Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2025 року

м. Київ

справа № 639/5940/21

провадження № 51-1483км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції:

засудженого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021221210000275, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , без реєстрації місця проживання, в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК,

за касаційною скаргою захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 на вирок Харківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

За вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 20 червня 2023 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Суд також вирішив питання щодо запобіжного заходу, обрахування строку відбування покарання, накладеного арешту, а також долю речових доказів.

23 січня 2025 року Харківський апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині перекваліфікації дій ОСОБА_6 з ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 КК і призначеного покарання, та ухвалив новий вирок, за яким ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

За вироком апеляційного суду ОСОБА_6 04 червня 2021 року приблизно о 02:00 знаходився в приміщенні власної квартири за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , разом із раніше знайомим ОСОБА_8 , де вони спільно вживали алкогольні напої.

Саме в той час між ОСОБА_6 з одного боку та ОСОБА_8 з іншого боку стався словесний конфлікт на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, в ході якого ОСОБА_6 , будучи обуреним та розлюченим поведінкою ОСОБА_8 , маючи умисел, спрямований на умисне протиправне заподіяння ОСОБА_8 смерті, діючи умисно, використовуючи в якості знаряддя злочину ніж господарсько-побутового призначення, який ОСОБА_6 взяв зі столу у кімнаті за місцем мешкання, знаходячись в положенні стоячи обличчям один до одного, спочатку зі значною силою наніс ОСОБА_8 правою рукою, у якій перебував вказаний ніж, один удар в область тулубу. ОСОБА_8 , захищаючись від протиправних дій ОСОБА_6 , правою рукою перехватив вказаний удар, схопивши нею за лезо ножа, не даючи нанести ним удар у тулуб, і розпочав відходити назад спиною та, перечепившись за диван у кімнаті, впав назад на спину.

Надалі ОСОБА_6 використовуючи в якості знаряддя злочину ніж господарсько-побутового призначення, знаходячись в положенні напівприсядки обличчям один до одного над ОСОБА_8 , який в цей час лежав на спині на підлозі, діючи умисно, бажаючи настання наслідків у вигляді смерті останнього, тримаючи в правій руці ніж із силою наніс ним колото-ріжучі удари в праве плече, праву привушно-жувальну ділянку обличчя, в ділянку лівої грудної залози та ліву бічну поверхню живота потерпілого.

Таким чином ОСОБА_6 виконав усі дії, які вважав необхідними для заподіяння смерті ОСОБА_8 , однак злочин не було закінчено з причин, що не залежали від його волі, оскільки потерпілий, чинивши опір протиправним діям ОСОБА_6 , відштовхнувши його ногами від себе, з місця події втік та в подальшому йому своєчасно було надано невідкладну медичну допомогу в умовах КНП «Харківська обласна клінічна лікарня швидкої невідкладної медичної допомоги ім. проф. О.І. Мещанинова».

За висновками судово-медичних експертиз від 09 серпня 2021 року № 09-1028/2021 та від 10 серпня 2021 року № 09-1222/2021 в результаті своїх злочинних дій ОСОБА_6 спричинив потерпілому: колото-різані рани, що потребували первинної хірургічної обробки, які загоїлись з утворенням рубців на правому плечі, на лівій грудній залозі, в правій привушно-жувальній ділянці, та забиту рану правої навколоочної ділянки, колото-різане поранення на лівій бічній поверхні живота, яке проникає до черевної порожнини без ушкодження внутрішніх органів, що потребувало первинної хірургічної обробки, яке загоїлось з утворенням рубців.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 просить скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість.

Вважає, що апеляційний суд не в повній мірі врахував конкретні обставини провадження, насамперед те, що ОСОБА_6 не мав умислу на вбивство потерпілого. Вважає обґрунтованим висновок місцевого суду про кваліфікацію дій засудженого за ч. 1 ст. 121 КК з тих підстав, що обвинувачення за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК дослідженими доказами не підтверджено та не встановлено, що наносячи удари та спричиняючи тілесні ушкодження потерпілому, засуджений мав прямий умисел на його вбивство. Наносячи удари ОСОБА_6 не конкретизував у своїй свідомості, яку саме шкоду здоров`ю потерпілого буде заподіяно, діяв із невизначеним (неконкретизованим) умислом, за наявності якого відповідальність настає за фактично заподіяні наслідки. В обґрунтування таких доводів захисник посилається на правову позицію Верховного Суду у постанові від 30 січня 2020 року (справа № 629/1564/16-к).

На думку захисника, місцевий суд правильно встановив обставини вчиненого діяння та врахував його спосіб (хаотичне нанесення ударів), знаряддя злочину (кухонний ніж, який не був заздалегідь підготовленим для нанесення ударів), кількість, характер і локалізацію поранень (із всіх поранень тільки одне є небезпечним для життя в момент заподіяння, інші небезпеки не становили), причини припинення злочинних дій (потерпілий припинив нападати на ОСОБА_6 ), поведінку винного і потерпілого, що передувала події (потерпілий спровокував конфлікт, що підтверджується показаннями потерпілого, свідка і засудженого), їх стосунки (із показань потерпілого і свідків вони були не конфліктні), що в сукупності свідчить про те, що ОСОБА_6 не мав на меті вбити потерпілого.

Захисник у скарзі викладає свою оцінку щодо суперечностей, які вважає наявні між показаннями потерпілого (стверджує про те, що він лежав на підлозі, коли ОСОБА_6 наносив йому удари), та засудженого (стверджує, що між ним та потерпілим була боротьба, в ході якої вони переміщалися по всій кімнаті, і удари наносилися хаотично ножем), та стверджує, що показання засудженого узгоджуються з протоколом огляду місця події від 04 червня 2021 року за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого виявлено сліди РБК не тільки на підлозі, а й на меблях, дверях, підвіконні й це підтверджує показання засудженого, а не потерпілого.

Наполягає на безпідставності висновку апеляційного суду про те, що засуджений залишив місце злочину не вживши ніяких заходів для надання допомоги потерпілому, адже це спростовується показанням потерпілого, свідка і засудженого, які пояснили, що після того, як потерпілий покинув квартиру, ОСОБА_6 пішов до його дружини і повідомив що сталося, внаслідок чого та отримала змогу викликати швидку медичну допомогу.

У касаційній скарзі також наведено доводи про наявність обґрунтованих, на переконання захисника, підстав до висновку про можливість досягнення мети покарання без його реального відбування, звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК. На думку захисника поза належною увагою суду залишились дані, що характеризують особу засудженого, а саме те, що він в ході судового розгляду в суді першої інстанції повністю визнав вину та щиро розкаявся, що є пом`якшуючими обставинами; раніше не судимий; за місцем проживання характеризується позитивно; після зміни в липні 2022 року запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт виконує та не порушує покладені на нього обов`язки, не вчиняє кримінальні правопорушення, не порушує загальноприйнятий порядок поводження у суспільстві, щодо нього не застосовувалися заходи впливу. Тобто засуджений довів, що може виправитися без відбування покарання у виді позбавлення волі.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник та засуджений підтримали викладені у касаційній скарзі вимоги та просили їх задовольнити.

Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги, просив залишити оскаржене судове рішення без зміни.

Прокурор подав письмові заперечення, де висловив мотиви незгоди з викладеними у касаційній скарзі захисника доводами та заперечив проти задоволення скарги.

Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із наступного.

Як передбачено ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Крім цього, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами попередніх інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження обставин, які підлягають доказуванню в провадженні, тобто їх достовірності. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної із обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в цілому.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

За вимогами ст. 374 КПК у мотивувальній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений, докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів, мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення.

Наведені положення свідчать про те, що суд оцінює висунуте обвинувачення з позиції підтвердження (непідтвердження) доказами обставин, які за ст. 91 КПК підлягають доказуванню, і за встановленими фактичними обставинами суд застосовує закон про кримінальну відповідальність, чим підтверджує або спростовує припущення (твердження) слідчого (прокурора), викладене в обвинувальному акті.

Приписами ст. 420 КПК визначено, що суд апеляційної інстанції ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення.

Згідно зі ст. 370, ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам щодо законності, обґрунтованості і вмотивованості судового рішення. У вироку суду апеляційної інстанції має бути зазначений зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

На переконання колегії суддів суду касаційної інстанції оскаржений вирок відповідає вказаним вимогам кримінального процесуального закону.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

Суд першої інстанції, безпосередньо дослідивши зібрані докази в сукупності та взаємозв`язку, дійшов висновку, що орган досудового розслідування надав неправильну юридичну оцінку діям обвинуваченого ОСОБА_6 і помилково кваліфікував їх за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, оскільки, на переконання місцевого суду, умисел на умисне вбивство не знайшов свого підтвердження.

Вирішуючи питання щодо кваліфікації діяння обвинуваченого місцевий суд виходив із того, що конфлікт між потерпілим та обвинуваченим виник з незначного приводу, після спільного вживання алкогольних напоїв, що характер та локалізація поранень не свідчать про умисел на вбивство. Хоча обвинуваченим і було нанесено декілька ударів потерпілому, але вони наносились по різних частинах тіла хаотично, без чіткої спрямованості на спричинення смерті. Зазначив, що обвинувачений в разі наявності у нього умислу на вбивство, мав реальну можливість довести свої злочинні дії до кінця, але після нанесення тілесних ушкоджень, вважаючи, що наслідки нанесених тілесних ушкоджень не становлять загрози для життя потерпілого, припинив свої дії, не перешкоджав потерпілому залишити місце події. Надалі повідомив співмешканці потерпілого про нанесення ним останньому тілесних ушкоджень, та попросив забрати його, а зустрівши у подальшому потерпілого у під`їзді будинку не здійснював активних дій щодо продовження нанесення тілесних ушкоджень.

Зазначене, на думку місцевого суду, вказує на відсутність умислу на протиправне заподіяння смерті іншій людині, отже неправильну кваліфікацію органом досудового розслідування дій ОСОБА_6 , які повністю охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 121 КК.

Перевіряючи вирок суду першої інстанції, оцінивши докази за правилами, встановленими в ст. 94 КПК, апеляційний суд дійшов висновку про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, вина якого підтверджується доказами, дослідженими судом.

До показань засудженого, який не заперечуючи факту нанесення потерпілому ударів ножем, свою винуватість у замаху на умисне вбивство не визнав, зазначив, що умислу на вбивство потерпілого не мав, апеляційний суд поставився критично та розцінив їх як намагання уникнути покарання за скоєне.

Апеляційний суд установив, що сукупність доказів у кримінальному провадженні доводить винуватість ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, оскількидля вчинення злочину було використано ніж господарсько-побутового призначення із довжиною леза приблизно 14,5 см, яким в ході конфлікту між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, обвинувачений наніс потерпілому множинні, прицільні удари в місця розташування життєво важливих органів: у тулуб, праве плече, праву привушно-жувальну ділянку голови, в ділянку лівої грудної залози та ліву бічну поверхню живота. Характер та послідовність дій, вчинених ОСОБА_6 , у своїй сукупності свідчать про те, що він мав прямий умисел на заподіяння смерті потерпілому. Механізм застосованого насильства не дає підстав вважати, що обвинувачений мав намір спричинити лише тілесні ушкодження, а не вчинити вбивство, оскільки ОСОБА_6 усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав суспільно небезпечні наслідки у виді смерті потерпілого і бажав їх настання, однак не довів задумане до кінця з причин, що не залежали від його волі, і вказане виключає можливість кваліфікації дій ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 121 КК.

Верховний Суд погоджується із такими висновками апеляційного суду.

Ознаки суб`єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням характеру діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення на підставі доказів, зібраних у порядку, передбаченому КПК, та оцінених відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

Суд повинен ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту психічного ставлення до вчиненого діяння і заподіяних наслідків у провадженнях щодо кримінальних правопорушень проти життя і здоров`я особи. Питання про форму вини, яка характеризує вчинене діяння, необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до своїх дій та їх наслідків.

Доказування суб`єктивної сторони злочину досить часто ґрунтується не на одному чи кількох прямих доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) елементів суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, які підлягають доказуванню.

Відповідно до приписів ст. 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Закінчений замах характеризується тим, що особа зробила все необхідне, щоб досягти мети, і вчинила всі дії для досягнення злочинного результату, які вважала необхідними для цього. Замах може бути здійснений виключно із прямим визначеним (конкретизованим) умислом, який виражається в тому, що особа має конкретне, точне уявлення про індивідуально визначений результат свого діяння, передбачає настання конкретного суспільно небезпечного наслідку.

За таких обставин особа передбачає розвиток природного перебігу подій як явищ, підпорядкованих об`єктивним природничим закономірностям, усвідомлює особливості розвитку необхідного причинного зв`язку, відправним пунктом якого є її дії (причина), які містять реальну можливість настання відповідного наслідку. Вчиняючи ті або інші дії, що із закономірністю тягнуть за собою настання певних наслідків, людина передбачає їх як уявлюваний результат своїх дій, і саме тому має відповідати за прагнення заподіяти суспільно небезпечні наслідки внаслідок вчинення конкретного діяння, що ставиться їй у провину.

Визначений умисел завжди є таким, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, зокрема смерті потерпілого, що має місце в тих випадках, коли винний передбачає конкретний наслідок не просто як один із можливих від вчиненого діяння, а як неминучий або високо вірогідний результат свого суспільно небезпечного діяння, де через щасливий збіг обставин для потерпілого настання менш небезпечних наслідків є скоріш виключенням ніж типовим правилом розвитку причинно-наслідкових зв`язків.

Водночас відповідну для замаху конкретизацію у свідомості особи тих наслідків, яких вона прагне, не можна зводити в усіх випадках до чітких формальних параметрів.

У випадках, коли особа передбачає неминучість або високу вірогідність настання смерті як найбільш ймовірного результату своїх дій, її ставлення до такого результату виявляється у бажанні його настання. Отже наслідки, які не настали, інкримінуються особі у цьому разі з тих підстав, що вони були метою її діяння, на досягнення якої воно було спрямовано.

Усвідомлене застосування такого способу вчинення злочину, як фізичне насильство щодо конкретного потерпілого, завжди пов`язане з усвідомленням наслідків його використання. Оцінка сукупності доказів, досліджених судом у кримінальному провадженні, свідчить про те, що засуджений усвідомлював, що його дії спрямовані і здатні спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок у виді смерті, і тим самим окреслював у своїй свідомості найбільш вірогідний розвиток причинного зв`язку між його діями та їх високо вірогідним наслідком у виді смерті іншої людини у разі, якщо опір потерпілого, який утруднив нанесення прицільних ударів, не завадить із значною силою уразити життєво важливі органи колючо-ріжучими ударами клинку ножа. Діяння винного не спричинило смерті потерпілого лише в силу обставин, які не залежали від волі засудженого.

Цілеспрямоване застосування ножа для завдання поранень, за встановлених обставин, відбулося, коли засуджений, знаходячись в положенні стоячи обличчям один до одного з потерпілим, спочатку зі значною силою наніс ОСОБА_8 правою рукою, в якій перебував ніж, один удар в область тулубу, якийпотерпілий, захищаючись, перехватив правою рукою, схопивши нею за лезоножа і не даючи нанести удар ножем у тулуб. Надалі потерпілий розпочав відходити назад спиною і, перечепившись за диван у кімнаті, впав назад на спину, а ОСОБА_6 , знаходячись в положенні напівприсядки обличчям один до одного над потерпілим, який лежав на спині на підлозі, тримаючи в правій руці ніж, з силою наніс ним колото-ріжучі удари в праве плече, праву привушно-жувальну ділянку обличчя, в ділянку лівої грудної залози та ліву бічну поверхню живота потерпілого і остатнє є небезпечним для життя в момент його спричинення.

У цьому провадженні наявні обґрунтовані підстави стверджувати про те, що мисленим уявленням засудженого про результат своїх дій із достатнім ступенем конкретизації охоплювалось умисне заподіяння смерті як найбільш імовірний результат їх вчинення, враховуючи їх характер та спрямованість, які й обумовлюють передбачення високої вірогідності (неминучості) настання смерті у разі ураження колюче-ріжучими ударами тих органів тіла людини, на ушкодження яких спрямував свої дії засуджений ОСОБА_6 .

При цьому, потерпілий чинив опір протиправним діям ОСОБА_6 , відштовхнув його ногами від себе, з місця події втік, через що злочин не було закінчено з причин, які не залежали від волі засудженого, а смерть відвернута внаслідок своєчасно наданої невідкладної медичної допомоги в умовах КНП «Харківська обласна клінічна лікарня швидкої невідкладної медичної допомоги ім. проф. О.І.Мещанинова».

Особа, яка передбачає високу вірогідність або неминучість настання наслідків від своїх дій і вчиняє такі дії, бажає настання відповідних суспільно небезпечних наслідків і у разі, коли вони не настали з причин, які не залежать від її волі, підлягає відповідальності за замах на вчинення кримінального правопорушення.

За таких обставин кримінального правопорушення відсутні підстави стверджувати про неконкретизований умисел. Висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_6 мав прямий умисел на заподіяння смерті потерпілому є правильними, суд слушно врахував характер і кількість заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень, їх локалізацію, силу ударів та їх спрямованість у життєво важливі органи, послідовність дій, обставини їх припинення, поведінку засудженого після вчинення злочину, зокрема невжиття заходів для надання допомоги потерпілому.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що з'ясування змісту та спрямованості умислу не може ґрунтуватися виключно на висновку судово-медичного експерта, оскільки той містить суто медичну оцінку наслідків протиправного діяння і саме в такому розумінні отримав оцінку в аспекті вирішення питання про доведеність винуватості засудженого та юридичної оцінки вчиненого злочину.

Обґрунтовуючи доводи про те, що засуджений діяв із невизначеним (неконкретизованим) умислом, захисник посилається на правову позицію Верховного Суду у постанові від 30 січня 2020 року (справа № 629/1564/16-к), за якою у разі, коли особа одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один із них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.

Проте, в тій справі йшлося про відмінні правовідносини, де наявне належне підґрунтя до висновку, що особа з однаковим ступенем конкретизації у своїй свідомості, враховуючі всі чинники конкретного провадження, одночасно передбачала різні за характером і тяжкістю наслідки при тому, що фактично реалізувався лише один із них, на підставі чого Суд обґрунтовано виходив із того, що за невизначеного умислу кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.

Натомість в цьому провадженні встановлені судом обставини не дають підстав до обґрунтування такого психічного ставлення з боку ОСОБА_6 до вчинених ним дій.

Умисне завдання ножем із силою чотирьох ударів в ділянки тіла, де розташовано життєво важливі органи, заподіяні попри опір потерпілого внаслідок цього ушкодження, свідчать про умисел на вбивство, і такі дії отримали правильну юридичну оцінку як замах на вбивство, а не як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Поза увагою суду апеляційної інстанції не залишилось те, що в матеріалах провадження відсутні докази того, що засуджений вчиняв цілеспрямовані дії поза власною волею чи втратив суб`єктивний контроль за своєю поведінкою, не усвідомлював змісту вчинених дій чи не бажав їх здійснити, або не усвідомлював розвитку причинного зв`язку від його діяння до наслідку, який прагнув заподіяти.

Оскаржене судове рішення містить переконливе обґрунтування того, чому саме в цьому провадженні застосування ножа як знаряддя вчинення злочину пов`язане з усвідомленням засудженим суспільної небезпечності своїх дій та їх спрямованості на заподіяння смерті, передбаченням відповідного наслідку та бажанням заподіяти смерть.

В контексті викладених апеляційним судом мотивів щодо оцінки механізму і характеру завданих ножем ударів, спричинених травматичних впливів і заподіяних наслідків, цей суд правильно не сприйняв як обґрунтовані умовиводи місцевого суду, який виходив із того, що нанесені удари були «хаотичними», тобто такі, що позбавлені певної спрямованості, безладні. По суті місцевий суд вдався до довільної оцінки встановлених обставин не притаманними кримінально-правовому аналізу методами, оскількиобґрунтування, які спираються на уявленнях про «хаотичні удари», базуються на методологічній практиці, що заснована на свідомому порушенні принципів (законів) логіки і гносеології, наслідком чого у цьому провадженні є підміна об`єкта оцінки, яким є не докази, а відірвана від них семантична конструкція, яка не бере до уваги, що попри опір потерпілого удари ножем із силою були завдані у життєво важливі органи і були спрямовані саме на їх ураження.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що умисел є прямим і конкретизованим, оскільки характер застосованого насильства свідчить про усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своїх дій, передбачення ним високої вірогідності заподіяння смерті, що з огляду на локалізацію заподіяних ушкоджень наближається до передбачення неминучості її настання, і відповідно обґрунтував бажання винного заподіяти смерть потерпілому в оскарженому судовому рішенні.

За наявності умислу, спрямованого на заподіяння смерті, врятування потерпілому життя внаслідок втручання інших осіб, якими надана відповідна допомога, кваліфікація дій винуватого як замаху на умисне вбивство є правильною.

Колегія суддів відхиляє доводи захисника про те, що ОСОБА_6 вжив заходів для надання допомоги потерпілому, а не залишив місця злочину не вчинивши дій з надання допомоги потерпілому. Той факт, що ОСОБА_6 пішов до дружини потерпілого і повідомив про те, що сталося, внаслідок чого вона отримала змогу викликати швидку, не свідчить про безпідставність висновку апеляційного суду, який ґрунтується на оцінці доказів у їх сукупності і взаємозв`язку.

Встановлені обставини свідчать, що засуджений особисто не надав допомоги потерпілому, не викликав швидку медичну допомогу. За показаннями свідка ОСОБА_9 , яка є цивільною дружиною потерпілого, 04 червня 2022 року о 04:30 вона перебувала вдома, до неї зайшов ОСОБА_6 , який перебував у стані сп`яніння, та сказав, щоб вона забирала свого чоловіка, бо він його вдарив ножем. Вона пішла шукати потерпілого, ОСОБА_6 пішов за нею та говорив, що між ним та потерпілим виникла сварка, і якщо вона його не забере, він його доб`є. У під`їзді вона побачила кров на підлозі. Потерпілого знайшла вдома у сусіда на ім`я ОСОБА_10 , він обмивав кров. Потім ОСОБА_10 допоміг ОСОБА_8 піднятися додому. При цьому за ними йшов ОСОБА_6 та висловлював ОСОБА_8 погрози, намагався спровокувати конфлікт, але свідок заважала ОСОБА_6 реально вчиняти конфліктні дії. В подальшому ОСОБА_10 забрав ОСОБА_6 від квартири потерпілого. Свідок попросила свою подругу ОСОБА_11 допомогти їй надати допомогу потерпілому, а біля 06:00 свідок викликала швидку допомогу.

Виклик за таких обставин свідком ОСОБА_9 швидкої допомоги та намагання її та сторонніх осіб самостійно зупинити кровотечу у потерпілого, не є тими активними діями з боку винуватого, які свідчать про вжиття дієвих заходів з надання ОСОБА_6 допомоги потерпілому, що утворюють собою необхідну складову юридичного змісту такого психічного ставлення до вчиненого і його наслідків, що свідчить про небажання їх настання.

Отже, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що засуджений залишив місце злочину, не вживши ніяких заходів для надання допомоги потерпілому.

Колегія суддів звертає увагу, що у разі, якщо під час замаху на злочин винний спрямовує свою волю і дії на запобігання настанню суспільно небезпечного наслідку, може мати місце добровільна відмова від вчинення злочину, якою є остаточне припинення особою за своєю власною волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Проте на стадії закінченого замаху на вбивство добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між вчиненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, коли особа контролює розвиток причинного зв`язку, може втрутитися в його перебіг і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку, відвернути його настання своїми діями. В такому випадку не виключається відповідальність за фактично заподіяну шкоду.

Водночас не є добровільною відмовою відмова від повторення посягання після вчинення закінченого замаху, коли винна особа зробила все, що в конкретній обстановці вважала за необхідне для вчинення кримінального правопорушення, проте певний наслідок не настав із причин, які не залежать від її волі, як в цьому провадженні, де засуджений не здійснював повторення посягання після вчинення закінченого замаху.

Переконливих аргументів, які би спростовували правильність висновків апеляційного суду щодо кваліфікації дій засудженого та ставили би під обґрунтований сумнів їх переконливість і законність, касаційна скарга захисника не містить, і таких підґрунть за результатами касаційного перегляду оскарженого вироку за доводами касаційної скарги колегією суддів не встановлено. Отже, колегія суддів уважає правильною кваліфікацію дій засудженого за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК та відхиляє доводи захисника про відсутність у діях ОСОБА_6 ознак замаху на умисне вбивство.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Санкція ч. 1 ст. 115 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років, а за обставин цього провадження не встановлено підстав до призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом.

Враховуючи, що ОСОБА_6 призначено мінімальне покарання в межах санкції ч. 1 ст. 115, неспроможними є доводи про застосування приписів ст. 75 КК, що можливо лише в разі призначення покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років.

Враховуючи наведене, обґрунтованих доводів, які би ставили під сумнів законність оскарженого вироку апеляційного суду, переконливого обґрунтування своїх тверджень, захисник у касаційній скарзі не навела.

Вирок апеляційного суду є належно обґрунтованим та вмотивованим, відповідає вимогам статей 370, 374 та 420 КПК, у ньому зазначено належні мотиви та положення закону, якими керувався суд.

Колегія суддів не вбачає таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильногозастосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни оскарженого судового рішення, отже касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Харківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3