Постанова

Іменем України

09 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 718/2214/20

провадження № 51-2558 км 21

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Білик Н. В.,

суддів Кравченка С. І., Ємця О. П.

за участю:

секретаря судового засідання Ковтюка В. В.,

прокурора Шевченко О. О.,

засудженого ОСОБА_1,

захисника Стратія О. В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2021 року у кримінальному провадженні № 12020260110000419 за обвинуваченням

ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1), раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Кіцманського районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2020 року ОСОБА_1 засуджений за:

- ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки;

- ч. 1 ст. 135 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України ОСОБА_1 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього обов'язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 76 КК України.

Вироком Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2021 року вирок районного суду щодо ОСОБА_1 у частині призначеного покарання скасовано, постановлено новий вирок, яким призначено ОСОБА_1 покарання:

- за ч. 2 ст. 286 КК України - у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки;

- за ч. 1 ст. 135 КК України - у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України ОСОБА_1 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України в строк призначеного покарання зараховано строк попереднього ув'язнення з 03 вересня по 29 грудня 2020 року із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.

В решті вирок залишено без зміни.

За вироком суду ОСОБА_1 визнаний винним у тому, що він 01 вересня 2020 року приблизно о 23:50 год., перебуваючи в стані наркотичного сп'яніння, керуючи автомобілем "Ford-Transit", номерний знак НОМЕР_1, рухався у темну пору доби по вул. Незалежності в м. Кіцмань Чернівецької області зі швидкістю, що перевищувала допустиму 50 км/год. у межах населеного пункту. При цьому ОСОБА_1 не врахував дорожньої обстановки, неправильно застосував прийоми керування транспортним засобом, проявив самовпевненість, своєчасно не виявив небезпеку для руху, яку він об'єктивно спроможний був виявити - пішохода ОСОБА_2, що перетинала проїзну частину дороги, не вжив заходів до зменшення швидкості, в результаті здійснив наїзд на потерпілу, внаслідок чого остання померла через короткий проміжок часу.

Крім того, ОСОБА_1 безпосередньо після дорожньо-транспортної пригоди, достовірно знаючи, що саме своїми діями він поставив ОСОБА_2 в небезпечний для життя стан внаслідок травмування її автомобілем, залишив останню на проїзній частині дороги, продовживши рух.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений просить скасувати вирок апеляційного суду внаслідок невідповідності призначеного покарання його особі через суворість.

Зазначає, що апеляційний суд не взяв до уваги його щирого каяття, повного відшкодування шкоди потерпілій, наявність на його утриманні малолітньої дитини та дійшов необґрунтованого висновку про те, що його перевиховання можливе лише в умовах ізоляції від суспільства. Крім того, засуджений посилається на порушення апеляційним судом його права на захист.

Позиції інших учасників судового провадження

Засуджений та його захисник у судовому засіданні підтримали скаргу, стверджували про порушення апеляційним судом права засудженого на захист та просили скасувати вирок апеляційного суду.

Прокурор у суді касаційної інстанції заперечувала проти задоволення скарги та просила залишити судове рішення без зміни.

Мотиви суду

Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі ст. 433 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. З усіх інших касаційний суд рішення судів першої та апеляційної інстанцій не переглядає.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 та кваліфікація його дій у касаційному порядку не оскаржуються. При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.

Доводи касаційної скарги засудженого зводяться до того, що призначене йому апеляційним судом покарання, без звільнення від його відбування, не відповідає ступеню тяжкості вчинених ним злочинів та даним про його особу внаслідок суворості. Ці доводи не заслуговує на увагу з огляду на наступне.

Статтею 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом'якшують покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.

Згідно із ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Повноваження суду (його права та обов'язки), надані державою, щодо обрання між альтернативними видами покарань у встановлених законом випадках та інтелектуально-вольова владна діяльність суду з вирішення спірних правових питань, враховуючи цілі та принципи права, загальні засади судочинства, конкретні обставини справи, дані про особу винного, справедливість обраного покарання тощо, визначають поняття "судова дискреція" (судовий розсуд) у кримінальному судочинстві.

Дискреційні повноваження суду повинні відповідати принципу верховенства права з обов'язковим обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.

Цих вимог судом апеляційної інстанції було дотримано.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції при призначенні покарання врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, один із яких є тяжким, необережний характер вини, дані про особу ОСОБА_1, який раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікаря-психіатра не перебуває, має на утриманні малолітню дитину, а також суд урахував молодий вік обвинуваченого, наявність на його утриманні матері - інваліда ІІ групи та батька, який хворіє цукровим діабетом ІІ типу середньої тяжкості. Обставинами, що пом'якшують покарання, суд визнав щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину та добровільне відшкодування завданої шкоди. Крім того, суд урахував думку потерпілої щодо призначення винному покарання без позбавлення волі. Обставиною, що обтяжує покарання, суд визнав вчинення злочину у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

З огляду на усі наведені обставини та дані про особу винного, суд дійшов висновку про призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі та звільнив засудженого від відбування цього покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.

Суд апеляційної інстанції, розглянувши кримінальне провадження у межах своєї компетенції, вказав на неправильне застосування судом першої інстанції положень ст. 75 КК України. При цьому суд звернув увагу на те, що при призначенні покарання за вчинення злочинів, пов'язаних із безпекою дорожнього руху, слід враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину.

Суд зауважив, що приймаючи рішення про звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання, не було враховано належним чином те, що він вчинив два кримінальних правопорушення, одне з яких - з необережності, а друге - умисне.

Також місцевий суд не взяв до уваги, що засуджений перебуває на обліку у лікаря-нарколога та вчинив злочин у стані наркотичного сп'яніння, що підвищує суспільну небезпечність його особи. Також суд зауважив, що злочини були скоєні при застосуванні джерела підвищеної небезпеки, у населеному пункті, із грубим порушенням ПДР.

Апеляційний суд урахував також негативну поведінку винного після здійснення ним ДТП. А саме те, що він після наїзду на пішохода не вчинив жодних дій, спрямованих на усунення загрози для здоров'я та життя потерпілої, залишив її без допомоги, не намагався викликати медичну допомогу, натомість залишив місце події. Наведене, на думку апеляційного суду, суттєво підвищує ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що застосування стосовно ОСОБА_1 у даному конкретному випадку положень ст. 75 КК України не є доцільним та виправданим в аспекті визначеної законом мети покарання - не тільки виправлення винного, а й попередження вчинення нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. При цьому, враховуючи усі дані про особу винного, визнання ним вини, наявність обставин, що пом'якшують покарання, відшкодування потерпілій шкоди, а також думку потерпілої щодо покарання, суд апеляційної інстанції вважав за можливе призначити ОСОБА_1 покарання у мінімальних межах, передбачених санкцією ч. 2 ст. 286 КК України.

Суд касаційної інстанції погоджується з таким висновком тавважає, що саме таке покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню винного та попередженню вчинення ним нових злочинів, а також не буде становити "особистий надмірний тягар для особи" та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Що стосується доводів касаційної скарги засудженого щодо порушення апеляційним судом його права на захист, то вони є безпідставними.

У касаційній скарзі засуджений стверджує, що апеляційний суд не забезпечив йому права мати ще одного захисника, чим, на думку скаржника, порушив його право на захист.

Згідно положень кримінального процесуального закону, обвинувачений має право мати захисника, з яким уклав угоду про надання правової допомоги, а також на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК України, та законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.

Стаття 46 КК України дозволяє обвинуваченому укласти угоду одночасно з декількома захисниками. У той же час, якщо обвинувачений виявив бажання мати захисника, але з об'єктивних причин не може його залучити самостійно, то суд своїм рішенням залучає захисника до участі у кримінальному провадженні для здійснення захисту за призначенням (ст. 49 КПК України). Водночас, надання безоплатної вторинної правової допомоги припиняється, зокрема, якщо особа вирішила користуватися захистом іншого захисника, з яким уклала угоду (ст. 23 Закону України "Про безоплатну правову допомогу"). Аналіз діючого законодавства свідчить, що особа одночасно не має права користуватись послугами захисника, з яким уклала договір про надання правової допомоги, та послугами безоплатної правової допомоги, яка надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел. Тобто, особа має право користуватися або послугами захисника за призначенням або захисника за договором.

З матеріалів кримінального провадження та аудіозапису судових засідань суду апеляційної інстанції встановлено, що захист інтересів ОСОБА_1 здійснював адвокат Стратій О. В., який, будучи належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, у судові засідання не з'являвся, про причини своєї неявки суду не повідомляв. Унаслідок цього розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 кілька разів відкладався.

Обвинуваченому ОСОБА_1 було роз'яснено його право укласти угоду на захист його інтересів з іншим захисником та надано час для цього. Проте, він цим правом не скористався, угоди із жодним іншим захисником не уклав через відсутність коштів, у той же час адвокат Стратій О. В. у судове засідання повторно не з'явився.

Оскільки повторна неявка захисника та відсутність будь-якого іншого обраного засудженим захисника негативно впливала на строки апеляційного розгляду, з метою дотримання розумних строків розгляду апеляційної скарги та недопущення порушення права засудженого на захист, апеляційний суд виніс ухвалу про призначення ОСОБА_1 захисника з числа адвокатів Регіонального центру із надання безоплатної вторинної правової допомоги у Чернівецькій області. Одночасно ОСОБА_1 було повторно роз'яснено його право укласти угоду з обраним ним захисником, чого засуджений не зробив.

В суді апеляційної інстанції інтереси засудженого представляв захисник за призначенням ОСОБА_3, позиція якого в судовому засіданні не відрізнялася від позиції захисту, що була висловлена в суді першої інстанції. Проти здійснення захисту цим захисником засуджений не заперечував. Тобто, матеріали справи свідчать, що право на захист ОСОБА_1 було дотримано, а його доводи щодо ненадання можливості залучити ще одного адвоката суперечать вищенаведеним вимогам закону та матеріалам кримінального провадження.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У зв'язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судове рішення без зміни.

З цих підстав суд ухвалив:

Вирок Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2021 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Н. В. Білик С. І. Кравченко О. П. Ємець