Історія справи

Ухвала КГС ВП від 13.02.2018 року у справі №910/23064/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/23064/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 (суддя Ярмак О.М.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 (головуючий: Скрипка І.М., судді: Тищенко А.І., Гончаров С.А.)

за позовом заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України, 2. Київського квартирно-експлуатаційного управління

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - 1. Кабінет Міністрів України, 2. Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Київська міська рада,

про визнання права власності, права користування та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,

За участю представників:

позивача - 1 - Сажієнко І.О. - паспорт, довіреність, представник.

позивача - 2 - Сажієнко І.О. - паспорт, довіреність, представник.

відповідача - не з'явився.

третьої особи -1, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача -

Кириченков В.Б. - представник, посвідчення, довіреності.

третьої особи -2, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача - не з'явився.

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача -

Перепелицін К.М. - представник, посвідчення, довіреність.

прокуратури - Гусарова А.В. - прокурор відділу, посвідчення.

ВСТАНОВИВ:

15.12.2016 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" про 1) визнання за державою в особі Міністерства оборони України права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:078:019; 2) визнання за Київським квартирно-експлуатаційним управлінням права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:82:078:019; 3) зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні Міністерством оборони України та Київським квартирно-експлуатаційним управлінням земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:82:078:019 шляхом знесення (демонтажу) паркану.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням виконкому Київської міськради від 15.01.1951 вказана земельна ділянка була виділена у користування Квартирно-експлуатаційному управлінню Київського військового округу, правонаступником якого є позивач-2 під військове містечко №9, інвентаризацією земель, затвердженою розпорядженням голови Київської міськдержадміністрації від 30.12.1995 № 406, підтверджено, що ділянка входить до складу військового містечка №9 та використовується підрозділами Міністерства оборони України за цільовим призначенням. На території вказаної ділянки розташовувались 14 будівель, які спочатку (2001 рік) були передані в якості основних фондів Державному підприємству МО України "Українська авіаційна транспортна компанія", в 2003 році реалізовані через торги ЗАТ "Фінансова компанія "БЛК" та ЗАТ "Торговий дім "Брокбізнес", які 02.06.2003 за договорами купівлі - продажу здійснили їх відчуження відповідачу. Оскільки правовстановлюючі документи на земельну ділянку військового містечка № 9 попереднім власникам нерухомого майна не передавались, тому до відповідача не переходить право власності або право користування земельною ділянкою військового містечка у розумінні ст.120 ЗК України. Посилаючись на ст.ст. 18, 19 ЗК України, Закони України "Про Збройні Сили України" та "Про оборону України", Постанову Верховної Ради УРСР від 18.12.1990 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР", прокурор вказує, що зазначена земельна ділянка перебуває у державній власності та у користуванні позивача 2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2017 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Кабінет Міністрів України та Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.02.2017 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Київську міську раду.

18.05.2017 Господарський суд міста Києва у позові відмовив повністю.

11.10.2017 Київський апеляційний господарський суд апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора України-Головного військового прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 у справі №910/23064/16 залишив без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 у справі №910/23064/16 залишив без змін.

Судові рішення мотивовані відсутністю належного підтвердження права власності позивача-1 та позивача-2 на спірну земельну ділянку, та відповідно відсутністю підстав для визнання за позивачем-2 права користування, та як наслідок, відсутністю правових підстав для зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні позивачам земельною ділянкою, як похідної вимоги прокурора.

30.10.2017 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Міністерством оборони України подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 до Вищого господарського суду України. Провадження за даною касаційною скаргою не відкривалося.

У касаційній скарзі Міністерство оборони України просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 у справі № 910/23064/16 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою № 910/23064/16 передано до Касаційного господарського суду.

Відповідно до положень підпунктів 4, 11 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) зазначена касаційна скарга підлягає розгляду спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

01.02.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.

01.02.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

12.02.2018 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою та призначення до розгляду на 29.03.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 27.02.2018.

У судовому засіданні 29.03.2018 судом було оголошено перерву до 12.04.2018, про що ухвалою від 29.03.2018 повідомлено учасників справи, які не прибули у судове засідання у справі № 910/23064/16.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Міністерство оборони України, позивач-1) вважає, що судові рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема ст.129 Конституції України, статей 4, 4-2, 4-3, 4-7 ГПК України.

Міністерство оборони України не погоджується з тим, що відмовляючи у задоволенні позову з мотивів недоведеності наявності прав землекористування позивачів на спірну земельну ділянку, суди попередніх інстанцій виходили з надання рішенню Господарського суду міста Києва у справі №32/609-36/420 преюдиційного значення відповідно до ст. 35 ГПК України.

Скаржник вважає, що позивачем подано належні та допустимі докази, що спростовують висновки суду у справі №32/609-36/420, а суди попередніх інстанцій не врахували, що при розгляді справи №32/609-36/420 судами не досліджувались докази наявності у держави в особі позивачів права користування на спірну земельну ділянку. Зокрема, матеріали інвентаризації, дані Департаменту земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, Міністерства оборони України та інші докази, що надані позивачами та якими підтверджується факт належного землекористування спірною ділянкою Міністерством оборони України, судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справи №32/609-36/420 не встановлювались, не розглядались та не оцінювались. З рішення Київського апеляційного господарського суду у справі №32/609-36/420 вбачається, що судом встановлювалась лише наявність у компетентних органів державного акту на право постійного користування земельною ділянкою. При цьому, підставою для направлення запитів до відповідних органів став наказ Держкомзему України від 04.05.1999 №43, яким затверджено Інструкцію про порядок складання складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, у той час, коли рішення про надання земельної ділянки у постійне користування Міністерству оборони України приймалось ще у 1951 році.

Крім того, на думку позивача-1, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що відповідно до п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. Аналіз Закону України "Про Державний земельний кадастр" свідчить, що внесення до Державного земельного кадастру відомостей відбувається при формуванні земельної ділянки та набутті речових прав на неї. Водночас, позивачі не є набувачами спірної земельної ділянки, оскільки остання знаходиться у них в постійному користуванні та із набутого законним шляхом постійного користування не вибувала.

Також скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 №5, яким відводилась земельна ділянка оборонному відомству, не є документом, який посвідчує право користування спірною земельною ділянкою, оскільки чинне на той час законодавство не визначало момент, з якого особа набувала прав користування. Тому позивач-1 вважає, що рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 №5 було достатньою підставою для виникнення права постійного землекористування Міністерства оборони України (в особі Київського КЕУ). Спірна земельна ділянка є земельною ділянкою спеціального призначення, яка виділялася для потреб Міністерства оборони України під розміщення в/м №9.

Крім того, позивач-1 зазначає, що чинне на той час законодавство не містило прямої вказівки в законі, відповідно до якої всі землекористувачі були зобов'язані оформити права користування, які вони набули на підставі раніше діючого законодавства УРСР, а у випадку нездійснення цього позбавлялись наданого раніше права. Тобто, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що у даному випадку нездійснення Квартирно-експлуатаційною частиною Київського військового округу (правонаступник - Київське КЕУ) оформлення права на земельні ділянки та неотримання відповідних державних актів, наданими останньому у користування згідно рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 №5, не нівелює права Київського КЕУ на користування вказаними земельними ділянками.

Посилаючись на положення Земельного кодексу України, п.2 Порядку вилучення і передачі майна Збройних Сил, який затверджено постановою КМУ №1282 від 29.07.2002, скаржник зазначає, що фактично земельні ділянки, на яких розміщені військові містечка, є землями оборони.

Позивач-1 вказує, що станом на період укладення договорів купівлі-продажу виникнення права власності на об'єкт нерухомості не тягло безумовного переходу права власності чи права користування на земельну ділянку під об'єктом нерухомості, а потребувало окремого договірного регулювання шляхом укладення відповідних цивільно-правових угод між власником земельної ділянки і власником споруди в установленому порядку.

Оскільки спірна земельна ділянка із державної власності не вилучалась, право користування нею згідно зі ст. 141 ЗК України не припинялось, рішень про примусове припинення права постійного користування земельною ділянкою в/м №9 не приймалось, позивачі від вказаної земельної ділянки в установленому порядку не відмовлялись, КМУ рішень щодо вилучення цієї земельної ділянки з державної власності також не приймалось, скаржник вважає, що спірна земельна ділянка за цільовим призначенням відноситься до категорії земель оборони та продовжує перебувати у державній власності. Відсутність документів на право користування земельною ділянкою, оформлених на підставі чинного ЗК України, відсутність державного акта на право користування земельною ділянкою, на думку скаржника, не може розглядатись як відсутність у Міністерства оборони України права землекористування взагалі або його втрату.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, судові рішення залишити без змін.

Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не надали.

До початку судового засідання 12.04.2018 прокурором подані додаткові пояснення.

У судове засідання з'явилися прокурор, представники позивача-1, позивача-2, третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

Представники відповідача та третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, у судове засідання не з'явилися, хоча вказані учасники справи про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

У судовому засіданні представник позивача-1 підтримав касаційну скаргу.

Прокурор, представники позивача-2 та третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача просили касаційну скаргу задовольнити.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача виклав заперечення щодо касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників позивача-1, позивача-2, третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням виконкому Київської міськради від 15.01.1951 у користування Квартирно-експлуатаційному управлінню Київського військового округу, правонаступником якого є Київське квартирно-експлуатаційне управління, було виділено земельну ділянку під військове містечко № 9.

Результати проведення інвентаризації земель, затвердженої розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995 №406, підтверджують, що земельна ділянка за кадастровим номером 8000000000:82:078:019 входить до складу військового містечка №9 та використовується підрозділами Міністерства оборони України за цільовим призначенням.

На території вказаної ділянки розташовувались 14 будівель, які на підставі наказу Міністра оборони України №32 від 29.01.2001 передані на баланс Державного підприємства "Українська авіаційна транспортна компанія" та в подальшому реалізовано через торги ЗАТ "Фінансова компанія "БЛК" та ЗАТ "Торговий дім "Брокбізнес".

Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" у 2003 році придбало за результатами торгів у вказаних осіб комплекс будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44. Право власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" на цей комплекс будівель підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 23.12.2003 у справі № 34/660 та реєстраційним посвідченням Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" № 969з від 13.02.2004.

Як встановлено судом першої інстанції, описані факти підтверджені у рішенні Господарського суду міста Києва від 22.12.2010р. у справі № 32/609-36/420, яке набрало законної сили, та відповідно до ст.35 ГПК України не потребують доказування в межах даної справи.

Як стверджує прокурор, земельна ділянка за кадастровим номером 8000000000:82:078:019 під комплексом будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, належить до земель оборони, є власністю держави в особі Міністерства оборони України та перебуває в користуванні Київського квартирно-експлуатаційного управління, а відповідач як власник розміщеного на ній нерухомого майна заперечує цей факт, використовуючи земельну ділянку без надання до неї доступу позивачам, чим створює перешкоди у реалізації їх речових прав на земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про відмову у позові, виходячи з наступного.

Згідно ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

За приписами ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтями 317, 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При цьому, право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Предметом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.

Вказаний спосіб захисту права власності пов'язаний з тим, що право власності має спиратись на певний титул, щоб бути доведеним перед іншими особами. Саме суд, в разі виникнення спору, здійснює це доведення.

Отже, рішення суду про визнання права власності, яке приймається за результатами розгляду позову, поданого в порядку ст. 392 Цивільного кодексу України, за своєю суттю є правозахисним актом і спрямоване на захист наявного у позивача права власності.

У зв'язку із цим, момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття рішення є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.

Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно ст. 392 ЦК України, є оспорення або не визнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.

З огляду на обраний позивачем спосіб захисту свого права, в контексті приписів ст. 392 Цивільного кодексу України, предметом доказування, а відповідно і судової оцінки у справі, є як наявність у позивача права власності на спірне майно, так і порушення (невизнання) такого права відповідачем.

Обґрунтовуючи право власності на спірну земельну ділянку Міністерства оборони України, прокурор посилається на рішення виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 № 5, результати інвентаризації земель оборони по м. Києву, затверджені розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995 № 406.

Проте, як вбачається з поданих доказів, з'ясування наявності у Міністерства оборони України речового права на спірну земельну ділянку вже відбувалося судом в межах господарської справи.

Так у справі №32/609-36/420, товариство з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" після придбання в 2003 році комплексу будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, які раніше належали Міністерству оборони України (військове містечко 9, центральні склади та спортивна рота) та були реалізовані у відповідності з діючим законодавством на аукціоні, звернулось до суду з позовом до Міністерства оборони України про зобов'язання вчинити дії.

Судом було з'ясовано, що у зв'язку з необхідністю врегулювання питань землекористування під комплексом будівель, позивач звернувся до Київської міської ради з заявою про надання згоди на передачу у користування земельної ділянки орієнтовною площею 1,4 га за адресою м. Київ, вул. Щорса, 44 з цільовим призначення - для реконструкції та будівництва офісного центру.

09 вересня 2008 року Київською міською радою позивачу було надано згоду на розроблення документації з землеустрою № Д-3991 за умови вирішення майново-правових питань та згоди землекористувачів ділянки - Міністерства оборони України та історико-архітектурної пам'ятки - музею "Київська фортеця".

Листом № 20 від 30.07.2008 року позивач звернувся до відповідача, в якому просив надати згоду на вилучення зазначеної земельної ділянки для передачі її в оренду ТОВ "Українська інвестиційна компанія".

Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України листом №303/1/4/392 від 03.09.2008 року повідомило позивача, що вилучення земельної ділянки під об'єктами, які реалізовані, зі складу земель оборони можливо за окремим рішенням Кабінету Міністрів України.

Позовні вимоги у справі №32/609-36/420 були мотивовані тим, що нормами ч.2 ст.120 Земельного кодексу України (в редакції станом на 05.08.2009 року) встановлено, що якщо будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Крім того, відповідно до ст.25 Земельного кодексу України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Відмовляючи у задоволенні позову у справі №32/609-36/420, суди виходили з того, що відповідно до п. 2 ст. 149 Земельного кодексу України та п. 2.4 Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві, що затверджений рішенням Київської міської ради № 313/1747 від 14 березня 2002 року, для отримання земельної ділянки в оренду замовник повинен отримати згоду землекористувача на припинення права користування земельною ділянкою, а посадові особи Київської міської ради зобов'язані перевірити наявність такої згоди.

Відповідно до пунктів 44, 45 Наказу Міноборони "Про затвердження "Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями" від 22.12.1997року № 483 за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 5 від 15.01.1951 року земельна ділянка (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, закріплена за Міністерством оборони України на праві постійного користування.

Спірна земельна ділянка є земельною ділянкою спеціального призначення, яка виділялася для потреб Міністерства оборони України.

Згідно ст.158 Земельного кодексу УРСР, прийнятого Постановою Всеукраїнського ЦВК 29 грудня 1922 року (надалі - Земельний Кодекс УРСР) та ст. 54 Загальних засад землекористування та землеустрою, затверджених Постановою ЦВК СРСР 15 грудня 1928 року (застосування положень даних нормативно правових актів визначається датою прийняття Рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №5 від 15 січня 1951 року щодо відведення земельної ділянки Київській квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу, яка зазначена в Плані) земельними ділянками спеціального призначення визначаються земельні ділянки передані у встановленому порядку державним підприємствам, установам і організаціям для спеціальних потреб в тому числі військових потреб та земельні ділянки під об'єктами військових споруд. Крім того, згідно Примітки ст. 158 Земельного Кодексу УРСР зазначається, що відвід земель спеціального призначення здійснюється за загальними правилами провадження з землеустрою.

Відповідно до ст. 180 Земельного кодексу УРСР провадження з землеустрою здійснюється в наступній послідовності: 1) порушення справи з землеустрою; 2) підготовка справи з землеустрою, складання проекту землеустрою та надання його учасникам; 3) затвердження проекту землеустрою та приведення його до виконання з встановленням межових знаків; 4) складання та видача сторонам землевпорядних документів.

У статті 193 Земельного кодексу УРСР зазначено, що після затвердження проектів землеустрою, землевпорядними установами складаються та після державної реєстрації землеволодінь, видаються належним чином засвідчені документи.

Стаття 194 Земельного кодексу УРСР - говорить, що будь-які плани та акти землекористування, якщо вони не складені землевпорядними установами належним чином ними не посвідчені, є недійсними та не є доказом законного землекористування.

Таким чином, судом у справі №32/609-36/420 було зроблено висновок про те, що у відповідності із положенням Земельного кодексу УРСР від 1922 року - особа, якій земельна ділянка була відведена в період дії даного Кодексу, може вважатися її законним землекористувачем лише з моменту настаннях обставин визначених в ст.ст.180, 193 даного Кодексу. За інших умов, дії особи які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень статті 180 Земельного кодексу УРСР від 1922 року є незаконними, а отже не створюють юридичних наслідків для такої особи по відношенню до відведеної їй земельної ділянки.

