підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а саме додатком № 1 до договору позики, в якому квартира АДРЕСА_2 зазначена як "предмет застави".

Суд урахував, що договір купівлі-продажу та договір позики укладені в один день; купівля-продаж квартири здійснюється за 115 593 грн, що повністю відповідає сумі отриманих позивачем за договором позики коштів і порівняно з ринковою вартістю квартири є значно нижчою та вкрай невигідною для позивача.

Установивши, що позивачка під час укладення договору купівлі-продажу квартири не бажала настання правових наслідків, що випливають з договорів такої категорії, квартиру не звільнила та регулярно оплачує спожиті комунальні послуги, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорений договір купівлі-продажу квартири вчинений сторонами для приховання іншого правочину - забезпечення договору позики нерухомим майном у якості застави, що є підставою для визнання його недійсним.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року апеляційну скаргу відповідача задоволено: рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 21 березня 2018 року скасовано; прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним відмовлено.

Апеляційний суд виходив із відсутності підстав для визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним, оскількипозивачка не надала переконливих доказів того, що сторони договору діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, а їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховували дійсну волю учасників.

Суд апеляційної інстанції встановив, що при укладенні оспорюваного договору нотаріусом було уточнено суму, за яку ОСОБА_1 відчужила квартиру, та встановлено дійсне волевиявлення сторін; згідно пункту 19 договору сторони підтвердили, що однаково розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки для кожного з них, підтвердили дійсність намірів при укладанні цього правочину, а також те, що він не носить характеру мнимого та удаваного; сама по собі ціна продажу, визначена в договорі, не свідчить про удаваність правочину, а підписуючи договір позивач визнала факт проведення повного розрахунку; реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_2 відбулася 04 грудня 2015 року; у 2016 році відповідач звертався до суду з позовом про припинення права позивачки користуватися спірною квартирою.

Аргументи учасників справи

07 березня 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року й просила її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Указує, що апеляційний суд не надав належної оцінки встановленим судом першої інстанції обставинам, а саме, що позика надавалася позивачці на умовах її забезпеченості квартирою АДРЕСА_1, продаж якої було здійснено за суму, яка відповідає розміру позики.

Наполягає на тому, що договір купівлі-продажу є удаваним правочином, за яким сторони приховали договір застави (іпотеки). У випадку, якщо сторони мали дійсний намір укласти договір купівлі-продажу, їм не було необхідності того ж дня укладати ще й договір позики.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови апеляційного суду відмовлено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики №01-12/15. За умовами договору ОСОБА_2 надає ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 115 593 грн (еквівалент 4 635 доларів США) на засадах строковості, зворотності та забезпеченості.

Повернення позики, а також витрати та збитки, понесені позикодавцем щодо виконання цього договору, забезпечуються квартирою АДРЕСА_1, яка належить позичальнику на праві власності, а також всім наявним майном (майновими правами) і коштами позичальника та (при наявності) порукою третіх осіб (пункт 1.3 договору).

04 грудня 2015 року між ОСОБА_1 (продавцем) та ОСОБА_2 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, за умовами якого покупець придбав у продавця зазначену квартиру за ціною 115 593 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Байрамовою О. М. та зареєстровано в реєстрі за № 1084.

Відповідно до інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 4 січня 2018 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 04 грудня 2015 року.

У 2016 році ОСОБА_2 звертався з позовом до ОСОБА_1 про визнання відповідачки такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1; усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з указаної квартири та зняття її з реєстраційного обліку.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищеЗакону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 указувала, що між нею та ОСОБА_2 фактично був укладений договір позики, на забезпечення виконання зобов'язань за яким вона передала квартиру в заставу (іпотеку) відповідачу, тому договір купівлі-продажу від 14 січня 2016 року є удаваним.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що "за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином".

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Установивши, що позивач не довела, що сторони оспорюваного договору спрямовували свою волю на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді оспорюваним правочином, апеляційний суд правильно застосував статтю 235 ЦК України та з цих підстав відмовив у задоволенні позову.

Суд правомірно взяв до уваги, що договір купівлі-продажу мав реальні наслідки: реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_2 відбулася в день укладення договору (04 грудня 2015 року), що з урахуванням відмови позивачки звільнити займану квартиру мало наслідком звернення ОСОБА_2 до суду з позовом про припинення права користування позивачки спірною квартирою та її виселення.

Аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин та доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною 3 статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Крат

М. М. Русинчук