Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.06.2021 року у справі №243/2107/18

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 243/2107/18

провадження № 61-9470св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служби України,

третя особа - Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 17 листопада 2020 року у складі судді Старовецького В. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів:

Тимченко О. О., Мірути О. А., Хейло Я. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзивів на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа - Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування майнової шкоди, посилаючись на те, що 12 квітня 2014 року місто Слов'янськ Донецької області було захоплено незаконними терористичними угрупованнями. 14 квітня 2014 року Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України". Відповідно до вищевказаного Указу Президента України на території міста Слов'янська та Слов'янського району Донецької області проводилася антитерористична операція, під час якої мали місце диверсійні дії, неодноразові обстріли житлових районів міста та населених пунктів, що розташовані поряд з містом, у зв'язку з чим було зруйновано та пошкоджено багато об'єктів інфраструктури та житлових будинків. На початку травня 2014 року він був вимушений залишити своє житло, оскільки проживати на території, де велися військові дії, було небезпечно для його життя. У зв'язку з проведенням антитерористичної операції, внаслідок терористичного акта та обстрілу був пошкоджений його будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Повернувшись додому після визволення міста Слов'янська та Слов'янського району, він виявив, що його будинок повністю зруйновано, майно, яке знаходилося в будинку також було знищене, обгоріле, розбите скалками від снарядів. Окрім цього, в будинку згоріли всі документи. 05 серпня 2014 року спеціально створеною комісією було складено акт проведення обстеження його будинку, яким встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1, літня кухня, сарай, гараж знищені на 100 %, паркан пошкоджений від скалок. В особливих відмітках зазначено - ІІІ категорія, відновлення недоцільне, потребує нового будівництва. За його замовленням 28 жовтня 2014 року суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 було складено звіт про незалежну оцінку розміру збитку, згідно з яким станом на 20 жовтня 2014 року ринкова вартість збитків, заподіяних внаслідок обстрілу з невстановленої зброї житлового будинку літ. "А-1" загальною площею 90,9 кв. м, в тому числі житловою площею 42,3 кв. м, з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, складає 281 670 грн. Зазначений будинок та земельну ділянку, розташовану за цією ж адресою, площею 0,2842 га він успадкував після смерті своєї матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Право власності на земельну ділянку він зареєстрував 29 грудня 2016 року, а свідоцтво про право на спадщину на вищевказаний житловий будинок нотаріус не зміг йому видати, так як неможливо встановити оціночну вартість через відсутність будинку на час оформлення спадкових прав. Зважаючи, що зазначений будинок був єдиним його житлом, іншого житла в нього немає, він звертався до Донецької обласної ради з приводу отримання компенсації за зруйнований будинок, однак листом Донецької обласної державної адміністрації від 30 вересня 2015 року йому було повідомлено, що органи місцевої влади не в змозі компенсувати витрати на відновлення зруйнованого або пошкодженого житлового фонду у зв'язку з обмеженими можливостями місцевих бюджетів. Також на підставі його заяви про вчинення кримінального правопорушення, що полягає в пошкодженні його житла під час проведення антитерористичної операції, Слов'янським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області було відкрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050510002530. На час подання позовної заяви матеріали кримінального провадження № 12014050510002530 об'єднані з матеріалами кримінального провадження № 12014050510001615 та перебувають у Слов'янській місцевій прокуратурі для вирішення питання про зміну кваліфікації з частини 2 статті 194 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на частину 1 статті 258 КК України та визначення підслідності за слідчими органами Служби безпеки України. З 06 липня 2014 року органи державної влади на території Слов'янського району Донецької області здійснюють свої повноваження в повному обсязі, однак після його звернення про надання компенсації за зруйноване житло він не забезпечений житлом. У грудні 2017 року він повторно звернувся до Слов'янської районної державної адміністрації Донецької області з проханням забезпечити його житлом або виплатити грошову компенсацію за зруйнований будинок та погодився добровільно передати будинок органам місцевого самоврядування, однак відповіді не отримав. Системний аналіз положень Кодексу цивільного захисту України та Закону України "Про боротьбу з тероризмом" дозволяє зробити висновок про те, що вони регулюють подібні за змістом відносини, і відповідно до частини 9 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до спірних правовідносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження його житла, а саме щодо механізму визначення розміру відшкодування необхідно застосовувати норму статті 86 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".

Відповідно до показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291, опосередкована вартість спорудженого житла за 1 кв. м в Донецькій області складає 11 310 грн (станом на 01 жовтня 2017 року). Оскільки загальна площа його будинку становила 90,9 кв. м, то грошова компенсація складає 1 028 079 грн.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь 1 028 079 грн на відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, у вигляді пошкодження житлового будинку по АДРЕСА_1.

У відзиві на позовну заяву Кабінет Міністрів України зазначив, що він є неналежним відповідачем в цій справі, оскільки не є розпорядником бюджетних коштів. Статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, і тільки вироком суду може бути визначена кваліфікація та обставини вказаного кримінального правопорушення, однак позивач не надав належних доказів пошкодження житлового будинку саме внаслідок терористичного акта. Посилання позивача на статтю 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставним, оскільки він не надав доказів виникнення надзвичайної ситуації, в результаті якої пошкоджено його житловий будинок. Також позивач не виконав вимог частини дев'ятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України, яка передбачає, що забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.

Крім того, для визначення розміру матеріальної шкоди позивач застосував положення частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а саме показник опосередкованої вартості спорудження житла, однак цей показник не є розміром збитку і не визначає розміру заподіяної шкоди постраждалому від надзвичайної ситуації чи від терористичного акта.

Державна казначейська служба України також подала відзив на позовну заяву, в якому заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що наведені в позовній заяві обставини та надані докази не дають підстав для висновку, що позивачу заподіяно шкоду саме внаслідок кримінального правопорушення. Стягнення з Держави Україна відшкодування майнової шкоди на підставі статті 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) неможливе, оскільки обов'язковою умовою застосування цієї норми є наявність вироку суду в кримінальній справі. Таких процесуальних документів позивач не надав і на їх наявність не посилався. Крім того, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину, мають визначатися спеціальним законом. До прийняття такого закону відшкодування державою шкоди відповідно до статті 1177 ЦК України на підставі загальних правил здійснюватися не може.

Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 17 листопада 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 60 000
грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Додатковим рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 02 лютого 2021 року доповнено резолютивну частину рішення цього суду від 17 листопада 2020 року новим абзацом, за змістом якого в задоволенні іншої частини заявлених вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення, а рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 17 листопада 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, викладений в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими встановлено механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій і розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року. Відповідно до абзацу 2 пункту 3 зазначеного Порядку в редакції, чинній з 08 вересня 2020 року, грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, що перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України". Однак позивач звернувся до суду з позовом в березні 2018 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань було ухвалено головою Донецької обласної державної адміністрації, керівником Донецької обласної військово-цивільної адміністрацією лише в жовтні 2020 року. Тому суд першої інстанції не мав підстав для відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку з тим, що позивач не звертався до зазначеної комісії для вирішення питання щодо отримання відповідного відшкодування шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

07 червня 2021 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 17 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 12 травня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), в якій зазначено, що положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов'язку та не є тотожною такій майновій відповідальності. Крім того, прийнявши рішення про компенсацію матеріальних збитків ОСОБА_1, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02вересня 2020 року № 767, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі повноважень, порушивши встановлений статтями 6, 19 Конституції України порядок поділу влади. При цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 6, 19 Конституції України у подібних правовідносинах.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Слов'янського міськрайонного суду Донецької області.

24 червня 2021 року справа № 243/2107/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року справу було передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 10 липня 1985 року, виданим Райгородською селищною радою Слов'янського району Донецької області.

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 травня 2002 року, посвідченим державним нотаріусом Другої Слов'янської державної нотаріальної контори Донецької області Грецькою Т. П., ОСОБА_3 є спадкоємцем майна ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, зокрема житлового будинку з господарськими та побутовими будовами і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею 0,2842 га, розташованої за цією ж адресою на території Райгородоцької селищної ради. На земельній ділянці знаходиться один житловий будинок, дерев'яний, обкладений цеглою, позначений в плані літерою А-1, жилою площею 48,7 кв. м, загальною площею 72,9 кв. м, та споруди: літня кухня Б, погріб В, гараж Г, уборна Д, огорожа № 1-2, водопровід № 3, колодязь № 4.

27 березня 2012 року на вищевказаний житловий будинок було виготовлено технічний паспорт № НОМЕР_2, в якому зазначено власником ОСОБА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 від 05 жовтня 2012 року, виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Слов'янському району Слов'янського міськрайонного управління юстиції у Донецькій області.

03 липня 2014 року в будинку АДРЕСА_1 сталася пожежа.

28 липня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Шостого державного пожежно-рятувального загону Головного управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Донецькій області із заявою, в якій просив зафіксувати факт пожежі, що сталася 03 липня 2014 року за адресою: АДРЕСА_1.

28 липня 2014 року інспектор відділу попередження надзвичайних ситуацій Шостого державного пожежно-рятувального загону Головного управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Донецькій області молодший лейтенант служби цивільного захисту Овсянников М. А., дільничний інспектор міліції Луценко Є. В. та ОСОБА_1 склали акту про пожежу, яким було встановлено, що 03 липня 2014 року за адресою: АДРЕСА_1 сталася пожежа, якою знищено житловий будинок з майном, що в ньому перебувало, господарські будівлі. Перелік майна та матеріальних цінностей встановити неможливо у зв'язку з їх повним знищенням. Збитки від пожежі не встановлено, але відповідно до заяви потерпілого вони складають 250
000 грн. Причиною пожежі є занесення джерела запалювання ззовні внаслідок обстрілу з невстановленої вогнепальної зброї. Особи, винні у виникненні пожежі, не встановлені.

За заявою ОСОБА_1 01 серпня 2014 року Слов'янським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050510002530 були внесені відомості про кримінальне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 194 КК України.

За актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції, від 05 серпня 2014 року було встановлено, що житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, знищений на 100 %, господарська будівля (літня кухня) зруйнована на 100 %, сарай знищений на 100 %, гараж (стіни пошкоджені) на 100 %; паркан пошкоджений від осколків. У графі "Особливі відмітки" зазначено - ІІІ категорія; відновлення недоцільне; потребує нового будівництва.

На замовлення ОСОБА_1 28 жовтня 2014 року суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 було складено звіт про незалежну оцінку розміру збитку, згідно з яким ринкова вартість збитків, заподіяних внаслідок обстрілу з невстановленої зброї житлового будинку літ. "А-1" загальною площею 90,9 кв. м, в тому числі житловою площею 42,3 кв. м, з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, станом на 20 жовтня 2014 року складає 281 670 грн без урахування ПДВ.

Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 лютого 2015 року у справі № 243/7653/14-ц було задоволено позов ОСОБА_1 до Райгородської селищної ради Слов'янського району Донецької області, третя особа - Реєстраційна служба Слов'янського міськрайонного управління юстиції, про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, за ОСОБА_1 як спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано право власності на земельну ділянку загальною площею 0,2842 га для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, що розташована на території Райгородоцької селищної ради за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначеним рішенням суду було встановлено, що після смерті матері позивач прийняв спадщину як спадкоємець першої черги за законом відповідно до статті 1261 ЦК України та звернувся до нотаріальної контори. Інших спадкоємців, які б прийняли спадщину після смерті ОСОБА_3, немає.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, судами було встановлено, що позивач прийняв спадщину у встановленому законом порядку після смерті його матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, в тому числі на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, але не встиг оформити свої права у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на цей будинок та фізичним його знищенням внаслідок пожежі.

Листом від 30 вересня 2015 року Департамент житлово-комунального господарства Донецької обласної державної адміністрації повідомив ОСОБА_1 про те, що питання компенсації за зруйнований під час бойових дій при проведенні антитерористичної операції будинок за адресою: АДРЕСА_1 може бути розглянуто після прийняття проекту закону про відшкодування шкоди громадянам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції.

29 грудня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 1424256200:05:000:0067, та земельну ділянку площею 0,0342 га, кадастровий номер 1424256200:05:000:0068, розташовані по АДРЕСА_1, що підтверджується витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

21 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Слов'янської районної державної адміністрації, Райгородоцької селищної ради Слов'янського району Донецької області, Донецької обласної військово-цивільної адміністрації із заявами, в яких просив виплатити йому грошову компенсацію за зруйнований внаслідок надзвичайної ситуації житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1, та погодився добровільно передати цей будинок органам місцевого самоврядування, місцевій державній адміністрації.

Листом від 19 січня 2018 року Слов'янська районна державна адміністрація Донецької області повідомила ОСОБА_1 про те, що адміністрацією ведеться реєстр переліку будинків, пошкоджених при проведенні антитерористичної операції, в який на підставі актів візуального обстеження був включений його будинок та зазначено, що фінансова можливість місцевого бюджету обмежена, а тому адміністрація не має змоги компенсувати витрати на відновлення зруйнованого будинку.

Листом від 23 січня 2018 року Департамент житлово-комунального господарства Донецької обласної державної адміністрації повідомив ОСОБА_1 про те, що Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" для облдержадміністрації не передбачені видатки на надання громадянам грошової компенсації за зруйноване під час проведення антитерористичної операції майно (житло).

Листом від 26 січня 2018 року Райгородоцька селищна рада Слов'янського району Донецької області повідомила ОСОБА_1 про те, що селищна рада має обмежений місцевий бюджет. Згідно зі статтею 31 Бюджетного кодексу України до видатків місцевого бюджету не належать видатки на фінансування заходів щодо відновлення приватного житлового фонду, зруйнованого в період проведення антитерористичної операції. Райгородоцька селищна рада не може виплатити грошову компенсацію за зруйнований будинок, тому що для цього немає підстав, передбачених законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частин 1 , 2 , 4 , 10 статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Частиною 4 статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин 1 -3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини 1 статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він звернувся до суду з метою отримати від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, в тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Згідно зі статтею 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.

Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали в будинках державного або комунального житлового фонду, здійснюється за рахунок державних коштів, виділених на зазначені цілі, з урахуванням площі жилих (нежилих) приміщень та кількості кімнат, якими володів постраждалий.

Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований.

Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок. Придбання шляхом централізованої закупівлі житлового будинку чи квартири для постраждалого здійснюється за бажанням одержувача. Закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих може здійснюватися у населеному пункті, де він проживав, або за їх згодою у будь-якому населеному пункті України. Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується. Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються. Забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання. Розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Крім того, позивач вказував, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов'язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраджали під час проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, проте держава не зробила цього, що порушує його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6,8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав.

Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v.

Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, однак не зазначав, що держава винна у пошкодженні його майна.

Статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому в законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджене в період проведення антитерористичної операції домоволодіння.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну в період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (статтею 41 Конституції України). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що належні позивачу житловий будинок, літня кухня, сарай, гараж по АДРЕСА_1 зруйновані на 100 % внаслідок пожежі, яка сталася під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому суди правильно виходили з того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v.

Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому слід враховувати, що згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: "Лоїзіду проти Туреччини" від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; "Кіпр проти Туреччини" від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, "Чірагов та інші проти Вірменії" від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, "Саргсян проти Азербайджану" від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі "Докіч проти Боснії та Герцеговини" (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій "ринкової вартості майна".

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.

Обов'язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що порушення права позивача, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки ОСОБА_1 довів, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на майно.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, сформульованими в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18) та Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18).

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 60 000 грн.

При цьому відповідач не спростував розміру компенсації, не навів свого розрахунку.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), не заслуговують на увагу, оскільки вказаною постановою були підтримані правові висновки, наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), і суд апеляційної інстанції при вирішенні спору застосував норми матеріального права з урахуванням цих правових висновків.

Посилання заявника на те, що прийнявши рішення про компенсацію матеріальних збитків ОСОБА_1, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02вересня 2020 року № 767, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі повноважень, порушивши встановлений статтями 6, 19 Конституції України порядок поділу влади, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, викладений в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, яка набрала чинності 08 вересня 2020 року, внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947, зокрема назву постанови викладено в такій редакції: "Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації".

В пункті 1 вищевказаного Порядку зазначено, що цей Порядок визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою "Грошова компенсація постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації".

Враховуючи викладене, на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій вищенаведеною постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції, чинній з 08 вересня 2020 року, було встановлено механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21) було змінено рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року, зменшено розмір компенсації, яка підлягає стягненню з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивачів, з 80 000 грн кожному до 25 000 грн кожному. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не застосував постанову Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 і яка набула чинності на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, а виходив з того, що позивачі мають право на компенсацію від держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції внаслідок невиконання державою позитивного обов'язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року цю справу було передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з підстав, передбачених частиною 2 статті 403 ЦПК України, так як Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції), викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21).

Однак ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Зазначена ухвала Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного судумотивована тим, що постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 протягом тривалого часу (до 07 вересня 2020 року) не забезпечувала ефективного захисту прав осіб, майно яких зазнало пошкодження або було знищено внаслідок збройної агресії Російської Федерації, що давало підстави для звернення постраждалих осіб до суду.

У тридцять першій доповіді Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини (далі - УВКПЛ) щодо ситуації з правами людини в Україні містяться відомості про те, що за результатами роботи Моніторингової місії Організації Об'єднаних Націй з прав людини, яка охоплює період з 01 серпня 2020 року до 31 січня 2021 року, було звернуто увагу, що 02 вересня 2020 року Кабінет Міністрів України вніс зміни до постанови № 947 від 18 грудня 2013 року про надання компенсації за зруйноване житло. Змінами передбачені положення про механізм грошової компенсації постраждалим цивільним особам, житло яких на території, яка контролюється Урядом, було зруйновано внаслідок бойових дій.

Завдяки прийняттю змін до постанови з державного бюджету 2020 року на ці цілі було виділено 20 млн грн (близько 700 000 доларів США). За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, майже всі виділені кошти були виплачені у розмірі від 230 000 грн до 300 000 грн (8 300 - 10 800
доларів США) приблизно 74 цивільним особам (пункт 36).

У вказаній доповіді також зазначено, що у державному бюджеті на 2021 рік передбачено виділення 114 млн грн (близько 4 млн доларів США) на виплату компенсацій щонайменше 380 постраждалим цивільним особам відповідно до вказаної постанови. Проте обласним і місцевим органам влади не вистачає ясності для розуміння, як постанова виконуватиметься. Крім того, через відсутність документів, що підтверджують право власності, і недостатньої обізнаності про процес виплати компенсацій деякі з постраждалих не користуються правом на компенсацію та мирне володіння майном.

У той же час у пункті 32 тридцять першої доповіді УВКПЛ із жалем відзначено, що з початку збройного конфлікту не було запроваджено комплексної державної політики та механізму правового захисту та відшкодування завданої шкоди для цивільних осіб, які постраждали від конфлікту.

Вказані обставини свідчать про наявність підстав для перевірки у цій справі порядку виконання державою позитивного обов'язку, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо розроблення компенсаційних механізмів за втручання у право мирного володіння майном та проведення об'єктивного й ефективного розслідування факту втручання у це право.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21) колегія суддів виходила з того, що будинок позивачів було зруйновано у грудні 2017 року і станом на березень 2020 року не було вирішено питання щодо надання державою відповідної компенсації чи допомоги.

Подібні висновки викладені в ухвалі Верховного Суду від 09 серпня 2021 року у справі № 757/27082/18 (провадження № 61-13046св21) та постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21).

Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду не знайшов підстав для визнання обґрунтованими мотивів, які містяться в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року, щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції).

Таким чином, під час вирішення цієї справи при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зобов'язаний врахувати правові висновки, сформульовані в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21), в якій вирішувався спір, що виник з подібних правовідносин (частина 4 статті 263 ЦПК України).

При цьому Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду враховано положення вищенаведеної частини 1 статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, зокрема щодо неможливості встановлення вказаним судом нових обставин, про які йдеться в ухвалі Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року, стосовно перевірки у цій справі порядку виконання державою позитивного обов'язку, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо розроблення компенсаційних механізмів за втручання у право мирного володіння майном та проведення об'єктивного й ефективного розслідування факту втручання у це право.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, та враховуючи те, що Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду не знайшов підстав для визнання обґрунтованими мотивів, які містяться в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року, щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції), колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, їх висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18), від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18).

З огляду на викладене доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі своїх повноважень, порушивши встановлений статтями 6, 19 Конституції України порядок поділу влади, а також - про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування цих норм Конституції України у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 17 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 12 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук