Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.06.2023 року у справі №946/3769/20
Постанова КЦС ВП від 01.06.2023 року у справі №946/3769/20

Постанова

Іменем України

01 червня 2023 року

м. Київ

справа № 946/3769/20

провадження № 61-12651св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року в складі судді Жигуліна С. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на транспортний засіб за набувальною давністю.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_4 зазначив, що за довіреністю від 27 липня 1995 року ОСОБА_2 уповноважив його зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїла та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган любого міста СНД належний відповідачеві автомобіль «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_2 , кузов НОМЕР_2 і отримати належну відповідачеві суму грошей. Довіреність видана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон і передоручення, дійсна до 27 липня 1998 року.

Крім зазначеного, іншою довіреністю від 17 серпня 1998 року ОСОБА_2 уповноважив його керувати вказаним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон із дією довіреності до 17 серпня 2001 року.

Посилаючись на те, що спірний автомобіль не був проданий та він на законних підставах продовжував користуватися ним, позивач просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на транспортний засіб марки «Ford» моделі «Capri» 1979 року випуску, синього кольору, державний номерний знак НОМЕР_1 , ідентифікаційне номерне позначення кузова № НОМЕР_3 , номерне позначення двигуна № НОМЕР_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим Великомихайлівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на підставі актового запису за № 297 від 06 жовтня 2020 року.

До участі в справі в якості правонаступника ОСОБА_4 залучена ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження добросовісності заволодіння транспортним засобом. Жодна із довіреностей не передбачала передачу позивачеві для використання на свою користь вказаного транспортного засобу.

Так, довіреність від 27 липня 1995 року передбачала повноваження позивача зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїла та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган будь-якого міста СНД належний відповідачеві автомобіль «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_2 , кузов НОМЕР_2 і отримати належну відповідачеві суму грошей. Ця довіреність видана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон і передовіри та дійсна до 27 липня 1998 року. Після закінчення строку дії довіреності від 27 липня 1995 року, іншою довіреністю, а саме від 17 серпня 1998 року, відповідач уповноважив позивача керувати вказаним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон, строк дії довіреності до 17 серпня 2001 року.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

14 грудня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає що судом апеляційної інстанції застосовано до спірних правовідносин статті 328 395 655 ЦК України та не застосовано частину третю статті 344 ЦК України, яка підлягала застосуванню, не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 344 ЦК України у правовідносинах, які подібні до тих, що мають місце у межах цієї справи.

Крім того, заявник вказує на те, що рішення судів не містять посилання на частину третю статті 344 ЦК України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, натомість частина перша вказаної статті, на яку міститься посилання в оскаржуваних рішеннях, не може бути застосована до правовідносин, які виникли між сторонами.

Інший учасник справи не скористався своїм правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 , яке видане Ізмаїльським МРЕО ДАІ від 11 липня 1995 року ОСОБА_2 є власником транспортного засобу марки «Форд-Капрі 1,6», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 1979, колір синій, двигун № НОМЕР_2 , кузов № НОМЕР_2 .

За довіреністю від 27 липня 19995 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_4 зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїлу та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган любого міста СНД належний йому автомобіль марки «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_2 , кузов НОМЕР_2 і отримати належну йому суму грошей. Довіреність видана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон та передоручення, дійсна до 27 липня 1998 року.

Довіреністю від 17 серпня 1998 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_4 керувати належним йому вищевказаним автомобілем, з правом тимчасового виїзду за кордон. Довіреність видана на три рокі та дійсна до 17 серпня 2001 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_4 , виданим Великомихайлівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 06 жовтня 2020 року.

ОСОБА_1 є дружиною позивача, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_6 , виданим Цебриковською селищною радою Одеської області на підставі актового запису за № 5 від 05 лютого 1978 року.

Згідно з довідкою від 14 квітня 2021 року за № 34/02-14/137-2021, виданою державним нотаріусом Великомихайлівської районної державної нотаріальної контори Одеської області, до майна померлого ОСОБА_4 заведена спадкова справа. Свідоцтво про право на спадщину на майно після смерті ОСОБА_4 видано на ім`я ОСОБА_1 після пред`явлення усіх необхідних документів та сплати передбачених законодавством платежів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на рухоме майно, ОСОБА_4 посилався на статтю 344 ЦК України (набувальна давність).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок про те, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Подібний висновок щодо застосування положень статті 344 ЦК України міститься у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22).

Судами встановлено, що виданою довіреністю від 27 липня 1995 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_4 зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїла та продати належний йому автомобіль, з отриманням від продажу коштів, а іншою довіреністю від 17 серпня 1998 року уповноважив керувати спірним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон.

Тобто видані довіреності не передбачали передачу ОСОБА_4 спірного майна у власність, а тому не можуть свідчить про добросовісність позивача у заволодіння таким майном.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що позивач не набув право власності на спірний автомобіль за набувальною давністю, оскільки не міг не знати про те, що транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_2 . Позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються змістом оскаржуваної постанови, в якій апеляційний суд застосував зазначені вище висновки Великої Палати Верховного Суду.

Посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 344 ЦК України у подібних правовідносинах, не відповідають дійсності з огляду на таке.

Згідно з частиною третьою статті 344 ЦК України якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності.

У постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Тобто висновок щодо застосування частини третьої статті 344 ЦК України вже сформований Верховним Судом.

Отже, касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук

І. М. Фаловська