Історія справи

Постанова ВГСУ від 05.04.2017 року у справі №910/11210/16
Ухвала КГС ВП від 17.01.2018 року у справі №910/11210/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2018 року

м. Київ

справа № 910/11210/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ВВВ"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.06.2017

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Дарниця"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ВВВ"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фоззі Фуд"

про стягнення безпідставно отриманих коштів

за участю: позивача - Грекова Л.В. (довіреність від 19.10.2017)

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Дарниця" (далі - позивач), уточнивши свої вимоги, просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ВВВ" (далі - відповідач) 1 994 649,52 грн. безпідставно набутих коштів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21.03.2013 між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сільпо ПДВПП", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Фоззі Фуд" (далі - третя особа) був укладений договір оренди нежитлових приміщень загальною площею 2787,7 кв. м, що знаходяться за адресою: м.Київ, Харківське шосе, 144-Б, на підставі якого відповідач безпідставно отримав від третьої особи орендний платіж в період з 21.03.2016 по 21.04.2016, оскільки позивач, як власник вказаних приміщень, не уповноважував відповідача на укладення наведеного договору оренди та отримання ним відповідних грошових коштів від третьої особи, тому на підставі статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одержані відповідачем кошти підлягають стягненню на користь позивача.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 27.06.2017 (суддя Отрош І.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мартюк А.І., судді Зеленіна В.О., Алданова С.О.), позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 1 000 000,00 грн. безпідставно набутих грошових коштів, в іншій частині позову відмовлено, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суди виходили з того, що відповідно до встановлених обставин справи, згідно договору оренди від 21.03.2013 відповідачем були отримані від третьої особи грошові кошти у розмірі 1 000 000,00 грн. за користування об'єктами нерухомості в період з 21.03.2016 по 21.04.2016, які належать позивачу на праві власності, а оскільки позивач не уповноважував відповідача на укладення такого договору, дана сума отримана останнім безпідставно, тому вона підлягає стягненню з відповідача. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 994 649,52 грн., суди свій висновок мотивували тим, що позивачем не доведено, що відповідачем було отримано чи могло бути отримано дохід у більшому розмірі у заявлений в позові період, а також тим, що сторонами не подано доказів про те, що 4,7 відсотка доходу (сума виручки), який отримала третя особа, від реалізації товарів та послуг орендарем на об'єкті оренди за відповідний місяць, є більшим ніж 1 000 000,00 грн.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своїх доводів відповідач посилався на те, що договір оренди від 21.03.2013 є чинним та в момент його укладення відповідач був власником об'єкту оренди, а тому він отримував орендну плату в спірний період на законних підставах, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин статей 1212, 1214 ЦК України, у зв'язку з чим висновки судів попередніх інстанцій про отримання відповідачем доходу без достатньої правової підстави є помилковими. Також відповідач вказує на те, що в спірний період він не знав та не міг знати про володіння спірним об'єктом без достатньої правової підстави, оскільки не був стороною у справі Господарського суду міста Києва № 910/13186/15, у якій вирішувався корпоративний спір щодо позивача. Крім того, відповідач посилається на те, що суди не врахували правовий висновок Верховного Суду України, який викладено у постанові від 03.06.2015 у справі № 6-100цс15, що потягло за собою прийняття судами необґрунтованих рішень. Відповідач стверджує, що в суму грошових коштів одержану відповідачем у спірний період увійшли 20 % податку на додану вартість, що не є доходом у розумінні приписів статей 14 та 136 Податкового кодексу України, а також зазначає про те, що розрахунок суми, заявленої до стягнення, виконано позивачем не вірно, у зв'язку з чим суди припустилися помилки при визначенні його вірним.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що недійсність договору про задоволення вимог іпотекодержателя встановлена судом в іншій справі, що правильно враховано судами при вирішення спору у справі, яка переглядається у касаційному порядку, і відповідач був обізнаний про безпідставність володіння майном. Також зазначає, що позивач ніколи не уповноважував відповідача розпоряджатися належним йому нерухомим майном.

Учасники судового процесу повідомлялися про час та місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач та третя особа не використав наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Главою 83 ЦК України визначені загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною 2 статті 11 ЦК України. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчать про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Загальна умова частини 1 статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Судами встановлено, що згідно з умовами договору оренди від 21.03.2013, який було укладено між відповідачем та третьою особою, відповідач, як орендодавець, передав, а третя особа, як орендар, прийняла у строкове платне користування нежитлові приміщення загальною площею 2787,7 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Київ, Харківське шосе, 144-Б. На виконання умов договору оренди, відповідач виставив третій особі рахунок-фактуру від 05.04.2016 № СФ-0000024 на суму 1 000 000,00 грн. за оренду нежитлових приміщень в період користування з 21.03.2016 по 21.04.2016, який було оплачено 11.04.2016, що підтверджується довідкою ПАТ "Банк Восток" від 05.12.2016 № 05ц/2828БТ.

При цьому судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 27.07.2016 у справі № 910/10442/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 09.03.2017, визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 19.03.2013, укладений між ТОВ "БУД-ВВВ" та ТОВ "ТД "Дарниця", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ханіною А.В., зареєстрований в реєстрі за номером 2280. Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/10442/16 встановлено, що оспорюваний договір від імені позивача був підписаний генеральним директором ОСОБА_6, якого прийнято до складу учасників позивача з часткою 100% статутного капіталу та призначено на посаду рішенням загальних зборів від 28.02.3013, оформленим протоколом №39, яке в подальшому було визнане недійсним судовими рішеннями у справі №910/13186/15, та витребувано на користь Компанії "Феліндако ЛТД" частку у розмірі 100% статутного капіталу, а тому ОСОБА_6 не мав повноважень на підписання оспорюваного договору від імені позивача.

Крім того, взявши до уваги факт родинних зв'язків між учасником і керівником відповідача та колишніми власниками корпоративних прав позивача, суди під час розгляду зазначеної вище справи встановили, що відповідач за всіма обставинами не міг не знати про триваючий корпоративний конфлікт у ТОВ ТД "Дарниця" та відсутність повноважень ОСОБА_6

Також судами встановлено, що позивач набув право власності на нежитлові приміщення підвального та першого поверху, загальною площею 2862,4кв.м, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Харківське шосе, 144-Б (літ. А), як на окремий об'єкт нерухомого майна на підставі рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05.08.2011 у справі №2-4127/10.

З урахуванням викладеного, зважаючи на те, що нежитлові приміщення №№1-54 групи приміщень №1 та приміщення №1 групи приміщень №7, загальною площею 2787,7кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, Харківське шосе, 144 "Б" (майно), вибули з володіння ТОВ "ТД "Дарниця" за відсутності волевиявлення останнього, право власності на спірні приміщення належить позивачу.

Згідно з частиною 1 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності, тобто обов'язок зі сплати орендної плати закон покладає на орендаря, а право на отримання орендної плати закон надає орендодавцю.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (статті 761 ЦК України).

З огляду на вказані вище приписи, саме позивач, як власник, та відповідно, особа наділена правами орендодавця, має право на отримання орендної плати за користування її майном третьою особою.

Згідно з частиною 1 статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

Оскільки недійсність рішень загальних зборів, змін до установчих документів позивача та договору про купівлю-продаж частки у статутному капіталі, які були підставою для подальшого, незаконного вибуття майна позивача поза його волею, була встановлена рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/13186/15, яке набрало законної сили 24.12.2015, спірний період стягнення грошових коштів визначений позивачем правомірно.

Так, при розрахунку суми, яка підлягала стягненню з відповідача позивачем взято до уваги п.3.3 договору оренди нежитлових приміщень від 21.03.2013, згідно умов якого розмір орендної плати на місяць розраховується за відповідною формулою.

Враховуючи викладене, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення на підставі встановлених фактичних обставин справи суд касаційної інстанції зазначає, що суди попередніх інстанцій, перевіривши наданий позивачем розрахунок доходів, які би міг отримати позивач, дійшли правильного висновку про його обґрунтованість та відповідність фактичним обставинам справи, доводи відповідача у цій частині зводяться лише до формальних заперечень і висновків судів не спростовують. У зв'язку з наведеним суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів про те, що з відповідача на підставі статті 1214 ЦК України підлягають частковому стягненню одержані доходи у розмірі 1 000 000,00 грн.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Посилання відповідача на те, що чинність договору оренди унеможливлює застосування статей 1212, 1214 ЦК України, відхиляються, оскільки в даному випадку безпідставність отримання відповідачем коштів пов'язується із відсутністю відповідної правової підстави володіння нерухомим майном.

Доводи заявника про те, що в суму грошових коштів, одержану відповідачем у спірний період, увійшли 20 % податку на додану вартість, що не є доходом у розумінні приписів статей 14 та 136 Податкового кодексу України, є безпідставними, оскільки положення даних норм закону регулюють питання податкових правовідносин, що є відмінним від правовідносин цивільного характеру щодо безпідставно набутих коштів, тому такі доводи відхиляються.

Посилання відповідача на те, що він не знав та не міг знати про володіння спірним об'єктом без достатньої правової підстави, оскільки не був стороною у справі Господарського суду міста Києва № 910/13186/15, у якій вирішувався корпоративний спір щодо позивача, відхиляються, так як згідно встановлених судами обставин між учасником і керівником відповідача та колишніми власниками корпоративних прав позивача існували відповідні, наведені судами зв'язки, згідно з якими відповідач міг бути обізнаний про певні обставини.

Доводи відповідача, які обґрунтовані постановою Верховного Суду України від 03.06.2015 у справі № 6-100цс15, є безпідставними, оскільки у цій справі предметом спору було стягнення грошових коштів з тих підстав, що передача транспортного засобу відбулася на підставі усного договору-купівлі продажу та згідно нотаріальної довіреності на право розпорядження автомобілем, тоді як у справі, що переглядається Верховним Судом, предметом спору є стягнення безпідставно одержаних відповідачем грошових коштів за розпорядження нерухомістю, власником якої він не був та будь-яких повноважень від позивача на передачу її в оренду в установленому законом порядку, відповідач не отримував, що є відмінним.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин,оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Керуючись підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 301, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ВВВ" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 у справі Господарського суду міста Києва №910/11210/16, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов