Історія справи

Постанова ККС ВП від 25.10.2023 року у справі №401/792/20
Постанова ККС ВП від 25.10.2023 року у справі №401/792/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 401/792/20

провадження № 51-3507км23

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_7

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - ОСОБА_6 на вирок Кропивницького апеляційного суду від 02 березня 2023 року, постановлений в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020120270000348, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області, зареєстрованого у тому АДРЕСА_1 , проживаючого у АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 15 серпня 2022 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування призначених покарань з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

Крім того, вказаним вироком задоволено цивільний позов ОСОБА_8 і постановлено стягнути з ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_8 40 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання щодо судових витрат і долі речових доказів.

Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він за встановлених та детально наведених судом першої інстанції у вироку обставин 05 березня 2020 року о 09:37, керуючи автомобілем марки «TOYOTA CAMRY», (державний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись заднім ходом, з території відведеної для зупинки транспортних засобів клієнтів АТ КБ «ПриватБанк», розташованої по вулиці Героїв України навпроти будинку № 58 у м. Світловодську Кіровоградської області у напрямку проїзної частини дороги по вулиці Героїв України, порушив вимоги пунктів 1.5, 10.2, 2.3 (б, д), 10.1, 10.9 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, не звернувся за допомогою до інших осіб, проявив особисту необережність та безпечність до дорожньої обстановки, у результаті чого допустив наїзд на пішохода ОСОБА_8 , яка рухалася зліва на право по пішохідному тротуару та перетинала виїзд з дворової території позаду керованого ОСОБА_7 автомобілем. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пішохід ОСОБА_8 , отримала тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості.

Кропивницький апеляційний суд 02 березня 2023 року за наслідком апеляційного перегляду кримінального провадження за апеляційними скаргами сторони захисту і сторони обвинувачення скасував вирок місцевого суду в частині, призначеного засудженому покарання і ухвалив в цій частині новий вирок, яким призначив ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки і на підставі ст. 75 КК звільнив ОСОБА_7 від відбування, призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік і поклав на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційних скарг і доводи осіб, які їх подали, та заперечення інших учасників провадження

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне вирішення цивільного позову, просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Суть доводів захисника зводиться до вказівок на те, що матеріали кримінального провадження не містять беззаперечних доказів винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Зокрема захисник зазначає, що жоден свідок не бачив, як потерпіла падала і причини її падіння. Доказів ймовірного контакту автомобіля з потерпілою, наїзду на неї, та її падання від такого контакту матеріали справи не містять.

Суди попередніх інстанцій не мотивували, чому вони врахували одні докази і відкинули інші.

Також, захисник стверджує, що суди не навели мотивів відхилення клопотання захисту про визнання недопустимим доказом відеозапису з нагрудних камер поліцейських, зробленого при вилучені автомобіля у ОСОБА_7 , на тих підставах, що на ньому відсутній момент повідомлення присутнім про початок здійснення відеозапису, а ОСОБА_7 не роз`яснено його право на захист та право відмовитись від давання показань та не відповідати на питання.

Вважає, що протокол огляду місця події, яким вилучений належний засудженому автомобіль, складений з порушенням вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки при проведенні цієї слідчої дії не було залучено захисника і ОСОБА_7 не роз`яснено його право на захист.

Судом не надано належної оцінки висновку судової інженерно-транспортної експертизи № 100, яким не виявлено на автомобілі будь-яких слідів, які б можна було ідентифікувати, як сліди контактування автомобіля з пішоходом.

Крім того, захисник звертає увагу, що потерпіла самостійно пішла додому і звернулась до лікарні більше ніж через 3 години, що на думку захисту, вказує на те, що потерпіла могла отримати травму в іншому місці. Також захисник зазначає, що при проведенні судово-медичної експертизи не враховано, що потерпіла звернулась до лікарні з приводу травм правого стегна 12 березня 2020 року, хоча подія сталася 05 березня 2020 року. При цьому, експертиза проводилась виключно на основі медичної документації потерпілої.

Захисник вказує, що при проведенні експертного дослідження № 1429/20-27, експертом не досліджувалось питання чи міг водій бачити пішохода, тобто не виявлено моменту виникнення небезпеки для водія, не надана об`єктивна оцінка можливості чи неможливості зупинки автомобіля, виходячи з фізіологічних можливостей водія та технічних параметрів автомобіля. Також експертом не досліджувались дії пішохода, яка бачила автомобіль але, незважаючи на це продовжувала йти.

Захисник зазначає, що у вироку не наведено мотивів визначення суми морального відшкодування та не вказано, якими доказами доводиться факт її заподіяння та в чому вона полягає. На думку захисника, витрати на лікування та відповідні збитки можуть підтверджувати лише матеріальну шкоду, а не моральну.

Заперечень на касаційну скаргу захисника до Верховного Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження у судовому засіданні

Засуджений і захисник підтримали касаційну скаргу сторони захисту, просили її задовольнити на підставах, зазначених у цій скарзі.

Прокурор, навівши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги, вважав, оскаржуване судове рішення законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Межі касаційного перегляду

За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Разом із тим, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.

При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевими та апеляційними судами.

При цьому касаційний суд наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).

В свою чергу за ст. 94 КПК, оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

З огляду на викладене, Суд відхиляє доводи касаційної скарги сторони захисту щодо оспорювання встановлених за результатами судового розгляду обставин з викладенням власної версії подій, оскільки вони стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Водночас суд касаційної інстанції зобов`язаний перевірити в межах доводів, висловлених в касаційній скарзі, чи були додержані судами попередніх інстанцій процесуальні норми, що регулюють розгляд судами обвинувачення, у тому числі положення, що стосуються оцінки доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупності доказів - їх достатності для висновків суду.

Щодо допустимості протоколу огляду місця події, яким вилучений у засудженого автомобіль, а також відеозаписів з нагрудних камер поліцейських

З матеріалів справи слідує, що після подій, які є предметом цього кримінального провадження, засуджений покинув місце ДТП, однак увечері цього ж дня працівники поліції виявили засудженого і належний йому автомобіль біля кафе «LEEVEE». Далі працівники поліції разом із засудженим попрямували до приміщення Світловодського відділу поліції. При цьому в ході розмов працівників поліції із засудженим, які мали місце біля кафе, а також на шляху від кафе до відділу поліції, засуджений не заперечував факту наїзду на потерпілу, що було фіксовано на відеозаписах з нагрудної камери поліцейського.

Біля відділення поліції слідчий здійснив огляд місця події, яким оглянув і вилучив належний ОСОБА_7 автомобіль, склавши протокол огляду місця події. У цьому протоколі слідчий також відобразив відомості отримані від ОСОБА_7 в ході слідчої дії: «… ОСОБА_7 … повідомив, що 05.03.2020 року близько 09 год 30 хв… він рухався заднім ходом допустив наїзд на бабусю. В подальшому, коли він зупинився та вийшов побачив жінку похилого віку, яка сама піднялась та стояла, після чого коли він впевнився, що з нею все гаразд та поїхав…».

Вказані докази, серед інших, сторона обвинувачення представила місцевому суду і той поклав їх в обґрунтування свого висновку про винуватість засудженого у вчиненні інкриміновано йому злочину. Апеляційний суд погодився із такими висновками місцевого суду.

Сторона захисту заперечує допустимість цих доказів, посилаючись, зокрема на те, що вони містять відомості від засудженого, які отримані з порушенням його права на захист та не роз`яснення йому права відмовитись від давання показань чи пояснень та не відповідати на запитання.

Такі доводи захист висловлював у судах попередніх інстанцій, однак, як слідує з судових рішень, вони залишились без жодної оцінки цих судів.

Верховний Суд зважає на те, що з одного боку зафіксовані на відеозаписах з нагрудної камери розмови між поліцейськими і ОСОБА_7 не мали характеру допиту останнього, а більше відповідали вільній розмові, але з іншого, з цих записів не вбачається, що поліцейські виконали хоча б формальну вимогу закону і відомчих інструкцій щодо повідомлення засудженого про здійснення відеозапису, або про можливість в подальшому використати зафіксовані відомості в якості доказу в кримінальному провадженні.

Такі обставини дають достатні підстави для оцінки відеозаписів з нагрудної камери поліцейського в контексті висловлених захистом доводів щодо їх недопустимості.

Верховний Суд зауважує, що для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і права користуватися правовою допомогою захисника, та, відповідно, права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості доказів.

Стаття 87 КПК визначає, що:

«1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

2. Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: …

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права…».

Суд звертає увагу, що право зберігати мовчання та привілей від самовикриття передбачені, аби забезпечити підозрюваній особі, яку допитує поліція, можливість зробити вільний вибір: давати їй свідчення чи мовчати (Allan v. the United Kingdom, no. 48539/99, § 50, ECHR 2002-IX). Право зберігати мовчання застосовується з моменту, коли підозрюваний допитується поліцією (John Murray v. the United Kingdom [GC], 8 February 1996, § § 45, Reports of Judgments and Decisions 1996-I). Зокрема, особа, яку підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення, має право бути повідомленою про її право не свідчити проти себе (Ibrahim and Others v. the United Kingdom [GC], nos. 50541/08 and 3 others, § 272, 13 September 2016).

Затримана поліцією особа користується правом не викривати себе і зберігати мовчання та має право на допомогу захисника, як тільки їй ставлять питання, іншими словами, коли існує «кримінальне обвинувачення» проти неї. Інформування затриманої особи про право зберігати мовчання є настільки важливим, що, навіть коли особа добровільно погоджується дати свідчення поліції після того, як її поінформували, що її твердження можуть бути використані як докази проти неї, це не може вважатися цілком інформованим вибором, якщо вона не була ясно поінформована про її право зберігати мовчання та якщо її рішення було прийняте за відсутності допомоги з боку захисника (Stojkovic v. France and Belgium, no. 25303/08, § 54, 27 October 2011).

Суд не залишає поза увагою, що в матеріалах кримінального провадження на момент спілкування поліцейських із засудженим і проведення огляду місця події, відсутні офіційні документи, які б вказували на те, що ОСОБА_7 був затриманий або йому було вручено письмове повідомлення про підозру, в порядку, передбаченому КПК.

Разом з тим обставини цієї справи свідчать про те, що працівники поліції, приїхавши до кафе «LEEVEE», de facto підозрювали ОСОБА_7 , у вчиненні наїзду на потерпілу. Зокрема, поліцейські вже здійснювали заходи з пошуку автомобіля, було надано орієнтування щодо встановлення його місцезнаходження із інформацією про можливу причетність до ДТП, з місця якого зникла особа і автомобіль, що підтвердили допитані поліцейські ОСОБА_9 і ОСОБА_10 . Більше того, встановивши місцезнаходження автомобіля на місце був викликаний слідчий, який до цього моменту вже розпочав досудове розслідування кримінального провадження за фактом наїзду на потерпілу, і який вилучив цей автомобіль як такий, що причетний до ДТП. Також поліцейські, встановивши, що автомобілем керував ОСОБА_7 вже очевидно підозрювали його у причетності до ДТП.

Верховний Суд звертає увагу на те, що обов`язок забезпечити особі фундаментальні права не залежить від ступеня обґрунтованості підозри та/або впевненості сторони обвинувачення в її обґрунтованості, а також від готовності органу правопорядку пред`явити формальну підозру. Чи буде в подальшому особа повідомлена про підозру проти неї, не є важливим для оцінки допустимості показань такої особи, отриманих за умов, що порушують її фундаментальні права, зокрема право на допомогу захисника і право зберігати мовчання.

Такі фундаментальні права підозрюваної особи, як право зберігати мовчання і не свідчити проти себе, а також тісно пов`язане з ними право на допомогу професійного захисника, не можуть залежати від рішень органів правопорядку, у тому числі від рішення, коли пред`явити формальну підозру, оскільки в такому випадку здійсненність фундаментальних прав цілком залежало б від розсуду державних органів (див. наприклад, постанову Верховного Суду від 02 березня 2021 року у справі № 737/641/17, провадження № 51-6562км18).

Особа має право зберігати мовчання і не давати жодних показань чи пояснень під час проведення будь-яких процесуальних дій у рамках кримінального провадження. Також особа має бути інформована про таке право.

У цій справі Верховний Суд не знайшов підтвердження тому, що до бесіди з працівниками поліції, або під час надання показань, що були зафіксовані в протоколі огляду місця події, засуджений був повідомлений про його право зберігати мовчання та про інші права, якими наділена підозрювана особа, а сторона обвинувачення не надала відомостей зворотного. За таких умов пояснення ОСОБА_7 , надані працівникам поліції і відображені у протоколі огляду місця події та відеозаписі з нагрудних камер поліцейських є недопустимими.

Внаслідок цього, Верховний Суд зауважує, що відеозапис з нагрудних камер поліцейських в цілому не може бути покладений в обґрунтування доведеності винуватості засудженого, а протокол огляду місця події - в частині, де відображені повідомлені ним відомості.

Чи обумовлює в цьому кримінальному провадженні визнання Верховним Судом певних доказів недопустимими необхідність скасування оскарженого судового рішення?

Враховуючи наведений вище висновок про недопустимість доказів, на які послалися суди попередніх інстанцій у своїх судових рішеннях, Верховний Суд з урахуванням обставин цього конкретного кримінального провадження повинен визначити, чи матиме це наслідком скасування вироку суду першої інстанції та/або вироку суду апеляційної інстанції.

При вирішенні цього питання Суд має з`ясувати у контексті конкретного кримінального провадження значення відповідних доказів при встановленні судами тих чи інших обставин.

При цьому якщо недопустимі докази мали вирішальне або хоча б достатньо вагоме значення для встановлення тих чи інших суттєвих обставин кримінального провадження, то це, як правило, матиме наслідком необхідність повторного дослідження та/або переоцінки інших доказів, а тому потребуватиме скасування оскарженого судового рішення (судових рішень) і призначення нового розгляду в суді апеляційної чи першої інстанції. Іноді, якщо суд касаційної інстанції визнає недопустимим єдиний чи вирішальний доказ або сукупність таких доказів і прийде до висновку, що направлення на новий розгляд з огляду на решту доказів явно не може призвести до засудження особи, він може скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження.

Натомість, якщо недопустимий доказ стосувався неістотної обставини або якщо він не мав вирішального чи вагомого значення (в контексті конкретного кримінального провадження) для встановлення відповідної суттєвої обставини (зокрема, якщо досліджена судами сукупність інших доказів є настільки переконливою, що поза розумним сумнівом і незалежно від тих доказів, які були визнані недопустимими, доводить відповідну обставину), це може бути підставою для висновку про те, що посилання судами попередніх інстанцій на недопустимий доказ не перешкодило та не могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення і не поставило під сумнів справедливість процесу в цілому.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд зауважує, що з урахуванням позицій сторін і дослідженої судами сукупності доказів, це кримінальне провадження в аспекті встановлення фактичних обставин справи не є складним. Зокрема, обвинувачений не заперечував більшу частину встановлених фактичних обставин і визнавав, що він перебував у встановлений час на місці події, керував автомобілем, рухаючись заднім ходом, зупиняв на деякий час свій автомобіль і бачив на місці потерпілу. Під час судового провадження він лише заперечував те, що мав місце контакт автомобіля з потерпілою, внаслідок якого вона впала і нібито зламала руку.

Однак з матеріалів справи слідує, що суди визнали доведеним зазначений факт і відповідно визнали засудженого винуватим у вчиненні кримінального правопорушення на підставі сукупності інших досить вагомих і переконливих доказів, які жодним чином не залежали від тих, що визнані Верховним Судом недопустимими.

Зокрема суди послались на:

- показання потерпілої ОСОБА_11 , яка показала, що переходячи пішохідний перехід, автомобіль, який рухався заднім ходом наїхав на неї. Удар автомобіля прийшовся їй на праву сторону, в результаті чого вона впала на ліву сторону. Автомобіль руками вона не торкала. Її відразу підняв молодий чоловік, подав їй сумку, бірет та довів до забору школи. Стоячи вже біля забору школи, з автомобіля, який її збив, вийшов ОСОБА_7 , який просто сказав: «Я Вас не побачив», сів до автомобіля і поїхав. Вона зателефонувала своїй доньці, повідомила про ДТП, та потихеньку пішла сама додому, оскільки проживає недалеко, через дорогу від банку. Близько 13 години того ж дня, до неї прийшла дочка ОСОБА_12 і вони разом пішли до лікарні;

