Постанова

іменем України

3 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 640/1664/18

провадження № 51-5692км19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ковтуновича М.І.,

суддів Луганського Ю.М., Фоміна С.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Лагоди І.О.,

прокурора Шевченко О.О.,

захисника Токарева Г.В.,

у режимі відеоконференції:

засудженого ОСОБА_1 ,

представників потерпілих Матвєєвої Л.В., Марцоня Д.Г.,

потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника засудженої

ОСОБА_5 - адвоката Плєтньової Ю.В. і захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Токарева Г.В. на вирок Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого

2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року

у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017220000001322, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1, та

ОСОБА_5 ,ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки та жительки АДРЕСА_2,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2019 року

ОСОБА_1 та ОСОБА_5 визнано винуватими у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК, і кожному призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

До набрання вироком законної сили ОСОБА_1 та ОСОБА_5 продовжено запобіжний захід у виді тримання під вартою.

Визначено обчислювати початок строку відбування покарання: ОСОБА_1

- з 8 листопада 2017 року, а ОСОБА_5 - з 18 жовтня 2017 року.

Цивільні позови ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ,

ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 задоволено і стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь: ОСОБА_6 900 000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди та 34 629,29 грн - майнової шкоди; ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 по 1 000 000 грн кожному у рахунок відшкодування моральної шкоди; ОСОБА_3

1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та 33 236,10 грн

- втраченого заробітку; ОСОБА_10 у рахунок відшкодування моральної шкоди 200 000 грн та 421 469 грн - майнової шкоди. Крім того, задоволено цивільні позови ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_12 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та 100 000 грн - майнової шкоди, а на користь ОСОБА_13 500 000 грн - моральної шкоди.

Прийнято рішення щодо речових доказів і процесуальних витрат.

Згідно з цим вироком ОСОБА_1 та ОСОБА_5 засуджено за кримінальне правопорушення, вчинене за таких обставин.

18 жовтня 2017 року приблизно о 20:43 ОСОБА_1 , керуючи автомобілем «Volkswagen Touareg»(д.н.з НОМЕР_1 ), що рухався на пл. Конституціїу м. Харкові(з боку вул. Римарської у напрямку перехрестя вул. Сумської та пров. Мечникова), зупинив автомобіль перед зазначеним перехрестям за світлофором на червоний сигнал світлофора, що забороняє рух транспортних засобів. Після цього, діючи необережно, відновив рух автомобіля на заборонний червоний та жовтий сигнал світлофора і почав перетинати перехрестя і, порушуючи вимоги пп.«є» п. 8.7.3, пунктів 8.10, 10.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), не переконався у безпечності своїх дій, проявив неуважність, своєчасно не виявив небезпеки у виді автомобіля «Lexus RX 350» (д.н.з. НОМЕР_2 ) під керуванням ОСОБА_5 , який рухався на цій площі (з боку вул. Короленка у напрямку вул. Сумської), не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, внаслідок чого сталося зіткнення цих автомобілів з подальшим виїздомавтомобіля

«Lexus RX 350» за межі проїзної частини та наїздом на пішоходів.

Крім того, 18 жовтня 2017 року приблизно о 20:43 ОСОБА_5 , керуючи автомобілем «Lexus RX 350» на пл. Конституціїу м. Харкові (з боку вул. Короленка

у напрямку вул. Сумської), наближаючись до перехрестя вул. Сумської та пров. Мечникова з перевищенням дозволеної швидкості для руху в населеному пункті, а саме зі швидкістю не менше 80 км/год, діючи необережно, порушуючи підпункти «ґ», «е» п. 8.7.3, пункти 8.10, 8.11, 12.4 ПДР, не вжила своєчасно заходів для зменшення швидкості руху транспортного засобу аж до його зупинки, при включенні для неї жовтого, а потім червоного сигналів світлофору, що забороняють рух, в`їхала на перехрестя, де сталося зіткнення її автомобіля з автомобілем «Volkswagen Touareg» під керуванням ОСОБА_1 , який рухався на цій площі (з боку вул. Римарської у напрямку пров. Мечникова). Унаслідок зіткнення автомобіль«Lexus RX 350» виїхав на тротуар, де стався наїзд на пішоходів.

Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди спричинено загибель ОСОБА_14 ,

ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , а ОСОБА_19 від отриманих під час події тілесних ушкоджень померла у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_3. Крім того, ОСОБА_3 , ОСОБА_21 , ОСОБА_12 завдано тяжких тілесних ушкоджень, а ОСОБА_10 , ОСОБА_13 та ОСОБА_22 - тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Харківський апеляційний суд ухвалою від 14 серпня 2019 року апеляційні скарги захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Перепелиці С.І. та засудженої ОСОБА_5 залишив без задоволення, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 - адвоката Плєтньової Ю.В. задовольнив частково, вирок районного суду в частині вирішення цивільних позовів змінив, виключив із вироку посилання суду на солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь потерпілих сум на відшкодування моральної та майнової шкоди. При цьому постановив стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в рівних частках по 50 відсотків з кожного на користь: ОСОБА_6 по 450 000 грн у рахуноквідшкодуванняморальної шкоди та по 17 314,65 грн - майнової шкоди; ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 по 500 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, кожному; ОСОБА_3 по 500 000 грну рахунок відшкодування моральної шкоди та по 16618,05 грн втраченого заробітку; ОСОБА_10 по 100 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та по 210 734,50 грн - майнової шкоди. У решті вирок залишено без змін.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали, а також короткий зміст поданих заперечень

У касаційній скарзі захисник засудженої ОСОБА_5 - адвокат Плєтньова Ю.В. просить скасувати вирок районного суду та ухвалу суду апеляційної інстанції в частині засудження ОСОБА_5 і стягнення з неї відшкодування майнової та моральної шкоди, а кримінальне провадження в цій частині закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). На обґрунтування своїх вимог зазначає, що у вироку місцевого суду неконкретно викладено обставини події, оскільки незрозуміло, на червоний чи жовтий сигнал світлофора виїхав на перехрестя ОСОБА_1 , а також незрозуміло, на який сигнал світлофора виїхала на це перехрестя ОСОБА_5 . Крім того, не з`ясовано, які саме винні дії підзахисної утворили склад злочину, за який її засуджено, оскільки порушення ОСОБА_5 полягало лише у перевищенні швидкості руху, що не перебуває у причинно-наслідковому зв`язку з наслідками ДТП. За твердженням захисника, суд не визначив ступеня вини ОСОБА_5 . Вина підзахисної порівняно з виною ОСОБА_1 є значно меншою, а тому під час призначення покарання та стягнення відшкодування за цивільними позовами необхідно було виходити зі співвідношення 30 до 70%. Також, на переконання адвоката Плєтньової Ю.В., місцевий суд, пославшись кілька разів на грубість порушення її підзахисною ПДР і тяжкість наслідків, не взяв до уваги, що вони є складовими диспозиції ч. 3 ст. 286 КК, а тому ці обставини не могли додатково бути враховані як такі, що обтяжують покарання. Призначаючи покарання ОСОБА_5 , суди не врахували характеру її дій, віку, того, що її притягнуто до кримінальної відповідальності вперше, наявності тяжких хронічних хвороб. Апеляційний суд усупереч вимогам статей 407, 409, 411, 414 КПК не взяв до уваги доказів, які могли істотно вплинути на його висновки, вироку місцевого суду не скасував, а кримінального провадження не закрив.

Захисник засудженого ОСОБА_1 - адвокат Токарев Г.В., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вирок Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги вказує на невстановлення швидкості руху автомобіля, який здійснив наїзд на пішоходів, та обставин їх травмування. Місцевий суд усупереч вимогам ч. 1 ст. 94 КПК не надав правової оцінки маневру автомобіля «Lexus RX 350» праворуч і збільшення швидкості руху перед виїздом на перехрестя. Крім того, на думку захисника, з обвинувального акта необґрунтовано виключено посилання на порушення ОСОБА_5 п. 12.3 ПДР, у той час коли пред`явлене обвинувачення містить диспозицію цієї норми. Висновок суду першої інстанції про наявність причинного зв`язку між порушеннями ПДР з боку засуджених та наслідками злочину зроблений на припущеннях, що свідчить про недоведеність того, що у діях ОСОБА_1 є склад злочину. Також, як зазначає захисник, цей суд не врахував характеру і тяжкості порушень ПДР, допущених кожним із водіїв, та не виклав мотивів визначення рівного ступеню участі засуджених у вчиненні злочину. Київський районний суд м. Харкова, використавши висновок експертів Харкіського НДІСЕ та допитавши їх під час судового розгляду, відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про допит експертів Дніпропетровського НДІСЕ і не врахував висновку цих експертів, що, на переконання захисника, свідчить про порушення принципу змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів. У матеріалах кримінального провадження відсутні письмові повідомлення про підозру ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , що залишає відкритим питання про дотримання порядку кримінального провадження стосовно цих осіб. Щодо таких порушень сторона захисту ставила питання перед апеляційним судом, однак він усупереч вимогам ст. 419 КПК цих доводів не перевірив та не надав їм належної оцінки, не висловив своїх міркувань. Вказуючи на безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі, апеляційний суд переважно навів висновки суду першої інстанції та вказав формальні підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою. Крім того, поза увагою апеляційного суду залишилися доводи сторони захисту про порушення ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в аспекті передбачуваності закону, оскільки ОСОБА_1 не міг передбачити, що його дії становлять порушення п. 10.1 ПДР. Відмовивши у задоволенні клопотання захисника та не дослідивши жодного доказу, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про рівність участі та вини ОСОБА_1 і ОСОБА_5 у вчиненні злочину, що, на думку захисника, є порушенням принципу безпосередності дослідження доказів.

Представник потерпілих ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - адвокат Матвєєва Л.В. у своїх запереченнях на касаційні скарги вказувала на безпідставність та необґрунтованість скарг, а тому просила залишити їх без задоволення.

Захисник Токарев Г.В. у запереченнях на касаційну скаргу захисника

Плєтньової Ю.В. вказував про відсутність підстав для закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_5 відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.

Позиції учасників судового провадження

Захисник Токарев Г.В. та засуджений ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримали доводи, викладені в касаційній скарзі зазначеного захисника.

Потерпілі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та представники потерпілих Матвєєва Л.В. і Марцонь Д.Г. просили касаційні скарги захисників залишити без задоволення.

Прокурор Шевченко О.О. висловила думку про необхідність залишення касаційних скарг захисників засуджених без задоволення, а судових рішень щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_5 без зміни.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційних скаргах, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим

і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом за нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

За змістом статей 433, 438 КПК суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, а тому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Касаційний суд, здійснюючи перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, не перевіряє їх у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.

Апеляційний суд, який дійшов висновку, що судовий розгляд кримінального провадження проведено повно, всебічно, об`єктивно, а вирок місцевого суду про визнання винуватими ОСОБА_1 і ОСОБА_5 та призначення їм покарання постановлено з додержанням вимог закону України про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону, залишив без задоволення апеляційні скарги захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Перепелиці С.І., засудженої ОСОБА_5 та частково задовольнив апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5, навівши докладні мотиви прийнятого рішення.

Колегія суддів вважає, що висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 і ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК, сформований із дотриманням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

В основу вироку суд правильно поклав показання засуджених ОСОБА_1 і ОСОБА_5 , допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 та потерпілої ОСОБА_22 - очевидців дорожньо-транспортної пригоди, а також дані протоколів слідчих дій та висновки експертів.

Зокрема, на підставі показань свідків, експертів, висновків комплексної судової автотехнічної експертизи та фототехнічої експертизи і експертизи матеріалів та засобів відео-, звукозапису від 1 листопада 2017 року № 20033/20034/20035, комісійної судової автотехнічної експертизи від 11 грудня 2017 року № 23203, комплексної судової автотехнічної, автотоварознавчої, фототехнічної експертизи та експертизи відео-, звукозапису від 12 січня 2018 року № 26386/26387/132/133, додаткової комплексної судової автотехнічної, фототехнічної експертизи та експертизи відео-, звукозапису від 1 листопада 2018 року № 23922/23923/23924, комісійної судової автотехнічної експертизи від 11 грудня 2018 року № 6268/18, районний суд встановив, що порушення водієм автомобіля «Volkswagen Touareg» ОСОБА_1 вимог пп. «є» п. 8.7.3, пунктів 8.10, 10.1 ПДР та водієм автомобіля «Lexus RX 350» ОСОБА_5 вимог підпунктів «ґ», «е» п. 8.7.3, пунктів 8.10, 8.11 ПДР мають причинний зв`язок із виникненням цієї дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками. Такі обставини були також ретельно розглянуті та належно оцінені під час перегляду вироку судом апеляційної інстанції.

Крім того, з висновків експертів від 31 жовтня 2017 року № 19928/20335 та від 14 листопада 2017 року № 19929/20334 місцевий суд встановив, що до дорожньо-транспортної пригоди автомобілі «Lexus RX 350» та «Volkswagen Touareg» не мали технічних несправностей, які могли бути технічними причинами її виникнення.

Так, диспозиція ст. 286 КК є бланкетною, і для з`ясування того, чи були порушені правила безпеки дорожнього руху, необхідно звертатися до ПДР, якими регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України.

При цьому для встановлення наявності об`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК, має бути встановлено три обов`язкові ознаки: суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху), суспільно небезпечні наслідки (спричинення смерті кільком потерпілим) та причинний зв`язок між діяннями і наслідками.

Системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що у випадках, коли передбачені ст. 286 ККсуспільно небезпечні наслідки настали через порушення правил безпеки дорожнього руху двома або більше водіями транспортних засобів, суд повинен з`ясовувати характер порушень, які допустив кожен із них, а також, чи не було порушення зазначених правил одним водієм причиною їх недодержання іншим і чи мав перший можливість уникнути дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків.

Встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши їм належну оцінку, в тому числі оцінивши їх сукупність на предмет достатності та взаємозв`язку для ухвалення вироку, суд першої інстанції з наведенням докладних мотивів дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_5 і ОСОБА_1 зазначеного кримінального правопорушення та правильно кваліфікував їх дії за ч. 3 ст. 286 КК. Приймаючи таке рішення, суд дотримався критеріїв доведення винуватості поза розумним сумнівом, наведених Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у висновках у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21 квітня 2011 року) та «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії» (рішення від 6 грудня 1998 року). Так, у зазначених рішеннях вказано, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою». Тому колегія суддів відхиляє доводи захисника засудженої ОСОБА_5 щодо невстановлення фактичних обставин та суперечливості наведених у вироку місцевого суду висновків.

Неспроможними також є доводи захисника ОСОБА_1 про те, що суд, зосередившись на дослідженні обставин зіткнення транспортних засобів, залишив поза увагою обставини травмування потерпілих, у тому числі смертельного. У зв`язку з цим необхідно відзначити, що у п. 1.10 ПДР дано нормативне визначення поняттю «дорожньо-транспортна пригода» - подія, що сталася під час руху транспортного засобу, внаслідок якої загинули або поранені люди чи завдані матеріальні збитки. Суд першої інстанції комплексно на підставі доказів проаналізував обставини цієї ДТП і неодноразово, різнобічними формулюваннями у вироку виклав обгрунтовані висновки, що вказують на встановлення причинного зв`язку між вищезазначеними порушеннями ПДР, допущеними ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , і спричиненням ДТП включно з її наслідками у виді: загибелі ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 ; отримання потерпілими ОСОБА_3 , ОСОБА_21 , ОСОБА_12 тяжких тілесних ушкоджень, а потерпілими ОСОБА_10 , ОСОБА_13 та ОСОБА_22 - тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Колегія суддів уважає, що суд правильно зіставив фактичні обставини вчинення ОСОБА_5 та ОСОБА_1 суспільно небезпечних діянь, належним чином встановив характер і черговість порушень, причинний зв`язок між порушенням правил безпеки дорожнього руху кожного з них і неподільними суспільно небезпечними наслідками, що настали. При цьому порушення ПДР як ОСОБА_5 , так і ОСОБА_1 є самостійними, не були вимушеними та не обумовлені створенням аварійної ситуації одним із водіїв щодо другого, жоден із них не мав пріоритету в русі. Кожен із водіїв мав можливість шляхом виконання ПДР уникнути зіткнення, а отже і спричинення суспільно небезпечних наслідків.

Доводи захисника Токарева Г.В. щодо визначення ступеня участі водіїв у вчиненні злочину необхідно розглядати з точки зору наявності чи відсутності підстави кримінальної відповідальності, якою відповідно до положень ст. 2 КК є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Суд першої інстанції, як було зазначено, встановив у діянні водіїв ОСОБА_5 і ОСОБА_1 наявність порушень ПДР та причинного зв`язку між цими порушеннями і суспільно небезпечними наслідками, що настали, та дійшов висновку про доведеність наявності ознак об`єктивної сторони складу злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 286 КК. Так, допущення порушень ПДР кожним із засуджених, а також причинний зв`язок між порушеннями та ДТП у цьому кримінальному провадженні було об`єктивно встановлено, зокрема з технічної точки зору, на підставі висновків експертів, а також суд дійшов висновку про наявність такого причинного зв`язку, як ознаки об`єктивної сторони - з точки зору юридичної конструкції складу злочину. Особливості причинного зв`язку мають місце в діяльності у складних системах (із використанням технічних об`єктів), що обумовлена поведінкою не однієї, а декількох осіб, які відповідно повинні дотримуватися спеціальних правил, обов`язкових для кожної з них, та недотримання яких у конкретному випадку одночасно призводить до спричинення суспільно небезпечного наслідку. Зазначене вказує на те, що у такому разі визначати в судовому рішенні саме кількісні показники (наприклад, у частках) ступеня участі (внеску) кожного з водіїв у спричиненні злочинного наслідку немає кримінально-процесуальних та кримінально-правових підстав.

Вирішуючи питання щодо наявності порушень судом засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як про це зазначає захисник Токарев Г.В., колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду доказів. Частина 6 цієї статті передбачає обов`язок суду створити необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, у тому числі забезпечити, щоб права, надані законом стороні, могли бути ефективно реалізовані.

Право сторони захисту надати суду висновок експерта прямо передбачено ч. 2

ст. 101 КПК.

Закон, передбачивши право сторони захисту надавати висновки експертів, тим самим передбачив і обов`язок суду розглянути їх в сукупності з іншими доказами.

Суд наголошує, що у кримінальних провадженнях, які стосуються дорожньо-транспортних пригод, експертне дослідження може вплинути на остаточне рішення або позначитися на остаточному рішенні суду. Тому право захисту спростовувати висновки експертів, надані обвинуваченням, за допомогою іншого висновку, наданого захистом, має бути забезпечене судом.

Як убачається з матеріалів цього кримінального провадження, прокурор для доведення вчинення ОСОБА_5 і ОСОБА_1 порушень ПДР та обставин, за яких відбулося ДТП, подав до суду три висновки експертів Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса, а саме комплексної судової автотехнічної експертизи та фототехнічої експертизи і експертизи матеріалів та засобів відео-, звукозапису від 1 листопада 2017 року

№ 20033/20034/20035, комісійної судової автотехнічної експертизи від 11 грудня 2017 року № 23203, комплексної судової автотехнічної, автотоварознавчої, фототехнічної експертизи та експертизи відео-, звукозапису від 12 січня 2018 року № 26386/26387/132/133.

Захисник засудженого ОСОБА_1 - адвокат Перепелиця С.І. з метою роз`яснення висновків звернувся до місцевого суду із клопотанням про допит експертів, які готували ці висновки, і суд 3 липня 2018 року задовольнив це клопотання, постановив допитати експертів ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 . Таким чином суд забезпечив можливість учасникам судового провадження ставити питання експертам, висновки яких були подані стороною обвинувачення.

За клопотаннями захисників ОСОБА_1 і ОСОБА_5 місцевий суд ухвалою від 24 жовтня 2018 року призначив додаткову експертизу, за результатами якої складено висновок додаткової комплексної судової автотехнічної, фототехнічної експертизи та експертизи відео-, звукозапису від 1 листопада

2018 року № 23922/23923/23924 і долучено його до матеріалів кримінального провадження. Після дослідження цього висновку в судовому засіданні, суд за клопотанням одного з потерпілих, знову забезпечив усім учасникам судового провадження можливість допитати експертів.

Потім Київський районний суд м. Харкова ухвалою від 4 грудня 2018 року задовольнив частково клопотання захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Перепелиці С.І., призначив додаткову судово-медичну експертизу, а після її проведення долучив до матеріалів кримінального провадження висновок експерта від 10 грудня 2018 року № 09-4004/18.

Також з метою забезпечення дотримання принципу змагальності сторінмісцевий суд за клопотанням захисника ОСОБА_1 долучив до матеріалів кримінального провадження висновок експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 11 грудня 2018 року № 6268-18, підготовлений за заявою адвоката Перепелиці С.І. Цей висновок, як і зазначені вище висновки, судом досліджено та у встановленому законом порядку визнано допустимим доказом.

Обґрунтовуючи необхідність підтвердження об`єктивності результатів експертного дослідження, викладеного у висновку експертів №6268-18, захисник ОСОБА_1 поставив перед судом питання про допит експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз. Як убачається із журналів судового засідання від 15 та 28 січня 2019 року та відповідних технічних записів судового засідання, місцевий суд, заслухавши думки учасників судового провадження, які, крім сторони захисту засудженого ОСОБА_1 , вважали висновок експертів зрозумілим і не підтримували клопотання, визнав таке клопотання необґрунтованим та відмовив у його задоволенні у зв`язку з тим, що цей висновок викладений зрозуміло та не потребує роз`яснень.

Розглядаючи питання забезпечення дотримання гарантії змагальності сторін у контексті експертних висновків, ЄСПЛ неодноразово висловлював свою позицію та сформував відповідну практику.

Так, у справі «Матиціна проти Росії» цей суд вказав, що зазвичай не є завданням ЄСПЛ визначати, чи є певний експертний висновок, наданий суду, достовірний. За певними виключеннями, загальне правило полягає у тому, що національний суддя має широкі межі розсуду у виборі між суперечливими висновками експертів і визначенні того, який він або вона вважає послідовним і надійним.

У справі «Ходжіч проти Хорватії», ЄСПЛ вчергове нагадав, що вимога про забезпечення справедливості судового розгляду не покладає на суд першої інстанції обов`язку запитувати експертну думку або здійснювати інші процесуальні дії виключно через те, що учасник кримінального провадження заявляє клопотання про це. Якщо сторона захисту наполягає на тому, щоб суд заслухав свідка або дослідив інші докази (наприклад, заслухав експертну думку), національні суди повинні вирішити, чи потрібно або доцільно це роботи під час судового розгляду.

Тому колегія суддів доходить висновку, що місцевий суд вжив достатніх заходів для забезпечення усім учасникам, зокрема і для сторони захисту засудженого

ОСОБА_1 (призначення додаткових експертиз, допит експертів, долучення альтернативного висновку експертів), можливості доведення перед судом переконливості своїх доказів, а відмова в допиті експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз за обставин розгляду цього кримінального провадження не призвела до порушення судом принципу змагальності, не перешкодила ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення та не свідчить про несправедливість судового розгляду в цілому.

Щодо доводів у касаційній скарзі захисника про порушення вимог процесуального закону через відсутність у матеріалах кримінального провадження (судової справи) письмових повідомлень про підозру ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , то колегія суддів вважає такі доводи надуманими.

Порядок звернення прокурора з обвинувальним актом до суду регулюється положеннями ст. 291 КПК, де вказано вичерпний перелік документів, які додаються до обвинувального акта до початку судового розгляду.

Як вбачається з долученого до обвинувального акта реєстру матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017220000001322, 19 жовтня та 6 листопада 2017 року слідчий за погодженням із прокурором повідомив ОСОБА_5 та ОСОБА_1 відповідно про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК.

При цьому той факт, що вказані процесуальні документи не долучені до матеріалів кримінального провадження, не свідчить про порушення порядку здійснення кримінального провадження щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

Посилання захисника засудженого ОСОБА_1 на незаконність досудового розслідування та вироку суду, у зв`язку з необґрунтованістю виключення з обвинувачення ОСОБА_5 порушення п. 12.3 ПДР, є неспроможними, оскільки обвинувачення формулюється саме в обвинувальному акті, який згідно з вимогами ст. 291 КПК складається слідчим, після чого затверджується прокурором, або ж може бути складений прокурором. Зміна обвинувачення в суді відповідно до ст. 338 КПК теж належить до компетенції прокурора.

Сторона захисту покликається на допущені порушення ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті передбачуваності закону, оскільки ОСОБА_1 не міг розумно передбачити, що його поведінка як учасника дорожнього руху становить порушення п. 10.1 ПДР.

Суд із вказаним погодитися не може з огляду на таке.

У пунктах 91, 92 рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що говорячи про «закон», ст. 7 посилається на те ж поняття, на яке Конвенція всюди у своєму тексті посилається при використанні цього терміну, - поняття, яке включає законодавство та судову практику і передбачає вимоги щодо якості, особливо такі як доступність і передбачуваність. Ці якісні вимоги повинні бути виконані як стосовно визначення злочину, так і покарання, яке воно за собою тягне. Логічним наслідком того принципу, що закони повинні мати загальне застосування, є те, що формулювання законодавчих актів не завжди є чітким. Одним із стандартних методів регулювання нормами права є використання загальних категорій на відміну від вичерпних списків. Відповідно, багато законодавчих актів неминуче виписані з використанням таких термінів, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх тлумачення та застосування є питанням практики. Як би чітко не була сформульована норма права, в будь-якій системі права, зокрема кримінального, існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба в з`ясуванні сумнівних моментів і адаптації до мінливих обставин. Знову ж таки, хоча визначеність є вельми бажаною, її може супроводжувати надмірна жорсткість, тоді як закон повинен бути в змозі адаптуватися до мінливих обставин.

Набуття особою права керування транспортними засобами унормовано Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 511). Держава, надаючи це право особі, яка бажає його набути, встановлює перед нею певні умови та зобов`язує їх виконати. Однією з таких умов є обов`язок особи підтвердити свої знання встановлених правил та дотримуватися їх. Виходячи з того, що у національному законодавстві транспортний засіб визнається джерелом підвищеної небезпеки, на водія як особу, яка набула право керування ним, покладається особливий тягар дотримання цих правил.

Повертаючись до обставин цього кримінального провадження, колегія суддів констатує, що сторона захисту не заперечує, що ОСОБА_1 за вищевказаних обставин був учасником дорожнього руху. Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» чітко передбачені обов`язки учасника дорожнього руху, серед яких є також і обов`язок знати і неухильно дотримувати вимог Закону України «Про дорожній рух», Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху. Отже обов`язок учасника дорожнього руху, яким на момент дорожньо-транспортної пригоди був ОСОБА_1 , знати і неухильно виконувати вимоги ПДР чітко визначений у національному законодавстві.

Пунктом 10.1 ПДР визначено, що перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху. Вказане правило покликане не створювати перешкод або небезпеки іншим учасникам дорожнього руху - як водіям, так і пішоходам. Виконання вимог цього пункту водієм, який починає рух, перестроювання чи будь-яку зміну напрямку руху, є однією з умов безпеки дорожнього руху від початку і до закінчення маневру.

Чинними ПДР зобов`язано учасника дорожнього руху під час виконання певного маневру проявити особливу увагу до дорожньої обстановки, що покладає на нього додатковий тягар пильності з метою нестворення небезпеки для інших учасників руху (наприклад пункти 10.5, 10.6, 14.5 ПДР). Такий тягар міститься й у положенні п. 10.1 ПДР.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що положення п. 10.1 ПДР, порушення якого, поряд з іншими, ОСОБА_1 встановлено судом, сформульовано з достатньою чіткістю, щоб дати можливість учасникам дорожнього руху належно виконувати ці приписи.

Доводи захисника засудженої ОСОБА_5 щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженої внаслідок суворості є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Виходячи з положень ст. 65 КК, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчинених злочинів, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Визначення ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК полягає у з`ясуванні судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за конкретний злочин, суд, призначаючи покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності, визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Призначаючи покарання ОСОБА_5 , суд першої інстанції належним чином оцінив та врахував ступінь тяжкості вчиненого нею кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК є тяжким злочином, дані про особу засудженої, а також обставини, що пом`якшують покарання (щире каяття і часткове відшкодування шкоди). Захисник безпідставно посилається на неврахування судом віку, відомостей про притягнення до кримінальної відповідальності вперше, наявність хвороб у ОСОБА_5 , оскільки ці відомості є даними про особу і під час призначення покарання місцевим судом вони були враховані. Обґрунтовуючи необхідність призначення ОСОБА_5 максимальної міри покарання, передбаченої санкцією ч. 3 ст. 286 КК, забезпечуючи дотримання принципів індивідуалізації та справедливості покарання, районний суд, зокрема, взяв до уваги характер протиправної поведінки - грубість порушень ПДР засудженою, кількість потерпілих та фактичну тяжкість наслідків злочину - загибель шести осіб і спричинення шістьом особам тілесних ушкоджень. Ці обставини суд врахував як такі, що впливають на визначення ступеня тяжкості злочину, а тому твердження захисника про їх врахування як обтяжуючих покарання є безпідставними. Суд також зважив на дані щодо особи засудженої, яку протягом 2016-2017 років шість разів було піддано адміністративній відповідальності за порушення ПДР.

На переконання колегії суддів, районний суд, акцентуючи увагу на вагомі обставини, що підлягають врахуванню відповідно до положень ст. 65 КК, оцінив їх у сукупності, належно мотивував у вироку призначене ОСОБА_5 покарання, яке є необхідним для виправлення засудженої та попередження нових злочинів, достатнім для досягнення мети покарання, і дійшов висновку, що немає підстав вважати його явно несправедливим унаслідок суворості.

Доводів, які би переконливо спростовували висновки місцевого й апеляційного судів у частині призначеного ОСОБА_5 покарання, захисник у касаційній скарзі не зазначила.

Що стосується доводів захисника Токарева Г.В. про порушення судом апеляційної інстанції засади безпосередності дослідження доказів, то Суд визнає їх безпідставними.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПКза клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може (але не зобов`язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як убачається з журналу судового засідання від 14 серпня 2019 року та відповідного технічного запису судового процесу, за клопотанням захисника Перепелиці С.І. суд апеляційної інстанції прийняв рішення про відмову у повторному дослідженні доказів.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов`язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У частині 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але якщо суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див. рішення у провадженнях № 51-1208км18, № 51-297км19, № 51-1139км 18).

Таким чином, апеляційний суд виходив із доказів, досліджених судом першої інстанції, у зв`язку з чим повторне дослідження вже встановлених обставин не було потрібно, а захист протилежного не довів, тому суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання останнього.

Повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Відмова в задоволенні клопотання щодо повторного дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.

Під час перегляду вироку місцевого суду за апеляційними скаргами сторони захисту апеляційний суд, врахувавши встановлені судом першої інстанції фактичні обставини кримінального провадження і докази, досліджені й перевірені ним під час судового розгляду, дійшов умотивованого висновку про безпідставність апеляційних скарг, доведеність винуватості ОСОБА_5 і ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення та правильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність.

Ухвала апеляційного суду за змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК та є належно обґрунтованою і вмотивованою. У ній зазначено відповідні підстави і положення закону, якими керувався цей суд під час постановлення рішення.

Доводи касаційних скарг захисників не ставлять під сумнів законність оскаржуваних судових рішень та не спростовують правильності наведених у них висновків.

Оскільки істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, які би впливали на законність судових рішень щодо ОСОБА_5 і ОСОБА_1 , судами першої та апеляційної інстанції допущено не було, а призначене їм покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засуджених, касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги їх захисників - адвокатів Плєтньової Юлії Володимирівни та Токарева Геннадія Володимировича - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

М.І. Ковтунович Ю.М. Луганський С.Б. Фомін