Історія справи

Ухвала КГС ВП від 10.02.2019 року у справі №907/56/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 907/56/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Пількова К.М., Чумака Ю.Я.

секретар судового засідання - Підгірська Г.О.,

за участю представників:

позивача - Січки В. В.,

відповідачів - Олійника Р. Б.,

третіх осіб - Ігнатенка С. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви села Пацканьово Ужгородського району та Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 (судді: Кордюк Г. Т., Плотніцький Б. Д., Хабіб М. І.) у справі № 907/56/18

за позовом Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" села Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

до Виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області і Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви села Пацканьово Ужгородського району та Ужгородської районної державної адміністрації,

про визнання недійсним та скасування рішення і скасування свідоцтва про право власності,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У лютому 2018 року Релігійна греко-католицька громада "Святого Архістратига Михаїла" села Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області (далі - Релігійна греко-католицька громада) звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (далі - виконком Пацканівської сільради) і Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (далі - Пацканівська сільрада) з позовом про:

- визнання недійсним та скасування рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи";

- визнання недійсним і скасування виданого Пацканівською сільрадою на підставі рішення від 19.02.2004 № 4 свідоцтва про право власності на нерухоме майно - церкву, розташовану в с. Пацканьово, вул. без назви, № 169А релігійній громаді Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово (далі- Релігійна громада УПЦ).

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення статті 19 Конституції України, статей 318, 324, 326, 329 Цивільного кодексу України, статей 26, 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" обґрунтовано перевищенням відповідачем своїх повноважень, а також вирішенням питання про передачу у власність майна, яке не перебуває у комунальній власності та є державним, оскільки належить до категорії культових споруд.

1.3. Пацканівська сільрада у відзиві на позовну заяву заперечила проти її задоволення та зазначила, що оскаржувані позивачем рішення і свідоцтво про право власності не порушують прав та інтересів позивача, оскільки спірною культовою спорудою (церквою) з 1954 року користується Релігійна громада УПЦ на підставі відповідних документів, а посилання позивача на архівну довідку від 02.06.2014 № 2005/01-20 не спростовують правомірності користування Релігійною громадою УПЦ спірною будівлею.

Відповідач також наголосив, що Релігійній греко-католицькій громаді територіальною громадою (в особі Пацканівської сільради) безоплатно передано у приватну власність нежитлову будівлю для проведення богослужінь і задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

Пацканівська сільрада також зазначає про дотримання положень Закону України "Про власність" у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004, а також Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" і прийняття оспорюваного рішення органом у межах, передбачених законом.

На думку Пацканівської сільради, позивач не довів, що він не знав і не міг дізнатися про порушення свого права, а позов ним подано через 14 років, тобто із пропуском позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

1.4. Згідно з ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.03.2018 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів залучено Релігійну громаду УПЦ.

1.5. У поясненнях щодо позову Релігійна громада УПЦ просила відмовити у його задоволенні, наголошуючи, що оспорюване рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 і свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30.04.2004 прав та інтересів позивача не порушує, оскільки релігійна громада УПЦ спірною культовою спорудою (будівлею церкви) користується з 1954 року на підставі Умови, укладеної між громадянами с. Пацканьово та Мукачівською окррадою депутатів трудящих від 10.02.1954, рішення виконавчого комітету ради народних депутатів Ужгородського району від 05.02.1991 № 5 "Про реєстрацію положень релігійних громад та передачу культових споруд і будов у їх користування", а також рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів від 21.01.1992 № 21 "Про культові споруди".

При цьому рішення Закарпатського облвиконкому від 11.03.1992 № 11 "Про культові споруди області" щодо передачі у безоплатне користування Релігійній греко-католицькій громаді культової споруди в с. Пацканьово згідно з рішенням Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 у справі № 3-18/92 за скаргою Релігійної громади УПЦ визнано таким, що прийнято із порушенням вимог чинного законодавства.

Отже, судовим рішенням у справі № 3-18/92 за участю обох релігійних громад установлено відсутність у Релігійної греко-католицької громади будь-яких прав, у тому числі права користування, на спірну культову споруду.

Крім того, за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" право користування культовою спорудою у тієї чи іншої релігійної громади виникає на підставі договору з організацією, на балансі якої перебуває відповідна культова споруда, однак позивач такого договору не надав, отже не довів порушення будь-яких своїх прав.

Релігійна громада УПЦ також наголошує, що про відсутність порушених прав позивача свідчить і та обставина, що згідно з рішенням Пацканівської сільради від 20.02.2004 та свідоцтвом про право власності від 09.06.2004 серії САА № 110935, що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.12.2017, у власності Релігійної греко-католицької громади у власності перебуває нежитлова будівля, яку з метою вирішення міжконфесійних спорів територіальною громадою с. Пацканьово в особі Пацканівської сільради безоплатно передано позивачеві у власність для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

На думку Релігійної громади УПЦ, хибним є посилання позивача на розпорядження представника Президента України у Закарпатській області від 10.02.1994 "Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області", оскільки цим розпорядженням культову споруду на баланс Ужгородської районної державної адміністрації передано не було, документів про передачу культової споруди позивачеві не надано.

Релігійна громада УПЦ також заявила про пропуск позивачем позовної давності, наголошуючи на обізнаності позивача щодо прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004 № 4, оскільки під час засідання виконавчого комітету були присутніми представники греко-католицької громади (голова греко-католицької громади і адміністратор греко-католицької парафії села Пацканьово), що підтверджується, зокрема, показаннями свідків, оформленими відповідно до статті 88 Господарського процесуального кодексу України.

1.6. Згідно з ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.03.2018 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Ужгородську районну державну адміністрацію.

1.7. Ужгородська районна державна адміністрація у поясненнях щодо позову зазначила, що на баланс спірної культової споруди не приймала, а також зауважила, що у листі від 25.09.2017 № 03-28/1307 надала роз'яснення греко-католицькій громаді стосовно компетенції відповідних державних органів з питання укладення договорів про порядок користування культовою спорудою, зокрема що відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Проте позивач для вирішення питання по суті до уповноваженого суб'єкта не звертався.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 відмовлено у задоволенні позову повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню за недоведеністю підстав позову, оскільки позивач не довів наявності свого суб'єктивного права на почергове користування спірною культовою спорудою, на захист якого подано позов. У зв'язку із зазначеними обставинами суд першої інстанцій дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

2.2. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 скасовано, позов задоволено, визнано недійсним рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи", визнано нечинним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, розташоване в с. Пацканьово, вул. без назви № 169А, Ужгородського району Закарпатської області, видане Пацканівською сільрадою 30.04.2004.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріалами справи підтверджено наявність, зокрема, з 1954 року та станом на 1992 рік у с. Пацканьово двох релігійних громад - православної та греко-католицької, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах. Крім того, архівною довідкою від 02.06.2014 підтверджено наявність греко-католицької релігійної громади у с. Пацканьово станом на 1908 рік.

Ураховуючи, що рішенням виконавчого комітету Закарпатської області від 21.01.1992 № 21 православній релігійній громаді культову споруду надано у користування, а не на праві власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у виконкому Пацканівської сільради не було законних підстав приймати оспорюване рішення від 19.02.2004 № 4 про оформлення права власності на будівлю церкви за православною громадою.

Отже, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оспорюване рішення виконкому є незаконним і порушує права позивача як релігійної громади стосовно рівних можливостей користування культової спорудою.

У зв'язку із визнанням недійсним рішення, на підставі якого видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, суд апеляційної інстанції зауважив, що права та інтереси позивача підлягають захисту в інший спосіб, ніж ним визначено, зокрема свідоцтво про право власності підлягає визнанню нечинним.

Щодо позовної давності суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у цьому випадку позовну давність позивач не пропустив.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018, Релігійна громада УПЦ просить її скасувати, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 залишити в силі, наголошуючи на неправильному застуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Так, скаржник зазначає, що у цьому випадку предметом оскарження є рішення виконкому Пацканівської сільради про оформлення права власності на спірну культову споруду за Релігійною громадою УПЦ та свідоцтво про право власності на нерухоме майно - будівлю церкви, видане Пацканівською сільрадою. У цій справі оскаржуються майнові права у виді права власності Релігійної громади УПЦ. За наведених обставин, на думку заявника касаційної скарги, належним відповідачем у такому спорі має бути саме особа, право якої на підставі оскаржуваних документів оформлено та зареєстровано, тобто належним відповідачем у спірних правовідносинах є саме Релігійна громада УПЦ, адже предмет спору безпосередньо стосується її прав і обов'язків. Аналогічні правові висновки щодо належного відповідача у справі викладено у постанові Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 522/20763/14.

Отже, як вважає скаржник, у порушення положень частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд залишив поза увагою, що у цьому випадку як відповідача не було залучено власника спірного майна - Релігійну громаду УПЦ, права якої у цій справі є предметом оскарження, на той час як пред'явлення позовних вимог до неналежних відповідачів є окремою підставою для відмови у задоволенні позову, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 18.12.2018 у справі № 902/672/16.

На думку Релігійної громади УПЦ, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що порушення прав позивача оскаржуваним рішенням виконкому Пацканівської сільради, про яке заявляє позивач, у цьому випадку не відбулося, оскільки як на дату прийняття цього рішення (2004 рік), так і на час звернення із позовом до суду (2018 рік) позивач права почергового користування спірною культовою спорудою не мав, оскільки відповідного договору з компетентними органами, укладення якого передбачено статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не укладав, отже і права користування спірною культовою спорудою позивач не має.

При цьому єдине рішення компетентних державних органів щодо передання позивачеві у користування спірної культової споруди було предметом судового розгляду у справі № 3-18/92, в якій рішенням Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 визнано незаконним. Згідно з окремою ухвалою від 15.10.1992 у цій справі рішення Закарпатського облвиконкому від 11.03.1992 № 49 "Про культові споруди області", яким культову споруду с. Пацканьово передано у користування Релігійній греко-католицькій громаді, скасовано у зв'язку із порушенням чинного законодавства, а користувачем культової споруди відповідно до Умови від 10.02.1954 зазначено Релігійну громаду УПЦ.

Скаржник наголошує, що у матеріалах справи наявні копії чинних і не скасованих рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів від 21.01.1992 № 21 і свідоцтва про право колективної власності Релігійної громади УПЦ на спірну культову споруду, виданого виконавчим комітетом Ужгородської міської ради народних депутатів Закарпатської області.

У зв'язку із набранням чинності з 01.01.2004 Цивільним кодексом України та запровадженням інституту приватної власності на заміну таких форм власності як особиста і колективна, відповідачі у межах наданих їм повноважень оформили шляхом прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004 № 4 та свідоцтва від 30.04.2004 за православною громадою вже право приватної власності на спірну культову споруду.

Суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, помилково взяв за основу архівну довідку від 02.06.2014 № 2005/01-20, оскільки зазначена довідка не містить жодних відомостей щодо суб'єкта будівництва спірної культової споруди, а інформація, викладена у цій довідці, не дає підстав для висновку, що зазначена у ній будівля кам'яної церкви та спірна культова споруда - один і той самий об'єкт.

Релігійна громада УПЦ також вважає порушенням норм процесуального права заміну судом апеляційної інстанції підстав позову, яких позивач не заявляв і які не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Висновок суду апеляційної інстанції щодо позовної давності, на переконання заявника касаційної скарги, також не відповідає положенням чинного законодавства та є хибним.

3.2. Пацканівська сільрада, також не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018, у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 залишити в силі, наголошуючи на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з підстав, аналогічних викладеним Релігійною громадою УПЦ у касаційній скарзі.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи у режимі відеоконференції, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

4.2. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням виконкому Пацканівської сільської ради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи" виконавчим комітетом Пацканівської сільради за результатами розгляду заяви Релігійної громади УПЦ, ураховуючи рішення Закарпатського обласного суду та беручи до уваги наявність свідоцтва про право особистої власності від 21.01.1992 № 21, ухвалено оформити право власності на будівлю церкви, закріпленої за православною громадою, у формі колективної власності", Ужгородському районному бюро технічної інвентаризації (БТІ) доручено виготовити свідоцтво на право власності та зареєструвати за православною громадою (том 1, а. с. 13).

30.04.2004 Пацканівською сільрадою на підставі рішення виконавчого комітету від 19.02.2004 № 4 Релігійній громаді УПЦ видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області, буд. 169А, форма власності колективна (том 1, а. с. 15).

4.3. За змістом частини 1 статті 20 і частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про власність (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) суб'єктами права колективної власності є, зокрема, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом.

Статтею 18 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній на час винесення спірного рішення) релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Згідно зі статтею 17 цього Закону релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

4.4. Суд апеляційної інстанції установив, що власником культової споруди - церкви в с. Пацканьово до 06.06.1991 (до дати набрання чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації") та прийняття відповідних рішень компетентними органами вважалася держава.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що згідно з Умовою, укладеною між громадянами с. Пацканьово і Мукачівською окррадою депутатів трудящих від 10.02.1954, культову споруду в с. Пацканьово передано у безтермінове безкоштовне користування громадянам с. Пацканьово.

Крім того, згідно з рішенням виконавчого комітету ради народних депутатів Ужгородського району Закарпатської області від 05.02.1991 № 7 "Про реєстрацію положень релігійних громад та передачу культових споруд і будов в їх користування" громаді православної церкви с. Пацканьово дозволено на договірних засадах безкоштовно використовувати для своїх потреб церковну споруду, що перебуває на обліку райвиконкому і розташована в с. Пацканьово, 170а (адреса до її зміни на адресу с. Пацканьово, 169а Ужгородського району), а згідно з рішенням виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів від 21.01.1992 № 21 "Про культові споруди області" вирішено передати у безоплатне користування культові споруди Релігійній громаді УПЦ.

Отже, оскільки згідно з рішенням виконавчого комітету Закарпатської області від 21.01.1992 № 21 православній релігійній громаді культову споруду надано у користування, рішенням Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 у справі № 3-18/92 встановлено, що Релігійній громаді УПЦ культову споруду в с. Пацканьово передано у безоплатне користування, а не на праві власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у виконкому Пацканівської сільради не було законних підстав приймати оспорюване рішення від 19.02.2004 № 4 про оформлення права власності на будівлю церкви за православною громадою.

При цьому суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що із 1954 року та станом на 1992 рік у с. Пацканьово було дві релігійних громади: православна і греко-католицька, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах і дійшов висновку, що оспорюване рішення є незаконним і порушує права позивача як релігійної громади стосовно рівної можливості щодо користування культовою спорудою.

4.5. Предметом спору у справі, що розглядається, є вимога Релігійної греко-католицької громади до виконкому Пацканівської сільради і Пацканівської сільради) про визнання недійсним і скасування рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4, визнання недійсним та скасування виданого Пацканівською сільрадою Релігійній громаді УПЦ свідоцтва про право власності на нерухоме майно (церкву), з підстав перевищення виконкомом Пацканівської сільради повноважень щодо прийняття такого рішення.

4.6. Органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 зазначеного Закону).

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ).

За змістом статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання незаконним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

4.6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість доводів позивача про перевищення повноважень виконкомом Пацканівської сільради під час ухвалення оспорюваного рішення.

4.7. Водночас суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

4.8. Проте суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не установив, яке саме право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, порушено, виходячи із предмета і підстав позову, а також із правового обґрунтування позивачем його вимог.

4.9. Крім того, зазначивши про наявність у с. Пацканьово двох релігійних громад - православної та греко-католицької, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що позивач в обґрунтування своїх позовних вимог наголошував на перевищенні відповідачами своїх повноважень, чого, у свою чергу, судом апеляційної інстанції не установлено.

Суд апеляційної інстанції також безпідставно не взяв до уваги доводів Пацканівської сільради та Релігійної громади УПЦ про відсутність порушених прав позивача, адже згідно з рішенням Пацканівської сільради від 20.02.2004 та свідоцтвом про право власності від 09.06.2004 серії САА № 110935, що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.12.2017, у власності Релігійної греко-католицької громади перебуває нежитлова будівля, яку з метою вирішення міжконфесійних спорів територіальною громадою с. Пацканьово в особі Пацканівської сільради безоплатно передано позивачеві у власність для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

4.10. Щодо застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, якими врегульовано питання позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про таке.

За змістом статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 цього Кодексу.

Згідно з частинами 3, 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

При цьому позовна давність може бути застосовна у випадку встановлення судами обставин щодо наявності порушеного права позивача.

Однак зазначені положення законодавства суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, відповідних обставин щодо обізнаності позивача (у тому числі з урахуванням рішення Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 у справі № 3-18/92, в якій розглянуто спір стосовно користування культовою спорудою у с. Пацканьово) не встановлював.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржуване судове рішення наведеним вимогам не відповідає.

5.2. Згідно з частинами 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

5.3. Ураховуючи допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального і процесуального права та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, ухвалену у справі постанову слід скасувати із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а касаційні скарги задовольнити частково.

5.4. Під час нового розгляду суду слід урахувати наведене, дослідити та об'єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з'ясувати фактичні обставини справи та, залежно від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 2 частини 1 статті 308, статтями 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційні скарги Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви села Пацканьово Ужгородського району та Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 у справі № 907/56/18 скасувати, справу передати на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді К. М. Пільков

Ю. Я. Чумак