Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 908/980/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін-Тур-Аг"

на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30.11.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мартюхіна Н.О., судді Будко Н.В., Дучал Н.М.) та на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.07.2017 (суддя Горохов І.С.)

за позовом Виконуючого обов'язки військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Державного підприємства Міністерства оборони України "Запорізький автомобільний ремонтний завод" (військова частина А0652)

до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області та Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін-Тур-Аг"

про визнання недійсним договору оренди та повернення земельної ділянки

за участю:

позивача: Тушницький О.О. (довіреність від 20.12.17)

відповідача: Курилін В.О. (договір про надання правової допомоги від 20.11.2017)

прокурора: Яговдік С.М. (посвідчення від 23.10.14),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, виконуючий обов'язки військового прокурора Південного регіону України (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі-позивач-1) та Державного підприємства Міністерства оборони України "Запорізький автомобільний ремонтний завод" (військова частина А0652) (далі-позивач-2) просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 24.01.2007, укладений між Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області (далі-відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Грін-Тур-Аг" (далі-відповідач-2), який зареєстрований належним чином та зобов'язати відповідача-2 повернути позивачу-1 згідно акта приймання-передачі земельну ділянку (кадастровий номер НОМЕР_1), яка була передана за спірним договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки земельну ділянку незаконно передану за цим договором в оренду відповідачу-2 за рахунок земель державної власності, які належать за цільовим призначенням до земель оборони, що встановлено рішеннями Господарського суду Запорізької області у справах № 908/2808/13 та № 908/2846/13, у зв'язку з чим договір підлягає визнанню недійсним з одночасним поверненням орендованого майна.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.07.2017, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 30.11.2017, позов задоволено.

У касаційній скарзі відповідач-2 просить скасувати вище вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач-2 посилався на те, що межі земельної ділянки, про яку зазначено у спірному договорі, були змінені уповноваженими особами Держгеокадастру шляхом виправлення координат її поворотних точок, проте суди не встановили місце розташування меж земельних ділянок відповідачів та позивачів та їх поворотних точок, адже ці обставини, на думку скаржника, мають значення для правильного вирішення спору.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі Державного акту на право користування землею серії Б №012923 (далі - Державний акт), 402 -ому військовому заводу ГСП-161, м. Запоріжжя, правонаступником якого є позивач-2, виконавчим комітетом Якимівської районної ради депутатів трудящих у 1981 році були надані у безстрокове та безоплатне користування земельні ділянки загальною площею 4 га, з яких: 3 га для розміщення спортивного комплексу та 1 га для бази відпочинку.

У листопаді 2002 року позивач-2 скерував голові Якимівської районної державної адміністрації Запорізької області лист № 790, згідно якого не заперечував проти передачі земельної ділянки площею 3 га (відповідно до Державного акту) на користь ТОВ "Лоно".

21.01.2004 Якимівською районною державною адміністрацією Запорізької області прийнято розпорядження №20 від 21.01.2004 (далі - Розпорядження № 20), яким затверджено матеріали інвентаризації земельної ділянки позивача-2 для розміщення бази відпочинку "Дельфін", скасовано Державний акт, вилучено земельну ділянку з державної власності, площею 3 га та переведено її до земель запасу відповідача-1, надано позивачу-2 земельну ділянку площею 1,24 га під розміщення бази відпочинку "Дельфін" у постійне користування.

На підставі рішення відповідача-1 від 26.12.2006 № 16 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розміщення майнового комплексу відповідача-2" (далі - Рішення № 16), між відповідачем-1 (орендодавець) та відповідачем-2 (орендар), було укладено договір оренди землі від 24.01.2007, за умовами якого орендодавець надав, а орендар прийняв, згідно відповідного акту, в строкове платне користування земельну ділянку (кадастровий номер НОМЕР_1), для розміщення майнового комплексу з надання готельних, торгових, розважальних послуг та розміщення підприємства громадського харчування, яка знаходиться в межах смт Кирилівка, Якимівського району, Запорізької області, вулиця Коса Пересип, загальною площею 1,0 га, строком на 49 років (далі - земельна ділянка).

Також встановлено, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 20.02.2014 у справі №908/2846/13, яке набрало законної сили, визнано недійсними пункти 2 та 3 Розпорядження № 20 про скасування Державного акта та вилучення земельної ділянки та переведення її до земель запасу органу місцевого самоврядування та встановлено, що відповідач-1 не мав права розпоряджатися спірною земельною ділянкою, оскільки вона є державною власністю.

Судами встановлено, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.01.2015 у справі 908/2808/13, яке набрало законної сили, визнано недійсним Рішення № 16, а також встановлено, що земельні ділянки, у тому числі, яка надана відповідачу-2 є землями оборони, що перебувають у сфері управління Міністерства оборони України, та їх власником є держава в особі Кабінету Міністрів України. Проте, відповідач-2 звертався до господарського суду Запорізької області із заявою про перегляд цього рішення суду за нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що межі переданих Рішенням №16 в оренду відповідачу-2 земельних ділянок по 1 га кожна (кадастрові НОМЕР_1; НОМЕР_2) були невірно встановлені на місцевості внаслідок помилки при розробленні відповідної технічної документації з землеустрою в частині визначення координат поворотних точок, але ухвалою Господарського суду Запорізької області від 03.07.2017 вказану заяву залишено без задоволення, а рішення зазначеного суду від 27.01.2015 у справі №908/2808/13 без змін.

Крім того судами встановлено, що відповідач-2 подав заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний договір оренди земельної ділянки був укладений всупереч вимогам чинного законодавства, що встановлено відповідними судовими рішеннями, що є підставою для визнання його недійсним з одночасним поверненням земельної ділянки позивчу-1, оскільки він уповноважений здійснювати управління землями державної власності на праві оперативного управління. Відхиляючи клопотання відповідача-2 про застосування наслідків спливу строку позовної давності суди послалися на те, що прокурор подав позов 12.05.2017, тобто звернувся в межах строку позовної давності, оскільки обраховувати його слід з моменту набрання рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.01.2015 у справі №908/2808/13 законної сили, а саме з 01.04.2015.

Із висновками судів повністю погодитися не можна виходячи із наступного.

Статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони" визначено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Пунктами 44, 45 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, яке затверджено наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 N 483 встановлено, що за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною другою статті 152 Земельного Кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У судовому засіданні касаційної інстанції прокурор та представник відповідача-2 пояснили, що межі координат земельної ділянки були змінено і сформовано нову земельну ділянку з тим же кадастровим номером, а відтак передача її в оренду, прав та охоронюваних законом інтересів позивача-1 не порушують.

Погодившись із наявністю правових підстав для задоволення позову суди обох інстанцій виходили із того, що недійсність Розпорядження № 20 та Рішення № 16, які були визнані у відповідних судових справах незаконними, а також відсутність згоди позивача-1 на передачу спірної земельної ділянки відповідному органу влади, є правовою підставою вважати, що спірний договір є недійсним, а передана на його підставі відповідачу-2 земельна ділянка підлягає поверненню позивачу-1.

Відхиляючи клопотання відповідача-2 про застосування наслідків спливу строку позовної давності суди послалися на те, що прокурор подав позов 12.05.2017, тобто звернувся в межах строку позовної давності, оскільки обраховувати його слід з моменту набрання рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.01.2015 у справі №908/2808/13 законної сили, а саме з 01.04.2015 оскільки про порушення прав позивачам та прокурору стало відомо після винесення Харківським апеляційним господарським судом постанови від 01.04.2015.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що Рішення № 16 було прийнято 26.12.2006.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини 1-ї цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених судових рішень, встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом.

Із наведених вище положень Цивільного кодексу України вбачається, що перебіг позовної давності починається не лише від дня, коли особа довідалася про порушення свого права або про особу, яка його порушила, але й від дня, коли вона могла довідатися про це.

У Наказі Генерального прокурора України "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів" від 19.09.2005 №3гн визначено основним завданням наглядової діяльності прокуратури захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та публічних інтересів. Встановлено обов'язок забезпечення нагляду за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів. Аналогічні вимоги до підпорядкованих прокурорів містились також і в наступних наказах Генерального прокурора України від 18.10.2010 №3гн, від 12.04.2011 №3гн, від 07.11.2012 №3гн.

Вказані накази містили, зокрема, конкретні вказівки до прокурорів, зокрема, періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Однак не зважаючи на наявність у прокурора на той час відповідних приписів проводити перевірки дотримання органами місцевого самоврядування вимог законодавства у сфері земельних відносин, прав приймати участь на засіданні відповідної ради, суди не дослідили тієї обставини, що прокурор, а відповідно і позивачі, про порушене право могли довідатися з моменту прийняття 26.12.2006 Рішення № 16.

Судами не з'ясовувалося чи був присутній прокурор під час прийняття цього рішення, чи проводилися ним перевірки дотримання відповідачем-1 вимог законодавства у сфері земельних відносин.

Також судами не досліджено чи впливає зміна уповноваженими особами Держгеокадастру шляхом виправлення координат поворотних точок земельної ділянки, на чинність спірного договору оренди, а відтак і на правомірність користування земельною ділянкою відповідачем-2.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження, а тому рішення та постанова підлягають скасуванню зі скеруванням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення обставин, що мають визначальне значення для правильного вирішення даного спору.

Відповідно до статті 310 частини 3 пункту 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції із 15.12.2017 підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною 2 статті 300 цього Кодексу встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, за наявності допущених судами порушень вказаних вимог процесуального законодавства судові рішення підлягають скасуванню, а справу належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін-Тур-Аг" задовольнити.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30.11.2017 та рішення Господарського суду Запорізької області від 27.07.2017 у справі №908/980/17 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов