Історія справи

Ухвала КГС ВП від 21.01.2018 року у справі №906/538/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 906/538/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся" на рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 (суддя Давидюк В.К.) та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017(головуючий: Тимошенко О.М., судді: Коломис В.В., Саврій В.А.)

за позовом Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся"

до Житомирської міської ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - 1. ОСОБА_5, 2. ОСОБА_6,

про визнання протиправним та скасування пункту 1 рішення 5 сесії 7-го скликання № 91 від 09.02.2016,

За участю:

представник позивача - Гриценко Д.В., паспорт, довіреність.

представник відповідача - не з'явився.

представник третьої особи-1 - ОСОБА_8, паспорт, довіреність.

представник третьої особи-2 - ОСОБА_9, паспорт, довіреність.

ВСТАНОВИВ:

01.06.2016 до Господарського суду Житомирської області надійшла позовна заява Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся" до Житомирської міської ради про визнання протиправним та скасування пункту 1 рішення 5 сесії 7-го скликання Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині затвердження проекту землеустрою по передачі у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_1.

З урахуванням уточнення позовних вимог, яке прийнято ухвалою суду від 21.06.2016 як заява про зміну предмета позову, позивач просить визнати протиправним та скасувати пункт 64 додатку 1 рішення п'ятої сесії сьомого скликання Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном".

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що п.1 рішення Житомирської міської ради №91 від 09.02.2016 є незаконним та порушує права ПП "Творчо-виробничий центр "Олеся", оскільки підприємство є користувачем земельної ділянки площею 0,4000 га по АДРЕСА_2, на підставі державного акту на право користування землею НОМЕР_1, виданого на підставі рішення Житомирської міської ради від 26.02.1993, яке є чинним, тому обов'язковою умовою для прийняття Житомирською міською радою рішення №91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині затвердження проекту землеустрою по передачі у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_1, є згода землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб), тобто ПП "ТВЦ"Олеся".

15.08.2017 Господарський суд Житомирської області в задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що пунктом 1 рішенням Житомирської міської ради №91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном", затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано земельні ділянки у власність та оренду згідно з додатком (а.с.45).

Відповідно до п.64 додатку до рішення № 91 від 09.02.2016 "Список громадян, яким надаються земельні ділянки у власність та будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" надано у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_5 земельну ділянку спільну часткову власність площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_1 на підставі клопотання та договорів купівлі-продажу квартири №5002 від 03.10.2000 та №5279 від 27.02.2003 без права нового будівництва (а.с. 61).

Суд першої інстанції зазначив, що приймаючи оскаржуване рішення про передачу у власність земельної ділянки третім особам, Житомирська міська рада врахувала, що на земельній ділянці знаходиться нерухоме майно фізичних осіб, а саме квартири, які входять до складу одноповерхового житлового будинку.

Разом з тим, судом встановлено, що на час прийняття Житомирською міською радою рішення №91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині затвердження проекту землеустрою по передачі у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_1, яка є складовою частиною земельної ділянки площею 0,40 га по АДРЕСА_2, перебувала у безстроковому користуванні позивача.

Суд першої інстанції вказав, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна зареєстровано право спільної часткової власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 (а.с.17-18), підстава виникнення якого рішення Житомирської міської ради №91 від 09.02.2016.

Разом з тим, суд зазначив, що Апеляційним судом Житомирської області під час розгляду справи №296/6647/16-ц також встановлено, що на підставі рішення Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 року треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_6 16 лютого 2016 року зареєстрували право власності на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 204/1000 частин, за ОСОБА_5 486/1000 га.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 є актом індивідуальної дії, яке вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме після реєстрації права власності на земельну ділянку третіми особами.

При цьому, суд відзначив, що позивач відповідно до ч.2 ст.95 ЗК України звернувся до суду, оскільки вважає своє право землекористувача порушеним та вимагає його відновлення в обраний ним спосіб захисту.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту (постанова ВСУ від 15.04.15р. у цивільній справі № 6-55цс15, № в реєстрі 43675421).

Однак особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника (постанова ВСУ від 15.04.15р. у цивільній справі № 6-55цс15, № в реєстрі 43675421).

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина друга статті 16 ЦК України).

За загальним правилом, способи захисту прав землекористувачів на земельні ділянки, визначені статтею 152 ЗК України, підлягають переважному застосуванню перед нормами ЦК України та ГК України (п.2.9 Постанови Вищого господарського суду від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" .

Відповідно до ч.3 ст.152 ЗК України захист прав юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною та визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Окрім того, ч.1 статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Так, обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, які перебувають у комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до п.15 ч.1 ст.26 та ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування", рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7рп/2009 ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

У постанові від 11.11.2014 року в адміністративній справі №21-405а14 колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 06.10.2015 року (адміністративна справа № 21-1306а15), від 06.07.2016 року (господарська справа № 3-514гс16), від 12.10.2016 року (господарська справа № 3-527гс16), від 19.10.2016 року (господарська справа № 3-806гс16), від 09.11.2016 року (господарська справа № 3-1086гс16).

У постанові від 30.09.2015 року в господарській справі №3-553гс15 колегія суддів Судової палати у господарських справах і Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів, та витребування із незаконного володіння земельної ділянки.

Беручи до уваги наведені висновки Верховного Суду України, які відповідно до ч.1 ст.111-28 ГПК України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує реального захисту прав на земельну ділянку.

При цьому, суд першої інстанції зазначив, що позивачем у межах цього провадження заявлені лише вимоги про визнання недійсним рішення, яке вичерпало свою дію фактом його виконання. Скасування такого акта не породжує жодних наслідків для позивача як постійного землекористувача земельною ділянкою площею 0,4000 га по АДРЕСА_2, зважаючи на те, що право власності на частину земельної ділянки зареєстровано за третіми особами на підставі рішення Житомирської міської ради №92 від 09.02.2016. Після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку за гр. ОСОБА_5 та ОСОБА_6, між сторонами виник спір про право цивільне, а відтак позивач має захищати свої права у способи, передбачені ЦК України, а не шляхом визнання незаконним виконаного акта Житомирської міської ради.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що обраний ПП "ТВЦ "Олеся" спосіб захисту порушеного права не забезпечує його реального захисту, оскільки не впливає на законність правовстановлюючих документів стосовно права власності на земельну ділянку до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків), а тому з вказаної підстави відмовив у задоволенні позову.

19.09.2017 Рівненський апеляційний господарський суд апеляційну скаргу ПП "Творчо-виробничий центр" "Олеся" №16/08-01 від 16.08.2017 залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 у справі №906/538/16 - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскаржуване рішення Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 є актом індивідуальної дії, яке вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме після реєстрації права власності на земельну ділянку третіми особами, тому апеляційний суд погоджується з висновками місцевого суду.

При цьому, беручи до уваги наведені висновки Верховного Суду України, які відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує реального захисту прав на земельну ділянку.

Разом з тим, твердження апелянта про те, що на даний час правовстановлюючі документи не видаються, а тому виключається можливість застосування наведеної практики Верховного Суду України, суд апеляційної інстанції до уваги не прийняв, оскільки на підставі рішень органів місцевого самоврядування здійснюються реєстраційні дії відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Закону України "Про державний земельний кадастр". Отже, таке поєднання здійснюється з вимогами про скасування відповідних реєстраційних дій.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції, що позивачем у межах цього провадження заявлені лише вимоги про визнання недійсним рішення, яке вичерпало свою дію фактом його виконання. Скасування такого акта не породжує жодних наслідків для позивача як постійного землекористувача земельною ділянкою площею 0,4000 га по АДРЕСА_2, зважаючи на те, що право власності на частину земельної ділянки зареєстровано за третіми особами на підставі рішення Житомирської міської ради №92 від 09.02.2016. Після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку за гр. ОСОБА_5 та ОСОБА_6, між сторонами виник спір про право цивільне, а відтак позивач має захищати свої права у способи, передбачені ЦК України, а не шляхом визнання незаконним виконаного акта Житомирської міської ради.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обраний ПП "ТВЦ "Олеся" спосіб захисту порушеного права не забезпечує його реального захисту, оскільки не впливає на законність правовстановлюючих документів стосовно права власності на земельну ділянку до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків), а тому з вказаної підстави відмовив у задоволенні позову.

02.10.2017 Приватним підприємством "Творчо-виробничий центр "Олеся" подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 у справі №906/538/16 до Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 у справі №906/538/16, прийняти нове рішення суду, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.11.2017 касаційну скаргу Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся" на рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 19.12.2017.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою №906/538/16 передано до Касаційного господарського суду.

12.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

12.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

19.01.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 09.02.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до Касаційного господарського суду до 02.02.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Приватне підприємство "Творчо-виробничий центр "Олеся", позивач) вважає, що рішення судів прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Приватне підприємство "Творчо-виробничий центр "Олеся" вважає, що посилання суду першої інстанції, з чим фактично погодився і суд апеляційної інстанції, на неправильно обраний позивачем спосіб захисту свого порушеного права, а саме, оскільки оскаржуваний пункт рішення Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 є актом індивідуальної дії, який вичерпав свою дію в момент його виконання, тобто в момент реєстрації за третіми особами права власності на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1, то його оскарження можливе лише одночасно з рішенням державного реєстратора про реєстрацію права власності на земельну ділянку за третіми особами юридичну силу після реалізації, а саме після реєстрації права власності на земельну ділянку третіми особами, суперечить діючому законодавству, а саме:

- відповідно до п.10 ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб;

- відповідно до п. "г" ч.3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

- відповідно до ч.10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

З урахуванням зазначеного, скаржник вважає, що рішення органів місцевого самоврядування, які не відповідають Конституції України та законам України, визнаються незаконними в судовому порядку.

При цьому, на думку позивача, посилання місцевого господарського суду у рішенні від 15.08.2017 на висновки Верховного Суду України, викладені в наведених судом постановах ВСУ відносно того, що самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів, в даному випадку не можуть бути застосовані у спірних правовідносинах, оскільки третім особам не видавався жоден правовстановлюючий документ на земельну ділянку.

Таким чином, скаржник вважає, що пункт 64 додатку 1 рішення п'ятої сесії сьомого скликання Житомирської міської ради № 91 від 09.02.2016 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" може бути самостійною вимогою захисту порушеного права позивача та може бути оскаржений без вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів, оскільки оскаржуваний пункт рішення органу місцевого самоврядування і є правовстановлюючим документом, на підставі якого за третіми особами зареєстровано право власності на земельну ділянку, а тому обраний позивачем спосіб захисту не суперечить правовим висновкам Верховного Суду України.

На думку позивача, суди попередніх інстанцій безпідставно посилаються на рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), оскільки в зазначеному рішенні розглядались виключно випадки скасування органами місцевого самоврядування раніше прийнятих рішень та посилання Конституційним Судом України на ненормативні акти органів місцевого самоврядування, які вичерпують свою дію фактом їх виконання, стосувались випадків, коли на підставі такого ненормативного документу видається правовстановлюючий документ, на підставі якого реєструється право власності. Отже, в даному випадку, оскаржуваний пункт рішення органу місцевого самоврядування не вичерпав свою дію після реєстрації третіми особами по цій справі права власності на земельну ділянку, оскільки фактично саме рішення органу місцевого самоврядування виконує функції правовстановлюючого документу, на підставі якого реєструється право власності.

Приватне підприємство "Творчо-виробничий центр "Олеся" зазначає, що підприємство є користувачем земельної ділянки площею 0,4000 га по АДРЕСА_2 на підставі державного акту на право користування землею НОМЕР_2, виданого на підставі рішення Житомирської міської ради від 26.02.1993, яке на сьогоднішній день є чинним, проте відповідачем без згоди позивача була передана третім особам у власність земельна ділянка площею 0,1 га по АДРЕСА_1 за рахунок земельної ділянки площею 0,40 га по АДРЕСА_2, яка знаходиться у користуванні позивача, чим порушено вимоги п.6 ст. 118 Земельного кодексу України. Тому скаржник вважає, що за відсутності згоди землекористувача на вилучення у нього земельної ділянки здійснення дій щодо відведення даної земельної ділянки є неправомірним, а оскаржуваний пункт рішення Житомирської міської ради №91 від 09.02.2016 є незаконним.

Скаржник зазначає, що посилання відповідача та третіх осіб на те, що у ПП "Творчо-виробничий центр "Олеся" автоматично припинилось право користування на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_2 на підставі п. "е" ч.1 ст. 141 ЗК України у зв'язку з набуттям в період 1998-2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 квартир у житловому будинку по АДРЕСА_1 є неправомірними, оскільки житловий будинок по АДРЕСА_1 є багатоквартирним, а тому, при придбанні третіми особами квартир у таких житлових будинках, норми ст.120, ст.141 Земельного кодексу України та ст.377 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню.

Відповідач та треті особи відзивів на касаційну скаргу не надали.

У судове засідання з'явилися представники позивача та третіх осіб.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

У судовому засіданні представник позивача підтримав касаційну скаргу.

Представники третіх осіб виклали заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та третіх осіб, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахування викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Стаття 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає компетенцію сільських, селищних міських рад, зокрема, щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказане питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (пункт 34 ч.1).

За змістом ч.1, ч.2 ст.116 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття рішення №91 від 16.02.2016), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ч.1 ст.122 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття рішення), сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ч.6 ст.118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з ч.7 ст.118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття в редакції від 05.03.2009р.).

Згідно з п.п.1,8,9 ч.1 ст.2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на 16.02.2016, дата реєстрації спільних земельних ділянок за третіми особами (далі Закон):

"У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

8) реєстраційна справа - сукупність документів у паперовій та електронній формі, поданих для проведення державної реєстрації прав та сформованих у процесі державної реєстрації прав.

9) реєстраційна дія - державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, скасування державної реєстрації прав, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав, крім надання інформації з Державного реєстру прав."

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.12 Закону:

"1. Державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, речові права на об'єкти незавершеного будівництва та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

2. Відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, мають відповідати даним реєстраційної справи у паперовій формі, що містить документовані записи щодо прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У разі їх невідповідності пріоритет мають дані реєстраційної справи у паперовій формі."

Згідно з ч.ч.1,2 ст.18 Закону:

"1. Державна реєстрація прав проводиться в такому порядку:

1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд;

4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації;

6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав;

7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником;

8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

2. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень."

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону:

"Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

У разі зміни ідентифікаційних даних суб'єкта права, відомостей про об'єкт нерухомого майна, у тому числі зміни його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом "в" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, вносяться зміни до записів Державного реєстру прав.

У разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду.

Подання та отримання документів за заявою про внесення змін до записів Державного реєстру прав здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав."

Згідно з п.14 ч.1 ст.27 Закону:

"Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі:

14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно."

Відповідно до п.45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 в редакції, чинній на 16.02.2016:

"Для державної реєстрації права власності на сформовану земельну ділянку в порядку відведення земельної ділянки із земель державної та комунальної власності подається рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (в разі підготовки лотів до проведення земельних торгів)."

Таким чином, в силу положень наведеного Закону суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Всі реєстраційні дії, рішення та записи, які здійснюються чи приймаються державними реєстраторами, по суті носять технічний характер, направлений на виконання встановленого Законом та іншими нормативно-правовими актами порядку здійснення такої державної реєстрації, проте, не носять самостійного правовстановлюючого характеру та здійснюються на підставі саме наданих державному реєстратору відповідних правовстановлюючих документів.

При цьому ч.ч.1,2 ст.12 Закону прямо встановлюють пріоритет таких документів перед відомостями, що містяться у Державному реєстрі прав.

Згідно з наведеними п.14 ч.1 ст.27 Закону та п.45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень таким правовстановлюючим документом для державної реєстрації права власності на сформовану земельну ділянку в порядку відведення земельної ділянки із земель державної та комунальної власності є рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з твердженнями скаржника про те, що на даний час правовстановлюючі документи на право власності та право постійного користування земельною ділянкою не видаються, а тому виключається можливість застосування наведеної практики Верховного Суду України, оскільки дана практика була розрахована на попередню редакцію ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України, згідно яких правовстановлюючими документами щодо права власності та права постійного користування земельною ділянкою були відповідні державні акти.

При цьому, в практиці Вищого господарського суду України періодично висловлювалася думка, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому, визнати недійсним потрібно тільки таке рішення, а визнання недійсним державного акту взагалі не може бути предметом позову.

Так, пріоритетність визнання недійсним саме рішення перед правовстановлюючим документом - державним актом визначалася, зокрема, і абз.3. п.2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 за №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин".

Крім того, зазначена практика Верховного Суду України в основній мірі була розрахована на право оренди, правовстановлюючим документом щодо якого був і залишається на даний момент договір оренди.

Відповідно до ч.2 ст.26 Закону:

"У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав."

Зазначена норма прямо спростовує висновки судів попередніх інстанцій про неефективність обраного позивачем способу захисту, оскільки, відповідно до наведеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, державний реєстратор зобов'язаний внести до Державного реєстру прав запис про скасування державної реєстрації прав.

Разом з тим, сконцентрувавшись виключно на обраному позивачем способі захисту своїх порушених прав суди попередніх інстанцій залишили поза увагою дослідження, оцінку та висновки щодо доводів та доказів позивача про незаконність спірного рішення та порушенням ним прав позивача.

Суд касаційної інстанції, в свою чергу, в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України позбавлений права самостійно дослідити зазначені доводи і докази та самостійно встановити наведені факти чи їх відсутність.

Відповідно до п.48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мала проти України» від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014:

«Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).»

Згідно з п.2 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."

Відповідно до п.1 ч.3 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся" та скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Касаційну скаргу Приватного підприємства "Творчо-виробничий центр "Олеся" на рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 у справі №906/538/16 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 у справі №906/538/16 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський