Історія справи

Ухвала КГС ВП від 10.04.2018 року у справі №910/16953/16
Ухвала КГС ВП від 03.04.2018 року у справі №910/16953/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/16953/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Кушніра І.В.,

за участю секретаря - Шевченко Н.А.,

розглянувши касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2017 у справі

за позовом Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" до відповідача Приватного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1) Міністерство інфраструктури України, 2) Державне підприємство "Херсонський морський торговельний порт" про стягнення 2 946 671,52 грн,

за участю представників:

від позивача - Сербулов О.В., адвокат,

від відповідача - Денисенко О.М., адвокат, Кішинський Д.Г., адвокат,

від третьої особи-1 - Новак А.А., представник,

від третьої особи 2 - Колесник Ю.В., представник,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Державне підприємство "Адміністрація річкових портів" (далі - ДП "Адміністрація річкових портів") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот" (далі - ПАТ "Судноплавна компанія "Укррічфлот") про стягнення 2 946 671,52 грн, з яких 2 337 289,15 грн заборгованість, яка утворилася у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору управління майном від 31.10.2006, 77 808,95 грн 3% річних та 531 573,42 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, в порушення вимог статей 192 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 525, 526, 530, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не виконав свої зобов'язання за договором в частині сплати вигоди від майна за період з грудня 2013 року по вересень 2016 pоку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.02.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2017, позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 146 699,06 грн основного боргу, 119 930,27 грн інфляційних втрат, 10 954,10 грн 3% річних та 4 163,75 грн судового збору.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.09.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2017 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.11.2017 у справі № 910/16953/16 провадження у справі в частині стягнення з відповідача основної заборгованості в розмірі 277 583,43 грн припинено. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що з моменту набрання законної сили рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2013 у справі №910/13850/13 та встановленням сервітуту на передане в управління майно (гідротехнічні споруди - пірси та причали) відбулась істотна зміна обставин, у зв'язку з чим подальше виконання договору втратило інтерес для управителя - відповідача, про що він письмово повідомив установника управління листом № 08-02-03/5 від 23.01.2014, направивши останній установнику управління 24.01.2014 згідно поштової квитанції №5713. Визнавши такий лист відмовою управителя від договору і відрахувавши передбачені договором 60 днів, місцевий господарський суд дійшов до висновку, що договір є припиненим з 25.03.2014, виходячи з чого вираховував заборгованість відповідача.

Постановою колегії суддів Київського апеляційного господарського суду від 20.02.2018 у складі: Кропивної Л.В., Чорногуза М.Г., Мальченко А.О. рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ДП "Адміністрація річкових портів" у касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, скасувати постанову апеляційної інстанції повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема, положень статей 598, 1044 ЦК України через хибне тлумачення змісту частини 2 статті 1044 ЦК України та п.8.2 договору, положень статті 651 ЦК України, оскільки ні п.8.2 договору ні частиною 2 статті 1044 ЦК України не передбачено право відповідача на односторонню відмову від договору.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав вимоги касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Міністерство інфраструктури України у поясненні до касаційної скарги погоджується з її доводами та просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Представник Міністерство інфраструктури України у судовому засіданні підтримав вимоги касаційної скарги.

ПАТ "Судноплавна компанія "Укррічфлот" у відзиві просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій залишити без змін наголошуючи на їх законності і обґрунтованості.

Представники відповідача у судовому засіданні заперечили проти задоволення касаційної скарги.

У відзиві Державного підприємства "Херсонський морський торговельний порт" (далі - ДП "ХМТП") зазначає про існування заборгованості відповідача перед ДП "ХМТП" по оплаті коштів за користування причалами згідно встановленого сервітуту.

Представник ДП "ХМТП" у судовому засіданні підтримав вимоги касаційної скарги.

Доводи, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи визначені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Судами при розгляді справи встановлено, що ПАТ "Судноплавна компанія" Укррічфлот" є повним та єдиним правонаступником прав та обов'язків Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів товариства від 20.04.2011.

31.10.2006 між ДП "Адміністрація річкових портів", як установником управління, та Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", як управителем, укладено договір управління майном.

Предметом договору є зобов'язання позивача передати відповідачу на певний строк державне нерухоме майно (гідротехнічні споруди - пірси та причали) в управління, а також зобов'язання відповідача за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах позивача (пункт 1.1. договору).

У відповідності до п.п. 4.1 та 4.2 договору строк його дії становить один рік з дня нотаріального посвідчення та державної реєстрації; у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього договору після закінчення його строку, договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах за умови обов'язкового погодження органом управління державним майном.

Згідно п. 8.2 договору у разі відмови однієї сторони від договору управління майном, вона повинна письмово повідомити про це іншу сторону за 60 календарних днів до припинення договору.

30.10.2007 укладена додаткова угода про внесення змін до договору управління майном від 31.10.2006, якою змінено базовий розмір вигоди від передачі майна в управління, розмір плати за управління майном та врегульовано питання отримання додаткової винагороди.

24.12.2008 між сторонами у справі укладена додаткова угода до договору, відповідно до якої договір було викладено у новій редакції.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.04.2009 у справі № 2/17 визнано дійсними додаткову угоду, укладену між позивачем та Відповідачем 30.10.2007, а також додаткову угоду, укладену між позивачем та Відповідачем 24.12.2008, в частині строку дії договору, який складає 7 років з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Згідно вищенаведеного судового рішення та умов п. 4.1 в редакції додаткової угоди від 24.12.2008, строк дії договору управління майном було продовжено до 31.10.2013.

Міністерством транспорту та зв'язку України, як органом управління державним майном, листом від 03.03.2010 за № 1089/04/14-10 погоджено продовження терміну дії договору до 30.09.2016.

Водночас, рішенням Господарського суду міста Києва від 05.08.2013 у справі № 910/13850/13, яке набрало законної сили 24.12.2013, на вимогу відповідача був встановлений сервітут щодо об'єктів нерухомого майна, зокрема причалів, що є предметом договору управління майном, а між ДП "Адміністрація річкових портів" та ПАТ "Судноплавна компанія "Укррічфлот" були підписані проміжні акти приймання-передачі користування майном на підставі сервітуту від 31.03.2016, від 23.06.2016, від 30.06.2016, від 31.07.2016, від 31.08.2016

Строк сервітуту установлений на 49 років.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що сервітуарій приступив до виконання зобов'язань і за користування чужим майном, включаючи гідроспоруди, сплатив на розрахунковий рахунок ДП "Адміністрація річкових портів" за період з квітня 2014 року по серпень 2016 року грошові кошти на загальну суму 1 369 000,00 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.

Відповідач листом від 23.01.2014 повідомив позивачу про те, що не вважає себе зобов'язаним за договором управління майном, починаючи з 24 грудня 2013 року, у зв'язку з встановленням сервітуту і виникнення правової колізії, за якою він змушений платити двічі за користування причалами на підставі договору та за сервітут.

В свою чергу, 11.11.2014 позивач звернувся з листом до відповідача (отиманий 14.11.2014), у якому посилаючись на п. 8.2. договору, повідомляв про припинення договору управління майном від 31.10.2006.

Посилаючись на наявність заборгованості плати управителя за передане тому в управління майно за період з грудня 2013 року по вересень 2016 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Згідно статті 1036 ЦК України строк управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах.

Відповідно до частини першої статті 1044 ЦК України договір управління майном припиняється у разі: 1) загибелі майна, переданого в управління; 2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв'язку із закінченням його строку; 3) смерті фізичної особи - вигодонабувача або ліквідації юридичної особи - вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором; 4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором; 5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті; 6) відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном; 7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором; 8) визнання фізичної особи - установника управління банкрутом; 9) повного завершення виконання сторонами договору управління майном; 10) дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за рішенням суду.

Згідно з частиною другою статті 1044 ЦК України у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно п. 8.2 договору про управління майном у разі відмови однієї сторони від договору управління майном, вона повинна письмово повідомити про це іншу сторону за 60 календарних днів до припинення договору.

За умовами п. 8.2 договору, у випадку відмови сторони від договору, згода на це іншої сторони не потребується. При цьому, договором не встановлюється обов'язкових реквізитів відмови сторони від договору, зазначається тільки, що така відмова повинна бути викладена у письмовій формі.

Суд першої інстанції, проаналізувавши зміст листа відповідача від 23.01.2014 №08-02-03/5, дійшов висновку, що він є відмовою від договору в розумінні частини другої статті 1044 ЦК України та п. 8.2 цього договору, а також, є підставою для припинення дії договору, оскільки цим листом відповідач фактично повідомив позивача про економічну недоцільність для ПАТ "Судноплавна компанія "Укррічфлот" продовжувати виконувати договір управління майном після встановлення оплатного сервітуту на причали за рішенням суду. Тобто, після набрання законної сили рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2013 у справі №910/13850/13 відбулась істотна зміна обставин, у зв'язку з чим подальше виконання договору втратило інтерес для відповідача. Позивач, в свою чергу, у листі до відповідача від 10.02.2014 №01/01-99 погодився з доводами відповідача про "правову колізію щодо дії одночасно на одне й теж саме майно договорів управління майна та сервітуту", а також погодився укласти додаткові угоди про припинення договору управління майном після перегляду справи №910/13850/13 Вищим господарським судом України.

З огляду на вищенаведене, суд визначив, що договір управління майном від 31.10.2006 припинив свою дію з 25 березня 2014 року (через 60 календарних днів після повідомлення відповідача) і стягненню підлягає заборгованість з виплати винагороди позивачу до 25 березня 2014 року.

За розрахунками суду першої інстанції, винагорода, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за період з 24.12.2013 по 24.03.2014 складає 146 699,06 грн.

Крім того, відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Врахувавши часткове задоволення позову щодо основної суми боргу, а також те, що строк оплати визначений до 20 числа місяця, наступного за звітним, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми інфляційних втрат в розмірі 119 930,27 грн та 10 954,10 грн 3% річних.

Колегія суддів, враховуючи положення вищенаведеного законодавства, умови договору управління майном, встановлені обставини справи погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що укладений між сторонами договір припинився достроково, з 24.12.2013, проте правильно залишив без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Аргумент позивача про неправильне застосування судами статей 598, 1044 ЦК України через хибне тлумачення змісту частини 2 статті 1044 ЦК України та п.8.2 договору не приймається до уваги з огляду на те, що зі змісту згаданих норм законодавства вбачається, що припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках встановлених договором або законом і у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк. При цьому п.8.2 договору передбачена можливість відмови від договору і визначений обов'язок повідомлення про це іншої сторони за 60 календарних днів.

Посилання скаржника на те, що листи: відповідача від 23.01.2014 № 08-02-03/5, позивача від 10.02.2014 № 01/01-99, від 11.11.2014 № 01/05-885 не створюють юридичних наслідків у вигляді припинення та/або розірвання договору вимагає фактичної переоцінки доказів у справі, що виходить за межі касаційного провадження.

Твердження скаржника про те, що суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, встановлював обставини, які не стосуються предмету спору є неспроможним, оскільки саме рішення у справі № 910/13850/13 щодо встановлення сервітуту стало підставою для звернення відповідача із листом від 23.01.2014 № 08-02-03/5, а висновки судів щодо оплати коштів за сервітутне користування не зазначені в якості підстав для задоволення позову у даній справі.

Посилання скаржника на невиконання судами попередніх інстанцій вказівок, які містяться у постанові Вищого господарського суду України, не знайшло свого підтвердження при касаційному перегляді зазначених судових актів.

З аргументом скаржника про те, що апеляційний господарський суд дійшов неправильного висновку про припинення договору у зв'язку із набранням 24.12.2013 рішенням Господарського суду міста Києва від 05.08.2013 у справі № 910/13850/13, колегія суддів погоджується, проте зазначає, що це не призвело до прийняття неправильної по суті постанови, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Посилання скаржника на статтю 221 ГПК України відхиляється, оскільки вказана норма надає суду право вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті, тобто у разі не вирішення питання під час прийняття судового рішення. При цьому, в оскаржуваному рішенні судом апеляційної інстанції було вирішено питання про розподіл судових витрат у відповідності до вимог частини 8 статті 129 ГПК України, якою передбачено що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Що стосується доводів скаржника про необґрунтованість суми витрат позивача на професійну правничу допомогу колегія суддів зазначає про їх безпідставність з огляду на таке.

За змістом статті 126 ГПК витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною 8 статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ПАТ "Судноплавна компанія "Укррічфлот" на підтвердження судових витрат на професійну правничу допомогу суду апеляційної інстанції надано копії: договору про надання правової допомоги від 01.11.2016 № 0862-494, акту здачі-прийняття виконаних робіт від 13.02.2018 № 18, рахунку на оплату від 13.02.2018 № 21122 на загальну суму 71 884,92грн.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Фундаментальних порушень вимог закону Верховним Судом при касаційному перегляді не встановлено.

Враховуючи наведене, судові акти попередніх судових інстанцій відповідають нормам чинного законодавства і мають бути залишені без змін.

Судові витрати.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2017 у справі № 910/16953/16 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. Краснов

Судді Г. Мачульський

І. Кушнір