- показання свідка ОСОБА_13 , який показав, що він побачив, що виїжджає з паркувального місця заднім ходом автомобіль, потім він почув чоловічий голос «Стій!» і відразу глухий хлопок. Він підбіг і підняв жінку похилого віку, якою виявилася потерпіла ОСОБА_8 . Швидкість автомобіля була невелика. Водієм автомобіля, який здійснив наїзд, є ОСОБА_7 , котрий підходив до потерпілої і вони про щось говорили;

- показання свідка ОСОБА_14 , який пояснив, що автомобіль Тойота здавав заднім ходом, потім зупинився. Відстань між автомобілем і потерпілою було близько 3-х метрів, і він знову здавав назад і злегка зачепив потерпілу і та впала. Потерпіла бачила, що їде автомобіль, проте все рівно продовжувала свій рух не змінюючи напрямку;

- показання свідка ОСОБА_15 , яка показала, що вона разом із співробітником Приватбанку ( ОСОБА_14 ) та ОСОБА_16 ( ОСОБА_13 ) стояли біля школи і бачили ДТП. Машина була іномарка, здавала заднім ходом. Потім ОСОБА_16 побіг до бабусі, яка впала, щоб допомогти піднятися.

Суди дійшли висновку, що показання потерпілої і свідків, узгоджуються із наданими стороною обвинувачення письмовими доказами, серед яких, зокрема:

- протокол пред`явлення для впізнання фотознімків, за яким потерпіла впізнала ОСОБА_7 , як чоловіка, що здійснив на неї наїзд;

- протоколом слідчого експерименту і відеозапису до нього за участі потерпілої, яка розказала і показала на місці, як саме на неї було здійснено наїзд;

- протокол пред`явлення для впізнання фотознімків, за яким свідок ОСОБА_13 впізнав ОСОБА_7 , як чоловіка, що здійснив наїзд на пішохода;

- протоколом слідчого експерименту і відеозапису до нього за участі свідка ОСОБА_13 , який розказав і показав на місці, як він почув звук удару, підійшов до потерпілої підняв її і довів до забору школи;

- протокол пред`явлення для впізнання фотознімків, за яким свідок ОСОБА_17 впізнав ОСОБА_7 , як чоловіка, що здійснив наїзд на жінку коли та переходила дорогу;

- протоколом слідчого експерименту і відеозапису до нього за участі свідка ОСОБА_17 , який розказав, що бачив як автомобіль виїздив із паркувального місця від заднього до переднього кута приміщення банку та бачив контакт автомобіля з потерпілою, та як потерпілу підняв хлопчина і підвів до забору школи. Свої показання свідок продемонстрував на місці;

- протоколом тимчасового доступу до речей і документів та їх вилучення, за яким та переглянуто відеозапис, на якому зафіксовано, як біля банку стоять 2 осіб чоловічої статті і 1 дівчина. До автомобіля TOYOTA CAMRY сіла жінка в червоному пальто. Автомобіль почав рухатися заднім ходом, не зупиняючись. Біля переднього кута приміщення банку зупинився. Один із хлопців різко підбіг. Через 2-3 хвилини автомобіль рухається заднім ходом знову (самої ДТП на відео не видно, оскільки відповідна ділянка місцевості виходила за межі зони спостереження відеокамери);

- висновком судово-медичної експертизи № 47, яким виявлені на потерпілій тілесні ушкодження, характер, кількість і локалізація, та визначена їх ступінь тяжкості, зокрема як середнього ступеня тяжкості;

- висновком експерта № 1429/20-27 від 03 квітня 2020 року, відповідно до якого дії водія автомобіля TOYOTA CAMRY ОСОБА_7 , що мали бути спрямовані на забезпечення безпеки та уникнення ДТП регламентувались вимогами п.п.1.5, 2.3 (б) і (д), 10.1 та 10.9 ПДР. Аналізуючи умови, що передували ДТП, вбачається очевидним, що за умови виконання вимог пунктів 2.3 (б) і (д), 10.1 та 10.9 ПДР, тобто уважно стежачи за дорожньою обстановкою та дотримуючись умов безпеки на початку руху та при русі заднім ходом, водій ОСОБА_7 мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_8 . Невідповідність дій ОСОБА_7 вимогам пунктів 2.3 (б) і (д), 10.1 та 10.9 ПДР перебувають в причинному зв`язку з ДТП, що сталася;

Крім того, суди послалися й на інші докази, серед яких показання експертів, які складали вищевказані висновки, інші протоколи, складені за результатами слідчих дій та документи, детальний зміст яких наведено у вироку.

Також місцевий суд, проаналізував твердження захисту про відсутність будь-яких доказів, які б підтверджували, що мав місце контакт автомобіля з потерпілою, що тілесні ушкодження потерпіла отримала саме від цього зіткнення, а не від падіння з висоти власного зросту через погане самопочуття, і визнав ці твердженням такими, що не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи.

При цьому суд відхилив вказівки захисту про те, що ОСОБА_14 та ОСОБА_13 не бачили конкретного наїзду на потерпілу автомобілем під керування ОСОБА_7 . Зокрема суд зазначив, що захист перекручує зміст показань цих свідків, які насправді вказали, що мав місце глухий хлопок ( ОСОБА_13 ) і автомобіль злегка зачепив потерпілу ( ОСОБА_14 ), внаслідок чого потерпіла впала.

Крім того місцевий суд оцінив показання зазначених свідків у сукупності з відеозаписом з камер спостереження Приватбанку, на якому хоча й не видно самого наїзду на пішохода, оскільки це виходило за межі кадру, однак видно, що, здійснюючи рух заднім ходом на невеликій швидкості, ОСОБА_7 , проїхавши від крайнього до переднього кута приміщення Приватбанку, різко зупинився і в цей час, свідок ОСОБА_13 побіг у сторону автомобіля. Лише після цього, ОСОБА_7 вийшов з автомобіля, а потім повернувся до нього та поїхав.

Дослідивши наведені докази відповідно до ст. 94 КПК місцевий суд, дійшов висновку, що вони доводять винуватість ОСОБА_7 в порушенні правил безпеки дорожнього руху, особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження і кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 286 КК.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, визнав ці висновки місцевого суду обґрунтованими та вмотивованими, навівши відповідні аргументи й підстави для прийняття такого рішення. При цьому з рішення апеляційного суду слідує, що цей суд дав належну оцінку доводам апеляційної скарги сторони захисту, які аналогічні доводам її касаційної скарги, навів достатні мотиви її відхилення.

Отже, як убачається з викладеного вище, висновки судів про доведеність винуватості ОСОБА_7 ґрунтуються на інших досліджених і проаналізованих доказів, зокрема показаннях потерпілої і незалежних свідків очевидців ОСОБА_14 та ОСОБА_13 , а також протоколах слідчих дій і висновках експертів, сукупність яких сама по собі (незалежно від доказів, що визнані Верховним Судом недопустимими) доводить винуватість засудженого відповідно до стандарту «поза розумним сумнівом».

З огляду на це Верховний Суд вважає, що за обставин цього кримінального провадження, визнання недопустимим відеозапису з нагрудної камери поліцейського і частково протоколу огляду місця події (під час якого вилучений автомобіль) не ставить під сумнів висновків судів про доведеність винуватості засудженого і не зумовлює потреби повторного дослідження доказів.

Відтак Суд доходить висновку, що наведені стороною захисту доводи не свідчать про те, що процесуальні порушення під час досудового слідства чи судового розгляду перешкодили чи могли перешкодити судам ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення, і, таким чином, не дають підстав для скасування, зокрема вироку апеляційного суду.

Інші доводи

Доводи захисту про те, що судом не надано належної оцінки висновку судової інженерно-транспортної експертизи № 100, яким не виявлено на автомобілі будь-яких слідів, які б можна було ідентифікувати, як сліди контактування автомобіля з пішоходом, не спростовують висновку суду про те, що контакт автомобіля з потерпілою все ж таки був. Той факт, що на автомобілі не залишилось слідів, пояснюється невеликою його швидкістю і незначним поштовхом потерпілої, однак якого було достатньо для того, що б остання впала.

Також не ставить під сумнів висновки судів про винуватість засудженого і те, що потерпіла звернулась за допомогою до закладу охорони здоров`я лише через 3 години. Ці обставини були пояснені самою потерпілою і свідком ОСОБА_12 (дочкою потерпілої), які вказали, що потерпіла прийшла додому повідомила про ДТП свою дочку, дочекавшись яку з роботи, вони разом пішли в лікарню. При цьому необхідно звернути увагу, що потерпіла є особою похилого віку, а свідок ОСОБА_12 вказала, що після ДТП мама не могла самостійно ні переодягнутися, ні перевзутися.

Те, що висновок судово-медичної експертизи № 47 зроблено не за результатами безпосереднього обстеження потерпілої, а за результатами дослідження медичної документації на ім`я потерпілої, не суперечить Правилам судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року N 6 і не свідчить про його недопустимість.

Доводи захисника, що при проведенні судово-медичної експертизи не враховано, що потерпіла звернулась до лікарні з приводу травм правого стегна 12 березня 2020 року, хоча подія сталася 05 березня 2020 року, є питанням достовірності доказу, що не віднесено до предмета оцінки суду касаційної інстанції.

Тим не менш Суд зазначає, що висновок про винуватість і кваліфікацію дій засудженого було здійснено не на підставі встановленої травми правого стегна у потерпілої, яка визначена експертом, як легкі тілесні ушкодження, а на підставі тілесних ушкоджень у вигляді закритого перелому лівої плечової кістки, що відноситься до середнього ступеня тяжкості, заподіяння яких охоплюється складом ч. 1 ст. 286 КК. У зв`язку із заподіянням цього тілесного ушкодження потерпіла звернулася до закладу охорони здоров`я в день події.

Також, Верховний Суд зазначає, що причина, через яку створена небезпека для руху, не має значення, якщо встановлено, що водій мав можливість її вчасно виявити і уникнути ДТП.

У цій справі суди встановили, що дії ОСОБА_7 мали бути спрямовані на забезпечення безпеки та уникнення ДТП. Його дії регламентувались вимогами пунктів 1.5, 2.3 (б) і (д), 10.1 та 10.9 ПДР і за умови виконання цих вимог, ОСОБА_7 мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_8 . Невідповідність дій ОСОБА_7 вимогам пунктів 2.3 (б) і (д), 10.1 та 10.9 ПДР перебувають в причинному зв`язку з ДТП, що сталася.

Тому доводи в касаційній скарзі захисника про порушення ПДР самою потерпілою у цьому випадку не спростовують винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому злочину.

У зв`язку з наведеним, Суд відхиляє відповідні аргументи захисника.

Суд зазначає, що інші доводи, наведені в касаційній скарзі, стосуються оцінки достовірності доказів та повторюють доводи апеляційної скарги, і Верховний Суд не вбачає підстав ставити під сумнів висновки апеляційного суду щодо їх необґрунтованості.

Проміжні висновки

За результатами касаційного перегляду матеріалів кримінального провадження, в межах доводів касаційної скарги, не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість в цілому висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.

Захисник у касаційній скарзі не навів переконливих доводів, які б спростовували ці висновки або ставили б під сумнів законність та умотивованість рішень судів попередніх інстанцій.

Щодо моральної шкоди

Захисник вказує, що суди не навели мотивів визначення суми морального відшкодування стягнутого із засудженого на користь потерпілої.

Верховний Суд не погоджується з цими твердженнями з огляду на таке.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

З огляду на це під час вирішення цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати учасників і характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода, крім іншого, може полягати у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Із системного аналізу положень ст. 23 ЦК випливає, що під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При цьому розмір відшкодування моральної шкоди (немайнової) суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) і з урахуванням інших обставин. Крім того, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Верховний Суд вважає, що суд дотримався цих вимог закону в частині вирішення цивільного позову.

Суд першої інстанції, врахувавши наведені обставини встановив, що внаслідок ДТП потерпіла отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості. З часу ДТП здоров`я потерпілої, яка є особою похилого віку, не відновилося було порушено звичний для неї спосіб та ритм життя, що пригнічує психіку та приносить моральні страждання.

З урахуванням наведеного суд обґрунтовано визначив, що сума відшкодування моральної шкоди в розмірі 40 000 грн підлягає стягненню на користь потерпілої.

Рішення суду відповідає положенням статей 1167 ЦК, узгоджується з принципом розумності, виваженості та справедливості, з характером і обсягом моральних страждань потерпілої.

Висновки за результатом касаційного розгляду

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Враховуючи наведене і керуючись статтями 433 434 436-438 441 442 КПК, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу сторони захисту необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без змін.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Кропивницького апеляційного суду від 02 березня 2023 року щодо ОСОБА_7 - без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3