Постанова

Іменем України

01 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 697/2142/20

провадження № 61-17715св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль",

відповідач - ОСОБА_1,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Мосійчука Вадима Михайловича на заочне рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2021 року у складі судді Сивухіна Г. С. та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Новікова О. М., Сіренка Ю. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2020 року Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29 лютого 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен Банк Аваль "), яке змінило назву на АТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 354411/5791/0059-8, за яким позичальник отримала кредит у розмірі 19 900 доларів США під 13,25 % річних з кінцевим терміном повернення до 28 лютого 2018 року. 20 липня 2010 року сторони уклали додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої строк кредитування було збільшено до 29 лютого 2028 року, у зв'язку з чим графік погашення кредиту викладено в новій редакції. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 06 серпня 2020 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 35 457,86
доларів США, з яких: 19 889,65 доларів США - тіло кредиту, 15 568,21 доларів США - проценти. При цьому банк, користуючись процесуальним правом позивача, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 19 889,65 доларів США та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість (тіло кредиту) за кредитним договором від 29 лютого 2008 року № 354411/5791/0059-8 в розмірі 19 889,65 доларів США. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання нею взятих на себе зобов'язань.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а заочне рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У жовтні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мосійчук В. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц, від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК). Крім того, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та розглянув справу за відсутності ОСОБА_1, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини 2 статті 389, пункт 5 частини 1 статті 411 ЦПК України). Надіславши в лютому 2015 року позичальнику вимогу про дострокове стягнення всієї суми заборгованості за кредитом, банк змінив строк виконання основного зобов'язання. Тому, звернувшись до суду з цим позовом лише у листопаді 2020 року, АТ "Райффайзен Банк Аваль" пропустило позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

У грудні 2021 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Канівського міськрайонного суду Черкаської області.

14 грудня 2021 року справа № 697/2142/20 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статтею 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1050 ЦК України (частина 2 статті 1050 ЦК України).

Судами встановлено, що 29 лютого 2008 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", яке змінило назву на АТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 354411/5791/0059-8, за яким позичальник отримала кредит у розмірі 19
900 доларів США під 13,25 % річних з кінцевим терміном повернення до 28 лютого 2018 року.

26 червня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, за змістом якої з метою зменшення фінансового навантаження на позичальника в умовах кризових явищ в економіці України сторони погодили в період з 29 червня 2009 року до 29 травня 2010 року зменшити розмір щомісячного платежу за кредитним договором до розміру, визначеного у графіку погашення кредиту та інших платежів за кредитним договором, що є додатком до цієї угоди.

Пунктом 1.1.2 додаткової угоди № 1 сторони визначили, що фактична заборгованість позичальника зі сплати суми кредиту щомісячно збільшується на розмір щомісячної залишкової заборгованості за процентами відповідно до графіку погашення кредиту та інших платежів, у зв'язку з чим відбувається зміна строку погашення позичальником залишкової заборгованості за процентами. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів позичальнику.

Крім того, 20 липня 2010 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору, за якою сторони збільшили строк кредитування на 120 календарних місяців (до 29 лютого 2028 року), а також змінили умови виконання позичальником грошових зобов'язань, зокрема тимчасово на період з 29 липня 2010 року до 28 липня 2011 року зменшили розмір щомісячного платежу за кредитним договором та збільшили фактичну заборгованість за кредитом на суму заборгованості за процентами. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів позичальнику. Також сторонами затверджено новий графік щомісячних платежів.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань у лютому 2015 року банк надсилав відповідачу вимогу про необхідність дострокового погашення всієї заборгованості за кредитним договором.

Задоданим банком до позовної заяви розрахунком станом на 06 серпня 2020 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 35 457,86
доларів США, з яких: 19 889,65 доларів США - тіло кредиту, 15 568,21 доларів США - проценти.

При цьому, звертаючись до суду з цим позовом, банк просив стягнути з позичальника лише заборгованість за тілом кредиту.

В суді апеляційної інстанції сторона відповідача подала заяву про застосування позовної давності до заявленихАТ "Райффайзен Банк Аваль" в цій справі позовних вимог.

За змістом статей 256, 257, 258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до частини 1 статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Згідно з пунктом 6 вищезгаданої додаткової угоди № 2 сторони домовилися, що до всіх правовідносин, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитного договору, встановлюється позовна давність тривалістю у 70 років.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини 1 та 5 статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до частин 1 , 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вимоги банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання нею взятих на себе зобов'язань.

При цьому суд апеляційної інстанції, з урахуванням вищевказаних норм матеріального права та встановлених обставин справи, обґрунтовано виходив з того, що позивачем не пропущена встановлена за домовленістю сторін сімдесятирічна позовна давність, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, в постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц, від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказано, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

В постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16 зазначено, що послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а відповідні умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини 2 статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц зазначено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

В постанові Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17 вказано, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, що є підставою для визнання таких положень недійсними.

В постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц вказано, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Пред'явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності. Виклавши у рішенні підстави та випадки зупинення позовної давності, апеляційний суд не взяв до уваги, що сторони не вказували про зупинення позовної давності, питання щодо зупинення позовної давності не виникало. Апеляційний суд, виклавши мотиви щодо переривання позовної давності, не взяв до уваги положення статті 264 ЦК України і належним чином не протлумачив цю статтю. За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Однією з підстав переривання позовної давності є пред'явлення особою позову до одного із боржників.

В постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц зазначено, що пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини 2 статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов'язання. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв'язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання. У справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред'явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі). Встановивши, що банк, пред'явивши 08 лютого 2010 року боржнику і поручителю досудову вимогу про дострокове повернення всього боргу за кредитним договором, змінив строк виконання основного зобов'язання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач міг пред'явити позов до іпотекодавця, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання протягом трьох років (до 11 березня 2013 року), проте звернувся до суду за захистом своїх прав у жовтні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності.

В постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц вказано, що пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини 2 статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, у зв'язку з чим він був зобов'язаний подати позов до боржника протягом трьох років від дати, коли дізнався про порушення його права, тобто з квітня 2010 року.

Однак, у справі, яка переглядається, банк просив стягнути з позичальника лише заборгованість за тілом кредиту, а вимог про стягнення процентів, неустойки та будь-яких зборів, комісій чи інших платежів не заявляв. При цьому апеляційним судом встановлено, що пред'явивши в лютому 2015 року до відповідача вимогу про дострокове повернення кредиту, АТ "Райффайзен Банк Аваль" такими діями змінило визначений у кредитному договорі строк виконання основного зобов'язання. Однак, звернувшись у листопаді 2020 року до суду з цим позовом, банк не пропустив позовну давність, яку за домовленістю сторін було збільшено до 70 років.

Таким чином, що стосується підстави, з якої відкрито касаційне провадження у справі, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, то її обґрунтування, наведене представником заявника в касаційній скарзі, не свідчить про помилковість застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду.

Посилання представника заявника на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та розглянув справу за відсутності відповідача, яка не була належним чином повідомлена про дату та час судових засідань, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини 1 , 2 статті 367 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V частиною 1 статті 368 ЦПК України.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Мосійчук В. М. не навів доводів щодо порушення апеляційним судом при перегляді справи в апеляційному порядку норм процесуального права і не зазначив, що перешкодило відповідачу реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції щодо розміру кредитної заборгованості, додати до апеляційної скарги відповідні докази, заявити клопотання тощо.

Отже, розгляд судом першої інстанції справи за відсутності відповідача, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, не є підставою для скасування рішення, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за апеляційною скаргою сторони відповідача, належним чином повідомивши учасників справи про місце, дату і час судового засідання. Тобто відповідач мала можливість реалізувати всі свої процесуальні права (див. постанови Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 200/9208/16-ц, провадження № 61-27481св19, від 18 січня 2021 року у справі № 754/5370/16-ц, провадження № 61-19099св19, від 07 липня 2021 року у справі № 521/8532/16-ц, провадження № 61-18841св20).

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мосійчука Вадима Михайловича залишити без задоволення.

Заочне рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко