Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 727/2865/15

провадження № 61-25411 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

представник відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2017 року у складі судді Семенка О. В. та постанову апеляційного суду Чернівецької області від 28 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Владичана А. І., Міцнея В. Ф., Лисака І. Н.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 09 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 20 000 Євро на споживчі цілі зі сплатою відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення до 08 серпня 2017 року.

Відповідач взяті на себе зобов`язання не виконував, на вимоги не реагував, унаслідок чого станом на 28 січня 2015 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 352,85 Євро, з яких: 19 209,62 Євро - заборгованість за кредитом, 754,44 Євро - заборгованість за процентами за користування кредитом, 288,63 Євро - комісія за користування кредитом, 100,16 Євро - пеня за прострочення сплати кредиту.

З урахуванням викладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 352,85 Євро, що еквівалентно 365 130,13 грн.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» провизнання частково недійсним кредитного договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що встановивши у спірному кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банк не зазначив, які саме послуги надаються позичальнику, при цьому ПАТ КБ «ПриватБанк» нараховував, а він, як позичальник, сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за його рахунок, що є незаконним.

Вважав, що вищезазначена винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати, що встановлені банком у пункті 7.1 кредитного договору, із внесеними змінами, є незаконними, оскільки суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів», тому їх слід визнати недійсними.

Відповідно до висновку судово-економічної експертизи від 25 вересня 2017 року № 35 з моменту укладення кредитного договору фактично збільшено та нараховано процентну ставку не передбачену цим договором, без повідомлення позичальника про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому таке збільшення є незаконним.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати кредитний договір частково недійсним, а саме: визнати умову кредитного договору від 09 серпня 2007 року, із внесеними змінами, щодо обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування (винагороду за надання фінансового інструменту) у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати - недійсною з моменту укладання договору; визнати умову кредитного договору, із внесеними змінами, щодо обов`язку позичальника сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту - недійсною з моменту укладання договору; застосувати наслідки недійсності умов кредитного договору щодо обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування (винагороду за надання фінансового інструменту) у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати та щодо обов`язку позичальника сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; визнати дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо одностороннього підвищення відсоткової (процентної) ставки за кредитним договором, із внесеними змінами, неправомірними; зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснити коригуючі операції щодо зниження відсотків (процентів) за користування кредитом, починаючи з 09 серпня 2007 року, шляхом надання відповідного протоколу засідання кредитного комітету банку про зменшення відсоткової (процентної) ставки; зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок сплачених за кредитним договором сум за період з 09 серпня 2007 року по 28 січня 2015 року та надати позичальнику новий графік погашення кредиту за кредитним договором.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 листопада 2017 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» та зустрічний позов ОСОБА_1 об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2017 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 09 серпня 2007 року у розмірі 20 352,85 Євро, що еквівалентно 365 130,13 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 3 654 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 , як позичальником, належним чином взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконуються, унаслідок чого утворилась заборгованості, розмір якої відповідає положенням законодавства й умовам договору. Таким чином, з ОСОБА_1 підлягає стягненню кредитна заборгованість, у тому числі комісія за користування кредитом.

Банк не підвищував відсоткової (процентної) ставки за кредитним договором, тому відсутні підстави для визнання дій ПАТ КБ «ПриватБанк» неправомірними. ОСОБА_1 , підписавши кредитний договір та додатки до нього, підтвердив, що ознайомлений у письмовій формі з умовами надання кредиту, у тому числі вартістю кредиту, його особливостями, методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, тобто погодився з усіма істотними умовами договору. Зазначене також підтверджується тим, що починаючи з 09 серпня 2007 року ОСОБА_1 мав можливість звернутись до суду з відповідним позовом про визнання кредитного договору недійсним, проте таких дій не вчинив, а навпаки на протязі 7 років сплачував усі визначені кредитним договором платежі до жовтня 2014 року. Отже, правові підстави для визнання договору частково недійсним відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Чернівецької області від 28 лютого 2018 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задоволено частково, рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 скасовано. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено з інших правових підстав. У решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позичальником зобов`язання за спірним кредитним договором не виконано, тому утворилась заборгованість за цим договором, яку стягнуто з ОСОБА_1 .

Згідно з розрахунком кредитної заборгованості банком не підвищувалася відсоткова ставка за користування кредитними коштами. Висновком судово-економічної експертизи від 25 вересня 2017 року № 35 було встановлено збільшення розміру реальної відсоткової ставки за рахунок додавання комісії й інших обов`язкових платежів, проте процентна ставка за користування споживчим кредитом не збільшувалась.

Вимога ОСОБА_1 про визнання недійсними положень спірного кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є обґрунтованою, проте останній звернувся з цією вимогою з пропуском строку позовної давності, про застосування якого було заявлено банком у суді першої інстанції, оскільки ОСОБА_1 з вересня 2007 року до жовтня 2014 року вносив платежі по кредитному договору, підписав його, додаткові вимоги щодо умов договору не заявляв, у тому числі сплачував на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту, тобто йому було відомо про ці умови договору й він з ними погодився.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовити, його зустрічний позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 727/2865/15 з Шевченківського районного суду м. Чернівців.

У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2020 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що умови кредитного договору щодо сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів». Апеляційним судом безпідставно було застосовано строк позовної давності до вищевказаних вимог ОСОБА_1 , оскільки ці умови договору є нікчемними, тому не підлягають визнанню недійсними. Крім того, умовами спірного кредитного договору передбачено підвищення відсоткової ставки в односторонньому порядку, що також є порушенням положень Закону України «Про захист прав споживачів». ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, унаслідок чого судом першої інстанції безпідставно стягнуто з нього на користь банку судовий збір, апеляційний суд не усунув вказані порушення положень пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Доводи особи, яка подала відзив

У липні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції у нескасованій при апеляційному перегляді частині та постанова апеляційного суду є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. ОСОБА_1 з 09 серпня 2007 року було відомо про існування оспорюваних нею умов кредитного договору, проте до суду вона звернулась лише у квітні 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якого було заявлено банком.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк»та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 20 000 Євро на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом з кінцевим терміном повернення до 08 серпня 2017 року.

Пунктом 7.1 кредитного договору встановлено, що банк зобов`язується надати кредитні кошти на наступні цілі: споживчі цілі; на сплату страхових платежів у випадках та в порядку передбаченому пунктами 2.1.3., 2.2.7 цього договору; зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати; відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 договору; винагороди за проведення додаткового моніторингу, відповідно до пункту 6.2 договору.

11 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до спірного кредитного договору, за умовами якої пункт 7.1. договору викладено у новій редакції, зокрема: банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу терміном до 08 серпня 2017 року включно у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 47 324,90 Євро, кредит на наступні цілі: споживчі цілі - трикімнатна квартира; на сплату страхових платежів у сумі 4 324,90 Євро; зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати; відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 1.5 цього договору.

06 серпня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої пункт 7.1. кредитного договору був викладений в новій редакції, зокрема: банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 09 серпня 2007 року по 08 серпня 2017 року включно, у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 47 523,24 Євро на наступні цілі: 43 000 Євро на споживчі цілі; 4 523,24 на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбаченому пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору; зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; - щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 цього договору; - винагороди за проведення додаткового моніторингу, відповідно до пункту 6.2 цього договору.

ПАТ КБ «ПриватБанк» вказувало про те, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання не виконував, на вимоги не реагував, унаслідок чого станом на 28 січня 2015 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 352,85 Євро, з яких: 19 209,62 Євро - заборгованість за кредитом, 754,44 Євро - заборгованість за процентами за користування кредитом, 288,63 Євро - комісія за користування кредитом, 100,16 Євро - пеня за прострочення сплати кредиту.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення частково не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Суди (апеляційним судом було скасовано рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 й відмовлено у задоволенні зустрічного позову з інших правових підстав), встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 , як позичальник, взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість за цим договором, яка підлягає стягненню з нього.

Проте Верховний Суд не може погодитись з висновком апеляційного суду про те, що вимога ОСОБА_1 про визнання недійсними положень спірного кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є обґрунтованою, але останній звернувся з цією вимогою з пропуском строку позовної давності, з огляду на таке.

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року

№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої

статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Частинами першою і другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищезазначених вимог закону не врахував, що положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісії у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

Таким чином, суди у порушення вищевказаних вимог закону не звернули уваги на те, що позов банку у частині стягнення заборгованості за комісією є необґрунтованим з вищевказаних підстав.

Висновок апеляційного суду про те, що зустрічний позов ОСОБА_1 у частині вимоги про визнання недійсними положень спірного кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є обґрунтованою, але останнім пропущено строк позовної давності, безпідставний, оскільки ці положення кредитного договору є нікчемними, унаслідок чого визнанню недійсними не підлягають.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, провадження № 61-8862 сво 18.

Посилання касаційної скарги про те, що умовами спірного кредитного договору передбачено підвищення відсоткової ставки в односторонньому порядку, що є порушенням положень Закону України «Про захист прав споживачів»,на увагу не заслуговують, оскільки згідно з розрахунком кредитної заборгованості банком не було підвищено відсоткову ставку за користування кредитними коштами (а.с. 3-6, т. 1), а висновком судово-економічної експертизи від 25 вересня 2017 року № 35 встановлено збільшення розміру реальної відсоткової ставки за рахунок додавання комісії й інших обов`язкових платежів, проте ОСОБА_1 не врахував, що процентна ставка за користування споживчим кредитом не збільшувалась банком в односторонньому порядку.

В іншій частині посилання касаційної скарги на те, що умови спірного кредитного договору є нечіткими й несправедливими згідно зі статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» безпідставні, оскільки договір підписаний ОСОБА_1 , як позичальником, частково виконувався ним, що свідчить про визнання та погодження останнім з його умовами.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають частковому скасуванню у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості по сплаті комісії за користування кредитом, з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, постанова апеляційного суду підлягає зміні у частині мотивування відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсними положень спірного кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Суд першої інстанції у порушення вищевказаного положення закону стягнув на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_1 судовий збір, хоча останній є інвалідом ІІ групи, тому судові рішення у частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про часткове скасування судових рішень та часткову відмову у задоволенні позову банку, тому слід змінити розподіл судових витрат, відповідно до розміру задоволених вимог банку (98,58 %), стягнути за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанцій у розмірі 3 602 (три тисячі шістсот дві) грн 11 коп.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Чернівецької області від 28 лютого 2018 року у частині задоволення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по сплаті комісії за користування кредитом у розмірі 288,63 Євро та розподілу судових витрат скасувати, у задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» у цій частині відмовити.

Судові рішення у частині мотивування відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсними положень спірного кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту змінити, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Стягнути з Державного бюджету України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» 3 602 (три тисячі шістсот дві) грн 11 коп. на відшкодування витрат зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанцій.

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк