Історія справи

Ухвала КГС ВП від 17.03.2021 року у справі №916/1080/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2021 року

м. Київ

Справа № 916/1080/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - не з'явилися,

відповідача - не з'явилися,

третьої особи - Варванова Г. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 (судді: Головей В. М. - головуючий, Разюк Г. П., Савицький Я. Ф. ) у справі

за позовом Одеського національного політехнічного університету

до Комунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерство освіти і науки України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Одеська міська рада,

про визнання права постійного користування на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У квітні 2019 року Одеський національний політехнічний університет звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Комунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації" (далі - КП "Регіональне бюро державної реєстрації") про (згідно із заявою про зміну предмета позову, яку визнано судом як заяву про виправлення помилки та прийнято до розгляду):

- визнання за Одеським національним політехнічним університетом відповідно до площ, меж і складу угідь, визначених в технічному звіті з кадастрової зйомки земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, пров. Шампанський, 11, розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезична компанія" (далі - ТОВ "Геодезична компанія"), право постійного користування земельною ділянкою державної власності загальною площею 2,3477 га, що складається із: земельної ділянки площею 1,1949 га (цільове призначення секція Е 07.02, для будівництва та обслуговування об'єктів фізичної культури і спорту); земельної ділянки площею 1,1528 га (цільове призначення: секція В 02.07, для іншої житлової забудови);

- визнання за Одеським національним політехнічним університетом відповідно до площ, меж і складу угідь, визначених в технічному звіті з кадастрової зйомки земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, просп. Шевченка, 1-3, розробленого ТТОВ "Геодезична компанія", право постійного користування земельною ділянкою державної власності площею 0,3000 га (цільове призначення: секція В
02.07, для іншої житлової забудови).

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статей 24, 152 Земельного кодексу України обґрунтовані тим, що з 1960 років Одеський національний політехнічний університет відкрито і він сумлінно користується земельними ділянками, право користування якими виникло з моменту прийняття відповідних рішень виконавчим комітетом Одеської міської ради депутатів трудящих і закріплення в натурі меж земельної ділянки геодезичними знаками.

З метою відновлення меж земельної ділянки, що перебуває в користуванні, Одеський національний політехнічний університет звернувся до землевпорядної організації з метою проведення відповідних геодезичних вишукувань, за результатами якого було складено технічний звіт з кадастрової зйомки земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні позивача, і визначено їх площу.

Земельні ділянки належать до державної форми власності, цільове призначення - громадська та житлова забудова і фактично використовуються за цільовим призначенням.

З метою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, просп. Шевченка, земельна ділянка 1-3, Одеський національний політехнічний університет звернувся до КП "Регіональне бюро державної реєстрації".

Однак відповідно до рішення про відмову у державній реєстрації від 29.01.2019 № 45264834 державним реєстратором КП "Регіональне бюро державної реєстрації" відмовлено у державній реєстрації права користування земельною ділянкою із зазначенням, що подані документи не відповідають вимогам та не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

Згідно із рішенням державного реєстратора КП "Регіональне бюро державної реєстрації" від 30.01.2019 № 45288213 відмовлено у державній реєстрації права користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Одеса, пров.

Шампанський, земельна ділянка 11, з аналогічних підстав.

Оскільки земельні ділянки Одеському національному політехнічному університету передавалися без визначення строку, то згідно з вимогами законодавства земельні ділянки надано позивачеві у постійне користування, а невизнання такого права відповідачем стало підставою для звернення до суду.

1.3. Згідно з ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.06.2019 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерство освіти і науки України.

1.4. У поясненнях на позовну заяву Міністерство освіти і науки України просило задовольнити вимоги університету, зазначаючи, що на земельних ділянках, які є предметом спору (площею 0,3 га та 2,3477 га), закріплених за вищим навчальним закладом державної форми власності, знаходяться будівлі і споруди, які належать державі Україна в особі Міністерства освіти і науки України на праві державної власності. Міністерство підтримало вимоги університету, вважаючи їх такими, що відповідають вимогам законодавства.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 10.07.2019 позов задоволено.

Визнано за Одеським національним політехнічним університетом відповідно до площ, меж і складу угідь, визначених в технічному звіті з кадастрової зйомки земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, пров. Шампанський, 11, розробленого ТОВ "Геодезична компанія", право постійного користування земельною ділянкою державної власності загальною прощею 2,3477 га, що складається із: земельної ділянки площею 1,1949 га (цільове призначення секція Е 07.02 для будівництва та обслуговування об'єктів фізичної культури і спорту); земельної ділянки площею 1,1528 га (цільове призначення: секція В 02.07 для іншої житлової забудови).

Визнано за Одеським національним політехнічним університетом відповідно до площ, меж і складу угідь, визначених в технічному звіті з кадастрової зйомки земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, просп. Шевченка, 1-3, розробленоого ТОВ "Геодезична компанія", право постійного користування земельною ділянкою державної власності площею 0,3000 га (цільове призначення: секція В 02.07 для іншої житлової забудови).

Стягнуто з КП "Регіональне бюро державної реєстрації" на користь Одеського національного політехнічного університету судовий збір у сумі 5 763,00 грн.

2.2. Суд першої інстанції, аргументуючи рішення, дійшов висновку, що відмова відповідача від проведення державної реєстрації права постійного користування на земельні ділянки свідчить про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки позивачем було доведено суду як факт виникнення права постійного користування, так і факт оспорювання та невизнання іншими особами його прав, що має наслідком неможливість засвідчення виникнення у позивача відповідного права.

2.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від
04.02.2021 апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено, рішення Господарського суду Одеської області від 10.07.2019 скасоване, прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що на порушення визначеної законодавством процедури визнання права постійного користування земельними ділянками, Одеський національний політехнічний університет звернувся до суду з відповідним позовом, тобто позивач фактично просить суд вирішити питання, яке віднесене до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, а саме Одеської міської ради, не довівши при цьому порушення свого права, яке можна відновити у зазначений ним спосіб.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що, задовольняючи позов у цій справі, суд першої інстанції порушив права та законні інтереси Одеської міської ради та не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц (провадження 14-122цс18), відповідно до якої суд не може підміняти собою інші органи, уповноважені законом вирішувати питання щодо оформлення прав землекористування. Подібні висновки також викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 496/2866/16-ц та постановах Верховного Суду від 09.04.2019 у справі № 916/1117/18, від 05.08.2019 у справі № 920/691/18.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що КП "Регіональне бюро державної реєстрації" не перебуває з позивачем у правовідносинах щодо здійснення ним володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, щодо яких заявлено позовні вимоги про визнання права постійного користування, не оспорює та не претендує на таке право, тому не може вважатися належним відповідачем у спорі про визнання права постійного користування земельними ділянками. Державна реєстрація не є способом набуття права постійного користування, вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення відповідного речового права. Натомість, як вказав суд, визнати право постійного користування земельними ділянками законодавством віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування, тобто Одеської міської ради, а не КП "Регіональне бюро державної реєстрації".

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.02.2021, КП "Регіональне бюро державної реєстрації" у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 10.07.2019 - залишити в силі, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини щодо правомірного користування університетом спірними земельними ділянками за наявності правових підстав.

При цьому заявник касаційної скарги наголошує, що повноваження щодо розпорядження земельними ділянками державної власності належать державним адміністраціям, тобто Одеська міська рада не є особою, яка приймає рішення стосовно земельної ділянки, а суд апеляційної інстанції не встановив наявності правових підстав вважати, що Одеська міська рада має відношення до спірних правовідносин.

Скаржник акцентує увагу на тому, що відсутність у державному реєстрі земель інформації про набуття Одеським національним політехнічним університетом права постійного користування земельною ділянкою пов'язана з фактом набуття такого права до моменту прийняття Державним комітетом України по земельним ресурсам наказу від 02.07.2003 № 174.

Звернення з вимогою про визнання права користування земельною ділянкою в цьому випадку не є публічно-правовим і пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не визнає наявні права користування земельною ділянкою. Тобто позивач не визнає і не оскаржує дії відповідача або рішення, отже, такий спір має приватноправовий характер.

Верховний Суд у справі № 922/2155/18 наголосив, що позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь-яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання права користування земельною ділянкою, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв'язку із порушенням права, тобто є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред'явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.

Зазначене спростовує висновки суду апеляційної інстанції щодо неналежного відповідача з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від
17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 26.11.2019 у справі № 905/386/18.

Заявник касаційної скарги наголошує, що суд апеляційної інстанції не мотивував того, яким чином порушуються права Одеської міської ради, у той час як власником землі є держава, а не орган місцевого самоврядування.

У цій справі позивач звернувся до суду з метою підтвердження вже наявного у нього права користування землею на підставі поданих до суду документів, а не для того, щоб породжувати спір із власником.

Аналогічний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від
27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16.

Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (постанови Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18).

Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного інтересу, за допомогою яких відбувається поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Таким чином, як наголошує скаржник, немає втручання в дискреційні повноваження власника земельної ділянки, адже суд першої інстанції установив, а суду апеляційної інстанції надавалися правовстановлюючі документи, які свідчать про права користування земельними ділянками. Тобто позивач намагався лише підтвердити своє вже існуюче право користування земельними ділянками у спорі з державним реєстратором.

Зазначене, як вважає заявник касаційної скарги, спростовує позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц, від
25.04.2018 у справі № 496/2866/16-ц, від 09.04.2019 у справі № 916/1117/18, від
05.08.2019 у справі № 920/691/18.

Звернення позивача на адресу Одеської міської ради не свідчить про те, що Одеський національний політехнічний університет не може скористатися своїм правом на захист через суд та обставини щодо звернення не є належними доказами, так як не стосуються предмета розгляду справи. Тобто спір полягає у підтвердженні судом вже існуючого права користування позивача, яке не визнавалося, для проведення державної реєстрації прав на об'єкт, а не як помилково встановлює суд апеляційної інстанції, що наявне зазіхання на права власника землі, не встановлюючи при цьому власника земельної ділянки.

3.2. Одеський національний політехнічний університет у поясненнях на касаційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 - залишити без змін, акцентуючи увагу на обґрунтованості та законності постанови суду апеляційної інстанції.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

4.2. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені статті 300 Господарського процесуального кодексу України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.3. Суд апеляційної інстанції установив такі обставини:

- 22.01.1959 на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих № 45 "Про закріплення земельних ділянок в зв'язку з передачею будівель і про відведення земельних ділянок під будівництво державним організаціям" Одеському політехнічному інституту було відведено дві земельні ділянки площею до 3,37 га по Ново-Аркадійській дорозі, 1 (нині просп. Шевченка), та площею 2,03 га по Ново-Аркадійській дорозі, 5 з виходом на Ботанічну вулицю № 6а (нині просп. Гагаріна), з усіма будівлями, які були передані інституту (том 1, а. с. 25-27);

- 09.03.1959 представником Управління головного архітектора міста було складено акт про відведення Політехнічному інституту в натурі земельної ділянки загальною площею 69 005 м2, яка розташована у Приморському районі міста Одеси на вул.

Ново-Аркадійській, 1-5. Межі земельної ділянки були закріплені в натурі геодезичними знаками та передані представнику інституту. Акт про відведення земельної ділянки в натурі складений на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 22.01.1959 № 45 (том 1, а. с. 22);

- 21.03.1961 рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих № 181 "Про відведення Одеському політехнічному інституту додатково земельної ділянки по Ново-Аркадійській дорозі" інституту було відведено земельну ділянку площею до 0,7 га (том 1, а. с. 24);

- 27.08.1965 рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих № 632 "Про відведення Політехнічному інституту та Одеському військовому округу земельних ділянок під будівництво" було відведено Політехнічному інституту земельну ділянку площею до 4,0 га по 1-му Артилерійському провулку (нині вул. М. Говорова). Крім того, на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 04.04.1968 № 239 інституту було відведено додаткову земельну ділянку площею до 0,3 га в районі 1-го Артилерійського провулку та парку імені Леніна (том 1, а. с. 28-31);

- 24.11.1969 представником Управління головного архітектора міста на підставі рішення виконкому Одеської міської Ради депутатів трудящих від 04.04.1968 № 239 було складено акт про відведення у користування Одеському політехнічному університету в натурі земельної ділянки загальною площею 5 229 м2, розташованої в районі 1-го Артилерійського провулку і парку імені Леніна (том 1, а. с. 23);

- 15.04.2009 виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво САС № 629317 про право власності на нежитлові будівлі та споруди університету, яким посвідчується, що об'єкт, розташований за адресою: м. Одеса, просп.

Шевченка, 1-3, в цілому належить державі Україна в особі Міністерства освіти і науки Україна на праві державної власності. Загальна площа будівель становить 92 911,00 м2 (т.1, а. с. 111);

- 20.10.2011 виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на будівлю спортивного комплексу університету САЕ № 5360, яким посвідчується, що об'єкт, розташований за адресою: м. Одеса, пров.

Шампанський, 11 належить державі Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України на праві державної власності. Об'єкт в цілому складається з будівлі літ. "А", загальною площею 7804,9 м2, відображеної у технічному паспорті від 21.02.2008 (том 1, а. с. 110);

- відповідно до листа Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради від 28.12.2018 № 424 первинні документи на землекористування за адресою: м.

Одеса, пров. Шампанський, 11 в архіві Управління були втрачені. Згідно з рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради трудящих від 27.08.1965 № 632 земельна ділянка площею 30 600 м2, яка розташована за адресою: м. Одеса, 1-й Артилерійський провулок, була відведена Політехнічному університету.

Суд апеляційної інстанції також установив, що ТОВ "Геодезична компанія" розроблено технічний звіт з кадастрової зйомки земельних ділянок Політехнічного університету у 2019 році, які розташовані за адресою: м. Одеса, просп. Шевченка, 1-3 та провулок Шампанський, 11, відповідно до якого було встановлено, що площа земельної ділянки за адресою: м. Одеса, просп. Шевченка, 1-3, за фактичним користуванням становить 0,3000 га та використовується за цільовим призначенням: секція В 02.07 для іншої житлової забудови. Площа земельних ділянок університету по пров. Шампанський, 11 за фактичним користуванням: ділянка 1 далі - 1,1949 га (фактичне цільове використання: секція Е 07.02 для будівництва та обслуговування об'єктів фізичної культури і спорту), ділянка 2-1,1528 га (фактичне цільове використання: секція В 02.07 для іншої житлової забудови) (том 1, а. с. 34-60).

4.4. Як свідчать матеріали справи, Одеський національний політехнічний університет звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до КП "Регіональне бюро державної реєстрації" про визнання за позивачем права постійного користування земельними ділянками державної власності, розташованими у м. Одесі по пров. Шампанський, 11 та просп. Шевченка, 1-3, з посиланням на положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статей 24, 152 Земельного кодексу України у зв'язку із прийняттям державним реєстратором КП "Регіональне бюро державної реєстрації" рішень про відмову у державній реєстрації права користування земельними ділянками від 29.01.2019 № 45264834 та від 30.01.2019 №
45288213.

4.5. Статтею 2 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності, заклади освіти незалежно від форми власності (пункти "а ", "ґ" частини 2 статті 92 зазначеного Кодексу).

За змістом статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Статтею 123 врегульований порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування. Так, зазначеною нормою передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

4.6. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог Одеському національному політехнічному університету про визнання за ним права постійного користування земельними ділянками, дійшов висновку, що у цьому випадку передача земельних ділянок комунальної власності у постійне користування відноситься до виключної компетенції Одеської міської ради як органу місцевого самоврядування і власника земельної ділянки, а позивач фактично просить суд вирішити питання, яке віднесене до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, а саме Одеської міської ради, не довівши при цьому порушення свого права, яке можна відновити у зазначений ним спосіб.

Проте суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що Одеський національний політехнічний університет звернувся до суду з вимогою до КП "Регіональне бюро державної реєстрації" про визнання за ним права постійного користування на земельні ділянки державної власності.

4.7. Водночас колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Право на звернення до господарського суду в установленому статті 2 Господарського процесуального кодексу України порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1,2 статті 4 зазначеного Кодексу).

Отже, у розумінні наведених положень правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом відкриття провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу передбачено у статті 16 Цивільного кодексу України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу в спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За змістом статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Бейелер проти Італії " (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ ід 28.09.2004 у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02.07.2002 у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 50) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16).

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

4.8. Суд апеляційної інстанції установив, що рішеннями виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.01.1959 № 45, від 21.03.1961 № 181, від 27.08.1965 № 632, на які посилається позивач, Політехнічному університету лише відведено спірні земельні ділянки, при цьому у жодному з рішень не зазначено, що ці земельні ділянки відведені позивачу на праві постійного користування. З часу ухвалення цих рішень та протягом всього періоду, у тому числі відповідно до норм законодавства, чинного на час виникнення спірних відносин, позивачем не оформлене права постійного користування на спірні земельні ділянки, хоча позивач підтверджує та інші сторони не спростовують, що з 1960-х років позивач відкрито і сумлінно користується спірними земельними ділянками.

4.9. Ураховуючи положення чинного законодавства та з огляду на встановлені судом апеляційної інстанції обставини щодо відсутності доказів про оформлення позивачем права постійного користування спірними земельними ділянками та невизнання цього права компетентним органом, а отже, оспорювання такого права саме відповідачем - КП "Регіональне бюро державної реєстрації", виходячи з предмета та підставі позову, визначених позивачем, колегія суддів вважає правильним рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Одеського національного політехнічного університету до КП "Регіональне бюро державної реєстрації" про визнання за позивачем права постійного користування земельними ділянками з мотивів, викладених у постанові суду касаційної інстанції.

4.10. Як убачається зі змісту касаційної скарги, КП "Регіональне бюро державної реєстрації" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (в ухвалі Верховного Суду від 16.03.2021 міститься технічна описка про відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 зазначеної норми), згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

КП "Регіональне бюро державної реєстрації" у касаційній скарзі зазначало, що Одеський національний політехнічний університет звернувся з позовом до суду, бажаючи підтвердити своє існуюче право користування земельними ділянками у спорі з державним реєстратором, отже, відсутнє втручання в дискреційні повноваження власника земельної ділянки, що спростовує позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц, від 25.04.2018 у справі № 496/2866/16-ц, від 09.04.2019 у справі № 916/1117/18, від 05.08.2019 у справі № 920/691/18.

Так, у постанові від 09.04.2019 у справі № 916/1117/18, залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову Фірми "Київ" у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД) до Новодофінівської сільської ради Лиманського району Одеської області про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою, Верховний Суд погодився з висновками судів з огляду на встановлені судами обставини щодо прийняття уповноваженим на розпорядження земельною ділянкою органом місцевого самоврядування рішення про відмову в передачі товариству земельної ділянки у постійне користування. Крім того, судами було установлено, що позивач (Фірма "Київ" у вигляді ТОВ (ЛТД)) не належить до визначених законодавством суб'єктів, яким може бути передано земельну ділянку саме у постійне користування.

У постанові від 05.08.2019 у справі № 920/691/18, залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову Державного підприємства "Дослідне господарство "Іскра" Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України" (далі - ДП "Іскра") та Державного підприємства "Дослідне господарство агрофірма "Надія" Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України" (далі - ДП "Надія") до Комунального підприємства "Архітектурно-планувальне підприємство" Роменської районної ради Сумської області та Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання права постійного користування на земельні ділянки, Верховний Суд погодився з висновками судів з огляду на встановлені судами обставини щодо відсутності документів на право постійного користування як у позивачів, так і у підприємства, правонаступниками якого є позивачі, а також обставин стосовно того, що рішення про надання спірних земельних ділянок в постійне користування позивачам в порядку, встановленому Земельним кодексом України, на час звернення з позовом до суду не приймались, вказане підтверджується встановленими обставинами щодо неодноразового звернення позивачів до відповідача з клопотаннями про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування.

У справі № 372/5635/13-ц (постанова Верховного Суду від 12.12.2018) предметом позову були вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця про зобов'язання Національного медичного університету імені О. О. Богомольця повернути позивачам самовільно зайняті земельні ділянки шляхом звільнення від майна відповідача та про усунення позивачам перешкод у користуванні спірними земельними ділянками шляхом демонтажу трьох крайніх секцій металевого паркану та залізобетонного паркану, якими відгороджено землі загального користування, що є частиною проїзду.

Зокрема, Верховний Суд, змінюючи судові рішення у справі № 372/5635/13-ц шляхом виключення з їх мотивувальної частини висновку про те, що рішення виконавчого комітету Київської обласної ради від 07.09.1957 № 640 та від 31.01.1959 № 85 не були реалізовані, оскільки жодних правовстановлюючих документів про право користування землею університету не видавалося, а тому в Національного медичного університету імені О. О. Богомольця не виникло право користування земельними ділянками, зазначив, що матеріалами справи підтверджується набуття університетом права користування спірною земельною ділянкою на підставі рішень, прийнятих у 1957-1959 роках, які не скасовані, земельна ділянка в установленому законом порядку з користування університету не вилучалась, права користування нею в установленому законом порядку університет не позбавлений.

У постанові від 25.04.2018 у справі № 496/2866/16-ц, скасовуючи судові рішення та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що, пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на неправомірність відмови у передачі їй земельної ділянки у власність та на те, що рішення відповідача про відмову у безоплатній передачі позивачу земельної ділянки у власність суперечить земельному законодавству, об'єкт нерухомого майна, належний позивачу на праві власності, розташований на земельній ділянці, яка є комунальною власністю територіальної громади, інтереси якої представляє Августівська сільська рада.

Проте суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не врахував положення земельного законодавства, не перевірив того чи отримувала позивачка раніше у власність земельну ділянку за тим самим видом використання, а тому чи має вона право вимагати від органу місцевого самоврядування передання їй у власність спірної земельної ділянки безоплатно. Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції передчасно залишив без змін рішення районного суду про визнання рішення Августівської сільської ради про відмову у передачі ОСОБА_3 безоплатно у власність земельної ділянки недійсним.

4.11. Колегія суддів вважає, що оскільки КП "Регіональне бюро державної реєстрації" у касаційній скарзі вмотивовано не обґрунтовано необхідність відступлення від висновків Верховного Суду у наведених скаржником постановах, а саме не наведено причин для відступу (їх неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість), підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що Одеський національний політехнічний університет (позивач у справі) у поясненнях на касаційну скаргу заперечив проти її задоволення, акцентуючи увагу на правильності висновків суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному статтею 236 Господарського процесуального кодексу України.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статтею 236 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статті 309 Господарського процесуального кодексу України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у зазначених скаржником постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваної у справі постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у касаційного суду немає, з мотивів, викладених у цій постанові.

5.3. Ураховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваного судового рішення без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Комунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації" залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у справі № 916/1080/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак