Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2024 року

м. Київ

справа № 283/1119/20

провадження № 51-1011 км 24

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

виправданого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, яка брала участь у провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020000000000776, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Ярунь Звягельського району Житомирської області, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 240 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Малинського районного суду Житомирської області від 03 лютого 2023 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 240 КК України, та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з недоведеністю в його діянні складу цього кримінального правопорушення.

Житомирський апеляційний суд ухвалою від 30 листопада 2023 року залишив вирок місцевого суду без змін.

Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався в тому, що за обставин, детально наведених у вироку місцевого суду, він, перебуваючи на посаді начальника виробничого підрозділу «Пенізевицький кар`єр» філії ЦУП ПАТ «Укрзалізниця», будучи службовою особою підприємства, на яку покладено виконання організаційно-розпорядчих обов`язків щодо забезпечення додержання встановлених правил використання надр, діючи умисно, в період із 20 травня до 27 грудня 2017 року під час зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами від 22 жовтня 2008 року № 4742 у Пенізевицькому-1 родовищі Малинського району Житомирської області, здійснив незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а саме габро-анортозиту, граніту, габро-нориту об`ємом 341 824 м3 шляхом проведення 8 вибухів.

Згідно з пред`явленим ОСОБА_7 обвинуваченням, йому, як начальнику виробничого підрозділу було достеменно відомо про зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами. Водночас він був зобов`язаний і фактично мав можливість пересвідчитися в наявності спеціальних дозволів на користування надрами на підпорядкованому йому виробничому підрозділі, перевірити його чинність і строк його дії шляхом направлення запиту до Держгеонадра, з`ясування цієї інформації у маркшейдера філії ЦУП, на веб сайтах державного науково-виробничого підприємства «Державний інформаційний геологічний фонд України» або Держгеонадра України. Однак після отримання інформації про зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами ОСОБА_7 не вчинив необхідних і достатніх дій щодо усунення виявлених недоліків, які стали підставою для зупинення дії спеціального дозволу, не оскаржив наказ Держгеонадр України з метою поновлення дії спеціального дозволу у встановленому законом порядку, хоча почав вживати заходів щодо усунення недоліків та виконання Припису Держгеонадра України. Маючи реальну можливість не допустити незаконного видобування корисних копалин загальнодержавного значення шляхом вибухів на Пенізевицькому-1 родовищі, будучи зобов`язаним вчинити дії щодо зупинення цих робіт, діючи умисно, в порушення встановлених правил використання надр, маючи намір на незаконне видобування габро-анортозиту, граніту, габро-нориту не зупинив їх видобування.

Знаючи, що філією ЦУП укладено ряд договорів про виконання вибухових робіт з іншими підприємствами, з метою просування та заохочення по службі, задоволення потреб виробничого підрозділу, беззаперечного виконання планів та завдань керівництва, діючи в інтересах філії ЦУП та ПАТ «Укрзалізниця», але в порушення законодавства України, маючи особисту зацікавленість у здійсненні незаконного видобування корисних копалин загальнодержавного значення шляхом вибухів ОСОБА_7 організував підготовку, підписання та направлення листів до керівництва філії ЦУП про здійснення заявок на надання послуг з проведення вибухових робіт на виробничому підрозділі, а керівництво філії ЦУП, недбало поставившись до виконання своїх службових обов`язків, не усвідомлюючи, що внаслідок неналежного їх виконання законним інтересам держави буде завдано тяжких наслідків, розглянувши листи виробничого підрозділу «Пенізевицький кар`єр» про необхідність проведення вибухових робіт, склало, підписало та направило заявки до підприємств, з якими укладено договори про надання послуг з проведення вибухових робіт.

Далі ОСОБА_7 , знаючи про зупинення спеціального дозволу на користування надрами, з метою забезпечення виробничого підрозділу гірничою масою та виконання планів філії ЦУП у період з 19 травня до 26 грудня 2017 року, перебуваючи в АДРЕСА_2 ) власноручно підписав як начальник виробничого підрозділу «Пенізевицький кар`єр» та видав ряд наказів «Про проведення масового вибуху свердловинних зарядів». Після цього службові особи підприємств, будучи необізнаними про злочинні наміри ОСОБА_7 , виконуючи свої господарські зобов`язання за договорами відповідно до паспортів масових вибухів провели в кар`єрі №2 Пенізевицького-1 родовища 8 вибухів, у результаті яких ОСОБА_7 незаконно видобув у вказаному родовищі зазначені корисні копалини, які надалі було подрібнено та реалізовано, у тому числі спрямовано для задоволення потреб залізниці та підприємств залізничного транспорту.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд, розглядаючи подану нею апеляційну скаргу, порушив вимоги статей 404 і 419 КПК України та належним чином не перевірив доводів про невідповідність висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, на підставі яких прокурор просила скасувати оскаржене судове рішення та ухвалити щодо ОСОБА_7 обвинувальний вирок. Водночас, як наголошує прокурор, апеляційний суд у передбаченому кримінальним процесуальним законом порядку не вирішив її клопотання про повторне дослідження доказів, однак послався на ці докази в ухвалі, попри те, що їх оцінка оспорювалася в апеляційній скарзі, водночас викривив зміст одного з доказів і дав йому іншу оцінку, ніж суд першої інстанції. Внаслідок цього, на думку прокурора, апеляційний суд повноцінно не перевірив її аргументів щодо помилковості висновку місцевого суду про відсутність у ОСОБА_7 умислу на вчинення інкримінованого йому злочину. На підтвердження своєї позиції щодо незаконності вироку місцевого суду прокурор у касаційній скарзі наводить власну оцінку окремих доказів з точки зору їх належності. Крім того, прокурор вважає, що спеціальний дозвіл на користування надрами, на підставі якого здійснювалося видобування корисних копалин, був недійсним починаючи з 2015 року, а тому ОСОБА_7 у цілому здійснював видобування за відсутності належно оформленого у встановленому законом порядку дозвільного документу, що було проігноровано судами попередніх інстанцій.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченнях на касаційну скаргу прокурора виправданий ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просять залишити ухвалу апеляційного суду без зміни як законну, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення як необґрунтовану.

Під час касаційного розгляду сторона захисту висловила аналогічну позицію.

Прокурор ОСОБА_5 просила задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Зі змісту касаційної скарги прокурора вбачається, що вона, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить дати окремим доказам іншу оцінку з точки зору їх належності та достовірності, ніж ту, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Натомість вказані обставини, на які посилалася сторона обвинувачення в апеляційній скарзі, аналогічні тим, що наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, не встановивши порушень, передбачених статтями 410 411 КПК України, залишив вирок без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Тому колегія суддів Верховного Суду переглядає судові рішення з огляду на ті фактичні обставини кримінального провадження, які були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.

За результатами розгляду доводів, наведених прокурором у касаційній скарзі, які стосуються передбачених ч. 1 ст. 433 КПК України питань, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду, якою залишено без змін виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 , відповідає вимогам ст. 370 КПК України за критеріями законності, обґрунтованості і вмотивованості та в ній згідно з вимогами ч. 2 ст. 419 КПК України наведено підстави, з яких апеляційну скаргу прокурора визнано необґрунтованою.

Так, апеляційний суд, перевіривши доводи сторони обвинувачення, на які прокурор посилалася в апеляційній скарзі, дійшов висновку, що суд першої інстанції, провівши судовий розгляд згідно з положеннями ч. 1ст. 337 КПК України в межах висунутого ОСОБА_7 обвинувачення відповідно до обвинувального акта, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, а також принципу диспозитивності, дослідивши надані докази, перевіривши доводи сторін обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків та, витлумачивши, як того вимагає процесуальний закон, усі сумніви на користь обвинуваченого, правильно визнав ОСОБА_7 невинуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та виправдав його на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, у зв`язку з недоведеністю, що в його діянні є склад кримінального правопорушення.

Положеннями ст. 2 КК України передбачено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі об`єктивних та суб`єктивних ознак, які визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як кримінальне правопорушення. Елементами складу кримінального правопорушення є об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт і суб`єктивна сторона.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється в разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Як встановлено положеннями ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Вирішуючи питання про достатність встановлених під час судового розгляду доказів для визнання особи винуватою, суди мають керуватися стандартом доведення (стандартом переконання), визначеним положеннями частин 2 та 4 ст. 17 КПК України, що передбачають: ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об`єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині визнати обвинуваченого винним.

Отже, суд може ухвалити обвинувальний вирок лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Водночас, як передбачає ч. 6 ст. 22 КПК України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та обов`язків.

За змістом положень ст. 92 КПК України обов`язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Вказаного в цьому кримінальному провадженні прокурором зроблено не було.

Згідно з пред`явленим ОСОБА_7 обвинуваченням за ч. 4 ст. 240 КК України, останній, обіймаючи посаду начальника виробничого підрозділу «Пенізевицький кар`єр» філії ЦУП ПАТ «Укрзалізниця», будучи службовою особою підприємства, на яку покладено виконання організаційно-розпорядчих обов`язків щодо забезпечення додержання встановлених правил використання надр, діючи умисно, під час зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами від 22 жовтня 2008 року № 4742 у Пенізевицькому-1 родовищі Малинського району Житомирської області, здійснив незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення шляхом проведення 8 вибухів. Сторона обвинувачення зазначила в обвинувальному акті, що ОСОБА_7 було достеменно відомо про зупинення згаданого дозволу, водночас він був зобов`язаний і мав можливість пересвідчитися у його чинності шляхом направлення відповідного запиту до Держгеонадра або з`ясувати цю інформацію в маркшейдера філії ЦУП або із відкритих даних, розміщених на офіційних веб сайтах.

На підтвердження винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення сторона обвинувачення посилалася на показання свідків, дані письмових документів, відомості, зафіксовані у протоколах слідчих дій, висновки експертиз та інші письмові докази.

Проте апеляційний суд, проаналізувавши вказані докази, які були предметом безпосереднього дослідження суду першої інстанції, погодився з наданою їм у вироку оцінкою й висновком про те, що сторона обвинувачення не довела, що в діянні ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, у якому він обвинувачувався.

Так, із суб`єктивної сторони незаконне видобування корисних копалин (ст. 240 КК України) передбачає тільки прямий умисел (ч. 2 ст. 24 КК України): особа усвідомлює, що вилучення з родовищ корисних копалин (будь-яким способом) здійснюється незаконно, тобто без належним чином оформленого дозволу або з відхиленням від умов, зазначених у цьому документі, а також у разі, коли дозвіл є підробленим, отриманим в результаті подання уповноваженому органу завідомо неправдивих відомостей, простроченим тощо.

Апеляційний суд дав оцінку показанням ОСОБА_7 , котрий, не визнавши своєї вини у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, пояснив, що лише 24 травня 2018 року під час підписання акту перевірки, проведеної Центральним міжрегіональним відділом департаменту державного геологічного контролю Держгеонадра України йому стало відомо про наявність наказів № 5 від 11 січня 2017 року та № 50 від 01 лютого 2017 року про зупинення дії спецдозволу на користування надрами № 4742. Наголосив на тому, що згадані накази не було направлено надрокористувачу, так само керівництво філії не доводило до його відома про їх наявність, водночас він не мав обов`язку самостійно з`ясовувати питання про зупинення дії відповідних спецдозволів.

Виконуючи приписи закону, апеляційний суд зіставив показання ОСОБА_7 з іншими дослідженими доказами, зокрема показаннями допитаних у місцевому суді свідків як сторони обвинувачення, так і захисту (працівників ВП «Пенізевицький кар`єр», філії ЦУП АТ «Укрзалізниця», Департаменту державного геологічного контролю Державної служби геології та надр України ), однак з повідомлених ними даних не було встановлено, що посадові особи АТ «Укрзалізниця», філії ЦУП у 2017 році виконали свій обов`язок довести до відома і виконання безпосередньо ОСОБА_7 зміст існуючої заборони щодо видобутку корисних копалин із 01 травня 2017 року.

Суд апеляційної інстанції впевнився і в тому, що досліджені місцевим судом письмові докази не містять відомостей, які б підтверджували надходження на адресу очолюваного ОСОБА_7 виробничого підрозділу до 25 травня 2018 року будь-яких листів стосовно призупинення дії спеціального дозволу. Відповідне повідомлення містилося в листі заступника директора філії з виробничих питань від 25 травня 2018 року № ЦУП-8/3642/1, в якому було доведено до відома ОСОБА_7 про зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами № 4742 і зобов`язано його призупинити ведення гірничих робіт на родовищі.

Крім того, проаналізувавши зміст листа-звернення трудового колективу філії ЦУП ПАТ «Укрзалізниця» від 23 березня 2017 року № ЦУП-8/1725, адресованого Голові правління ПАТ «Укрзалізниця», підписаного зокрема й ОСОБА_7 , на який посилалася сторона обвинувачення, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що цей доказ не містить належних відомостей на доведення пред`явленого ОСОБА_7 обвинувачення, оскільки не стосується питання зупинення спеціального дозволу № 4742 з 01 травня 2017 року. Усупереч доводам, наведеним у касаційній скарзі прокурора, апеляційний суд в ухвалі не дав цьому доказу іншої оцінки, ніж у вироку.

Суд апеляційної інстанції зазначив і про те, що решта доказів, на які посилалася сторона обвинувачення, не містили жодних даних на спростування обставин, які зазначив ОСОБА_7 під час допиту.

З огляду на неспростовані стороною обвинувачення показання ОСОБА_7 , апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що він не знав і не міг знати про існуючі заборони Держгеонадр, не був обізнаний про існування наказів про припинення дії спеціального дозволу № 4742, водночас його посадовими обов`язками не передбачено щоденного моніторингу чинності дозвільних документів, виданих головному підприємству, а доказів на доведення обґрунтованості твердження сторони обвинувачення про протилежне не встановлено.

Зважаючи на фактичні обставини кримінального провадження, встановлені судами попередніх інстанцій, Суд вважає обґрунтованим висновок про те, що в цьому кримінальному провадженні не доведено поза розумним сумнівом наявності у ОСОБА_7 прямого умислу на вчинення незаконного видобування корисних копалин загальнодержавного значення шляхом вибуху, що є обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони цього кримінального правопорушення.

За наведених обставин, виходячи з таких засад кримінального провадження, як: забезпечення доведеності вини (ст. 17 КПК України), зобов`язання сторони обвинувачення довести винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (статті 91 92 КПК України), апеляційний суд правильно погодився з рішенням про визнання ОСОБА_7 невинуватим у вищевказаному кримінальному правопорушенні.

Щодо тверджень прокурора про те, що суди попередніх інстанцій повинні були врахувати недотримання законодавчих вимог щодо переоформлення після 2015 року спеціального дозволу № 4742, то вони є неспроможними, оскільки в судових рішеннях їм надано відповідну оцінку. Водночас аргументи прокурора з цього приводу, на які вона посилається в касаційній скарзі, фактично зводяться до того, що очолюване ОСОБА_7 виробниче підприємство з 2015 року взагалі не мало дійсного дозвільного документа на видобування корисних копалин, що не ґрунтується на суті пред`явленого йому обвинувачення. В обвинувальному акті йому інкриміновано незаконне видобування корисних копалин саме в період зупинення спеціального дозволу з 01 травня 2017 році, а не здійснення цієї діяльності за відсутності дійсного дозвільного документа з 2015 року. Отже, відповідні доводи прокурора стосуються питань, вирішення яких виходить за межі судового розгляду, визначених положеннями ч. 1 ст. 337 КПК України.

Також є неприйнятними твердження прокурора про те, що апеляційний суд, порушивши приписи ст. 404 КПК України, безпідставно відмовив у задоволенні її клопотання про повторне дослідження доказів, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Тобто, сама собою наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов`язує апеляційний суд досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у місцевому суді. У разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з їх оцінкою, він не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.

Крім того, обґрунтована відмова в задоволенні клопотання за відсутності, на переконання апеляційного суду, аргументованих доводів щодо необхідності дослідження доказів, які, на думку учасника судового провадження, були досліджені не повністю або з порушеннями, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду та не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення, лише якщо з такими висновками суду не погоджується учасник судового провадження.

Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, не знайшов передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав, які б покладали на цей суд такий обов`язок, а стороною обвинувачення таких підстав також не було наведено. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, та за результатами перегляду вироку погодився з їх оцінкою, даною судом першої інстанції, відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Розглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора в межах, установлених ст. 404 КПК України, та у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку, апеляційний суд в ухвалі навів мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи прокурора, які є аналогічними наведеним у касаційній скарзі, щодо безпідставності виправдання ОСОБА_7 . Ухвала апеляційного суду належним чином вмотивована та відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Посилання прокурора ОСОБА_5 у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд проігнорував і взагалі не розглянув заявленого нею клопотання про повторне дослідження доказів, не відповідає дійсності, оскільки цей суд розглянув згадане клопотання з дотриманням порядку, визначеного положеннями ст. 350 КПК України, а відповідну ухвалу суду, постановлену без виходу в нарадчу кімнату, занесено секретарем судового засідання в журнал судового засідання, як це передбачено вимогами ст. 371 цього Кодексу (т. 16, а. п. 185).

Мотиви незгоди з судовими рішеннями, які зазначила прокурор у касаційній скарзі з посиланням на судову практику Верховного Суду, яка не є релевантною до обставин цього кримінального провадження, не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які б дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Враховуючи те, що істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, не встановлено, підстав для задоволення касаційної скарги прокурора немає.

Керуючись статтями 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Ухвалу Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_8 ОСОБА_2 ОСОБА_3