Відповідно до пунктів 4.1., 4.2. Наказу Держкомзему від 04.05.1999 року № 43 "Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі" власники земельних ділянок, землекористувачі та орендарі зберігають видані їм державні акти і договори як документи періодичного використання, другий примірник державного акта або договору зберігаються у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.

Отже, аналізуючи вищенаведені нормативно-правові акти судова колегія зазначила, що доказами по справі, які можуть підтверджувати правовий статус земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, можуть бути або державний акт на право постійного користування, або договір оренди земельної ділянки. Крім того, один примірник цих документів повинен зберігатися у землекористувача або орендаря, а другий примірник у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.

Судом було витребувано докази у відповідних державних органів, на які згідно законодавства України покладені функції щодо збереження примірників правовстановлюючих документів на землю.

Так, листом № 03-393 від 22.02.2010 року комунальна організація "Центр містобудування та архітектури" повідомило, що матеріалів по відведенню спірної земельної ділянки в архівах Головкиївархітектури немає.

Листом № 893 від 23.02.2010 року Головне управління Держкомзему у місті Києві повідомило, що у головному управлінні відсутня інформація щодо державного акта на право постійного користування та договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44.

Крім того, листом № 07-387/6549 від 04.03.2010 року Головне управління земельних ресурсів повідомило, що станом на 01.03.2010 року в автоматизованій системі ПК "Кадастр" зареєстрована земельна ділянка по вул. Щорса, 44 у Печерському районі за КЕВ м.Києва Міністерства оборони України на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування. Документи, що посвідчують право власності чи право користування (оренди) землі, згідно норм чинного законодавства, за вищевказаною земельною ділянкою в Головному управлінні земельних ресурсів не зареєстровані.

Таким чином, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2011 у справі №32/609-36/420 було встановлено, що спірна земельна ділянка (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса 44, в теперішній час не перебуває у власності (відсутній державний акт про право власності на земельну ділянку) чи в користуванні (відсутній договір оренди вказаної земельної ділянки) будь-якої юридичної чи фізичної особи,

Враховуючи вищевикладене, Міністерство оборони України чи будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019) що знаходиться за адресою: вул. м. Київ, вул. Щорса, 44, без оформлення договору оренди чи отримання державного акту про право власності на земельну ділянку.

Відповідно до частини 3 статті 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 124 Конституції України визначають обов'язковість виконання усіма суб'єктами прав судового рішення у вказаній справі.

У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, §77, від 25.07.2002, а також рішенні Європейського суду з прав людини Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§42 та 60, від 22.11.2007 встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Враховуючи наведене, висновок місцевого господарського суду про те, що ані Міністерство оборони України, ані будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними власниками чи землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), що знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса 44 має преюдиційне значення і не потребує повторного доведення при розгляді даної справи.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що в ході розгляду даної справи нових доказів, які б свідчили про набуття Міністерством оборони України права власності у порядку, вказаному у загаданому судовому рішенні, позивачами подано не було, колегія суддів зазначає, що належних доказів не було подано прокурором і до апеляційної скарги.

Доводи апелянта про надання матеріалів інвентаризації земель Міністерства оборони України в м. Києві та матеріалів кадастрової справи № А0812 щодо передачі суміжної зі спірною земельною ділянкою для будівництва групи житлових приміщень, не можуть бути належними доказами та підтверджувати факту перебування спірної земельної ділянки у користуванні Міністерства оборони України.

Колегія суддів апеляційного суду зазначила, що доказами по справі, які можуть підтверджувати правовий статус земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, можуть бути або державний акт на право постійного користування, або договір оренди земельної ділянки.

За наявними у справі матеріалами позивачем-1 не доведено, що він є власником спірної земельної ділянки та має правомочності щодо володіння, користування або розпорядження нею.

Апеляційний суд не взяв до уваги посилання апелянта на правову позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 08.10.2014р. у справі №916/650/14, адже у даній справі не були досліджені всі обставини, не було залучено до участі у справі Кабінет Міністрів України, про що і вказано в даній поставові та направлено справу на новий розгляд, а відповідну постанову апеляційного суду від 24.06.2014р., в якій встановлено факти, на які посилається апелянт, скасовано.

Щодо доводів апелянта на те, що спірна земельна ділянка за цільовим призначенням відноситься до земель оборони та може перебувати лише у державній власності колегія суддів зазначила наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Згідно ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою, через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Частиною 5 ст. 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

В п. "а" ч. 1 ст. 13 Земельного кодексу України зазначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Отже, навіть якщо вважати, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, то вона повинна знаходитись в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, а власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається відповідними земельними ділянками.

Таким чином, речово-правові вимоги прокурора в інтересах позивачів не відповідають суб'єктивному праву Міністерства оборони України мати відповідні права та вимагати виконання певного обов'язку від інших осіб, в даному випадку відповідачем.

Крім того, господарським судом при прийнятті рішення були дослідженні дані твердження апелянта, адже аналогічні доводи містяться в позовній заяві.

Натомість, як встановлено судом з відомостей (витяг з Державного земельного кадастру витягу №НВ-8000101742014 від 03.06.2014) про земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:82:078:0019), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, ця земельна ділянка відноситься до категорії земель - Землі житлової та громадської забудови, вид використання - для реставрації та реабілітації з реконструкцією та будівництвом офісного центру, форма власності - інформація про зареєстроване право в Державному земельному кадастрі відсутня; інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, 17.12.2013.

Отже, офіційні відомості з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:82:078:0019) спростовують твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка відноситься до категорії земель оборони та належить на праві власності державі в особі Міністерства оборони України.

Вказані факти також підтверджено на запит суду Головним управлінням Держгеокадастру у м. Києві, яким також повідомлено, що інформація про зареєстровані речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:078:0019 до управління не надходила.

Доводи прокурора, наведені як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, про те, що матеріали кадастрової справи №А0812 щодо передачі земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:82:078:0016) Міністерству оборони України для будівництва групи житлових будинків з об`єктами соціальної інфраструктури та вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального та адміністративного призначення по вул. Щорса, 44 підтверджують, що користувачем земельної ділянки військового містечка № 9 (площа 1,504 га, з кадастровим номером 8000000000:82:078:0019) є саме Міністерство оборони України, суд вважає безпідставними, так як наведена кадастрова справа №А0812 стосується іншої земельної ділянки з іншим кадастровим номером, яка не стосується даного спору.

Відтак господарським судом було зроблено обґрунтований висновок про те що, цей факт не береться до уваги судом при вирішенні даного спору.

Окрім того, відомості Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради щодо виявлення на земельній ділянці за адресою: вул. Щорса, 44-Г, у м. Києві, Київського тюремного замку, що є щойно виявленим об'єктом культурної спадщини, при встановленні обставин спірних правовідносин не беруться судом до уваги, оскільки не мають значення для вирішення спору.

Апелянт вказує на те, що відповідно до п. 5.6 рішення Конституційного суду України від 22.09.2005р. № 5-рп/2005 підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт, однак не наводить належних доказів на існування такого факту, щодо належності спірної земельної ділянки на праві власності державі в особі Міністерства оборони України.

Посилання прокурора на результати інвентаризації, затверджені розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995р. №406, які підтверджують той факт, що Київському міському управлінню земельних ресурсів було доручено розглянути питання юридичного оформлення права на земельні ділянки, які перебувають у користуванні Міністерства оборони України, не свідчать про належне оформлення прав позивачів на спірну земельну ділянку.

Посилання апелянта на правову позицію Вищого господарського суду України, викладену в постанові від 26.04.2017р. у справі №921/377/16-г/17 є недоречним, оскільки у вказаній справі, був наявний державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, та суд зробив висновок не тільки на підставі матеріалів технічної інвентаризації, а дослідивши у сукупності всі докази, надані сторонами по справі.

Так, прокурором ні при поданні позовної заяви, ні при поданні апеляційної скарги не було надано належних доказів, які б свідчили про набуття Міністерством оборони України права власності у встановленому законодавством України порядку на спірну земельну ділянку.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції погодилася з висновками місцевого господарського суду про відсутність належного підтвердження права власності позивача-1 та позивача-2 на спірну земельну ділянку, та відповідно відсутність підстав для визнання за позивачем-2 права користування, та як наслідок, відсутність правових підстав для зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні позивачам земельною ділянкою, як похідної вимоги прокурора.

Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303-А, п.29).

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї суд касаційної інстанції доходить наступних висновків.

Доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій помилково поклали в основу рішень факти, встановлені рішенням у справі №32/609-36/420, оскільки вони є не преюдиційними, судом відхиляються з наступних підстав.

Як встановлено судами по даній справі, у межах справи №32/609-36/420 ТОВ "Українська інвестиційна компанія" після придбання в 2003 році комплексу будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, які раніше належали Міністерству оборони України (військове містечко 9, центральні склади та спортивна рота) та були реалізовані у відповідності з діючим законодавством на аукціоні, звернулось до суду з позовом до Міністерства оборони України про зобов'язання вчинити дії, а саме зобов'язати Міністерства оборони України надати згоду на припинення права користування земельною ділянкою (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44.

Проте, рішенням господарського суду м. Києва від 22.12.2010 у зазначеній справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2011, товариству було відмовлено в задоволенні позову, тобто, в захисті прав, які він вважав порушеними, саме з тієї головної підстави, що суди:

- не визнали належним доказом виникнення права користування у Міністерства оборони вищевказане рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 5 від 15.01.1951 року, яким земельна ділянка (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, закріплена за Міністерством оборони України на праві постійного користування, оскільки у відповідності із положенням Земельного кодексу УРСР від 1922 року - особа, якій земельна ділянка була відведена в період дії даного Кодексу, може вважатися її законним землекористувачем лише з моменту настаннях обставин визначених в ст.ст.180, 193 даного Кодексу, за інших умов, дії особи які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень статті 180 Земельного кодексу УРСР від 1922 року є незаконними;

- як наслідок, дійшли висновку, що Міністерство оборони України чи будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), що знаходиться за адресою: вул. м. Київ, вул. Щорса, 44, без оформлення договору оренди чи отримання державного акту про право власності на земельну ділянку

Погодження з позицією Міністерства оборони в даній справі призведе до абсолютно протилежних висновків суду щодо законності/незаконності зазначеного рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №5 від 15.01.1951 року та створення/нестворення ним відповідних юридичних наслідків, а отже поставить під сумнів висновки вищевказаних судових рішень по справі №32/609-36/420 щодо обґрунтованості відмови ТОВ "Українська інвестиційна компанія" у позові про захист його порушених прав та законних інтересів.

Відповідно до ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України в редакції станом на момент розгляду справи в судах попередніх інстанцій:

"Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини."

Відповідно до п.41 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86 му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов'язкових елементів поняття "верховенство права" є юридична визначеність.

Згідно з п.п.44, 46, 50 даної Доповіді:

"44. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.

46. Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.

50. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики."

Відповідно до п.72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява N 48553/99) зазначено:

"Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції ( 995_004 ), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів."

Посилання, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду мається міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.

Таким чином, зі змісту вищевказаної ч.3 ст.35 ГПК України можна зробити висновок, що однією з цілей цієї норми законодавець визначив, в тому числі, і уникнення можливості різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції доходить висновку, що з урахуванням преюдиційності висновків по справі №32/609-36/420 суди попередніх інстанцій по даній справі дійшли обґрунтованих висновків, що Міністерство оборони України чи будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), що знаходиться за адресою: вул. м. Київ, вул. Щорса, 44, без оформлення договору оренди чи отримання державного акту про право власності на земельну ділянку.

В свою чергу, даний суд касаційної інстанції не є судом, встановленим законом, який може переглядати судові рішення по інших справах, зокрема і, по наведеній справі №32/609-36/420 на предмет їх законності та обґрунтованості, крім оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій по даній справі №910/23064/16.

Доводи скаржника щодо неможливості прийняти вищевказаних судових рішень як преюдиційних, внаслідок незалучення у справі №32/609-36/420 Київського квартирно-експлуатаційного управління, крім вищевказаних доводів, також не приймаються судом з наступних підстав:

- відповідачем у зазначеній справі був один з позивачів по даній справі, а саме, Міністерство оборони України;

- останнє не було позбавлено можливості в межах справи №32/609-36/420 заявити клопотання про залучення Київського КЕВ в якості іншого відповідача чи третьої особи, проте, як вбачається з вищевказаного судового рішення вирішило самостійно здійснювати захист, зокрема, надавши письмовий відзив на позов, в якому проти позову заперечило, посилаючись на те, що саме Міністерство оборони України є законним постійним користувачем земельної ділянки під комплексом будівель по вул Щорса, 44 у м. Києві, що підтверджується Рішенням звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №5 від 15.01.1951р.;

- як зазначено вище, даний суд не є судом, встановленим законом, який може переглядати судові рішення по наведеній справі №32/609-36/420 на предмет їх законності та обґрунтованості, в т.ч. і щодо залучення чи не залучення інших відповідачів та третіх осіб;

- в зазначених судових рішеннях було надано оцінку законності рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №5 від 15.01.1951 року, як підстави виникнення права постійного користування у Міністерства оборони України чи будь-яких інших юридичних осіб.

Посилання скаржника, як на доказ підтвердження права власності та користування спірною земельною ділянкою за позивачами, на матеріали інвентаризації земель Міністерства оборони України в м. Києві та матеріали кадастрової справи №А0812 щодо передачі суміжної зі спірною земельною ділянкою для будівництва групи житлових приміщень, були обґрунтовано відхилені колегією суддів апеляційного суду по справі №910/23064/16 вже на підставі власної оцінки матеріалів справи, а не преюдиційності справи №32/609-36/420, з зазначенням, що зазначені матеріали не можуть бути належними доказами та підтверджувати факту перебування спірної земельної ділянки у користуванні Міністерства оборони України, оскільки доказами по справі, які можуть підтверджувати правовий статус земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, можуть бути або державний акт на право постійного користування, або договір оренди земельної ділянки.

Тобто, фактично вищевказані матеріали інвентаризації земель Міністерства оборони України в м. Києві та матеріали кадастрової справи були обґрунтовано не визнанні судами попередніх інстанцій саме в якості правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку.

Крім того, колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Стаття 65 Земельного кодексу України (далі Кодекс) встановлює, що саме є землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та що порядок їх використання встановлюється законом.

Стаття 77 Кодексу встановлює, що саме є землями оборони, та що порядок їх використання встановлюється законом.

Стаття 1 Закону України "Про використання земель оборони" встановлює, що саме є землями оборони.

Проте, жодна з цих статей не встановлює, хто саме є розпорядником земель оборони.

Відповідно до абз.9 ч.2 ст.10 Закону України "Про оборону України":

"Міністерство оборони здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління."

Разом з тим, даний закон не містить переліку такого майна, і, зокрема, що до цього переліку входять земельні ділянки.

Згідно зі ст.14 Закону України "Про Збройні Сили України":

"Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом.

Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом."

Даний Закон не містить норми, що саме розпорядження чи управління земельними ділянками відноситься до відання Міністерства оборони.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України":

"Військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо."

Даний перелік не містить земельних ділянок чи принаймні загальної назви "нерухоме майно", яке включає в собі землю в силу ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України.

Згідно з п. "в" ст.80 Кодексу:

"Суб'єктами права власності на землю є:

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності."

Відповідно до ч.2 ст.84 Кодексу, в редакції до 01.01.2013:

"Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону."

Згідно з ч.2 ст.84 Кодексу, в редакції, чинній після 01.01.2013:

"Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом."

В Земельному кодексі України та Законі України "Про використання земель оборони", які в даному випадку є спеціальними нормами, що регулюють саме земельні правовідносини, а отже підлягають першочерговому застосуванню до спірних правовідносин, Міністерство оборони не згадується взагалі.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що, навіть якщо вважати, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, то власником цих земель є держава, проте, не в особі Міністерства оборони України, як розпорядника відповідних земельних ділянок, таким чином, речово-правові вимоги прокурора в інтересах позивачів не відповідають суб'єктивному праву Міністерства оборони України мати відповідні права та вимагати виконання певного обов'язку від інших осіб, в даному випадку відповідачем.

Згідно з ч.1 ст.309 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу Міністерства оборони України без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 у справі №910/23064/16 - без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на Міністерство оборони України витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 у справі №910/23064/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2017 у справі №910/23064/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський