Історія справи

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2018 року

м. Київ

справа № 918/259/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області

на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 03.08.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мамченко Ю.А., Саврій В.А., Дужич С.П.) та на рішення Господарського суду Рівненської області від 06.06.2017 (суддя Войтюк В.Р.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області

до Товариства з обмеженою відповідальністю Комерційна фірма "Укртрансагент"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Чернігівська митниця Державної фіскальної служби України

про розірвання договору та зобов'язання повернути орендоване майно

за участю: Кушнерчук В.Ю. (директор),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області (далі - позивач) просило розірвати договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.08.2016 № 111-16, який укладено між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю Комерційною фірмою "Укртрансагент" (далі - відповідач), та зобов'язати відповідача повернути Чернігівській митниці Державної фіскальної служби України (далі - третя особа, користувач) нежитлове приміщення площею 14,7 кв.м службового блоку в пункті пропуску через державний кордон України "Нові Яриловичі - Нова Гута", розташованого за адресою: Чернігівська область, Ріпкинський район, с.Скиток, вул.Лісна, 54.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач істотно порушив умови договору оренди, які виразилися в тому, що він не відокремив об'єкт оренди від інших приміщень службового модуля, не зробив окремий вхід/вихід, не переобладнав об'єкт оренди з метою унеможливлення доступу сторонніх осіб до службових приміщень митного посту та прикордонної служби, діяльність на ньому відповідач всупереч умовам договору не здійснює, що є підставою для дострокового розірвання договору оренди та повернення орендованого майна.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 06.06.2017, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 03.08.2017, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що відповідач в порушення вимог чинного законодавства не отримав рішення компетентного органу про розміщення свого підприємства у зоні митного контролю, у зв'язку з чим нерухоме майно яке є предметом договору оренди, не може бути використане, про що було складено відповідний акт, якому суди не надали належної оцінки та не врахували, що пункт 5.15 договору відповідачем не виконується, що свідчить про істотне порушення відповідачем умов договору оренди, яке полягає в тому, що позивач значною мірою позбавлений того, на що розраховував при його укладенні.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 30.08.2016 між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 111-16, згідно умов якого відповідач прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення площею 14.7 кв.м, службовий блок в пункті пропуску через державний кордон України "Нові Яриловичі - Нова Гута", що знаходиться на балансі Державної фіскальної служби України (балансоутримувач) та перебуває в оперативному управлінні (користуванні) третьої особи і розташоване за адресою: Чернігівська область, Ріпкинський район, с.Скиток, вул.Лісна, 54, для надання послуг митного брокера, строком до 28.08.2019 включно, про що був складений акт приймання-передачі.

Пунктом 5.15 договору передбачено, що відповідач зобов'язався переобладнати орендовані приміщення за власний рахунок (без компенсації витрат на переобладнання) з метою унеможливлення доступу сторонніх осіб до службових приміщень митного посту та Державної прикордонної служби.

Згідно пункту 8.3 договору позивач має право здійснювати контроль за станом майна шляхом візуального обстеження зі складанням акта обстеження.

Судами встановлено, що у вересні 2016 року відповідач двічі звертався до третьої особи із заявою прийняти рішення про можливість свого розміщення у міжнародному автомобільному пункті пропуску "Нові Яриловичі" для надання митно-брокерських послуг, але третя особа відмовила у наданні такого рішення.

Також встановлено, що 07.03.2017 позивач за участю третьої особи провів огляд об'єкта оренди за результатами якого склав акт, яким встановлено, що орендоване приміщення відповідачем не використовується, діяльність визначена умовами договору оренди не здійснюється, представники відповідача на об'єкті оренди відсутні, у зв'язку з чим позивач дійшов висновку, що відповідачем порушено вимоги частини другої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пункту 5.1 договору оренди.

Позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією достроково розірвати договір оренди, які залишилися без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, виходили з того, що позивач не довів не виконання відповідачем договірних зобов'язань, які б свідчили про істотне порушення ним умов договору, відтак відсутні підстави для розірвання договору та повернення майна з підстав наведених позивачем у позові.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Відповідно до приписів статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (ч.2).

Згідно частини другої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар зобов'язаний використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню.

Частиною третьою статті 26 наведеного Закону передбачено, що договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Пунктом 10.6 договору встановлено, що чинність договору припиняється достроково внаслідок взаємної згоди сторін або за рішенням суду.

Судами встановлено, що згідно акта огляду об'єкта оренди, відповідач не використовує орендоване приміщення, діяльність визначені умовами договору не здійснює та його представники на ньому відсутні, у зв'язку з чим позивач вважає, що відповідач порушив пункт 5.1 договору.

Згідно пункту 5.1 договору відповідач зобов'язався ефективно використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов договору.

При цьому судами встановлено, що відповідачем вживалися заходи для отримання відповідного рішення згідно якого він мав би змогу отримати доступ до об'єкта оренди, а також листом від 07.03.2017 позивач підтвердив, що відповідач не може використовувати орендоване приміщення, оскільки позивач не забезпечив йому доступ до об'єкта оренди.

Встановивши, що відповідач позбавлений можливості використовувати орендоване приміщення через ненадання позивачем доступу до нього та неприйняття третьою особою разом з прикордонною службою рішення, яким було б надано дозвіл відповідачу користуватися об'єктом оренди, апеляційний суд дійшов висновку про те, що істотних порушень відповідачем умов договору не вбачається, тому відсутні підстави для розірвання договору оренди та повернення майна.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених ним обставин справи вбачається, що відповідач не зміг приступити до використання орендованого приміщення виключно через діяння позивача та третьої особи, а тому доводи позивача, які викладені у касаційній скарзі щодо порушення відповідачем умов пункту 5.1 договору відхиляються.

Більш того, згідно встановлених судами обставин справи вбачається, що позивач у листі від 07.03.21017 № 18-04-00812 (т.1, а.с.19) пропонував відповідачу достроково розірвати договір оренди у добровільному порядку, тобто про істотні порушення відповідачем умов договору, позивач у даному листі не згадував, що свідчить про безпідставність доводів позивача у касаційній скарзі про порушення відповідачем умов договору.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Згідно статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до приписів статті 12 цього Кодексу особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч.1). Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (ч.2). Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ч.5).

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що поведінка відповідача у спірних правовідносинах була добросовісною та розумною.

З огляду на вищевикладене, доводи відзиву на касаційну скаргу щодо законності оскарженої постанови апеляційного суду, знайшли своє підтвердження.

Доводи позивача про те, що суди не надали належної оцінки акту огляду є безпідставними, оскільки згідно оскаржуваних судових рішень даний акт був предметом судового дослідження, який був оцінений судами, йому була надана належна правова оцінка.

Посилання позивача на те, що суди не врахували пункт 5.15 договору, який на погляд позивача, відповідачем не виконується, що свідчить про істотне порушення відповідачем умов договору оренди, яке полягає в тому, що позивач значною мірою позбавлений того, на що розраховував при його укладенні, спростовуються тим, що даним пунктом договору не встановлений строк впродовж якого відповідач зобов'язаний переобладнати об'єкт оренди, а тим більше, згідно встановлених судами обставин, відповідач був позбавлений доступу до орендованого приміщення з об'єктивних причин, що не залежали від його волі.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 03.08.2017 у справі Господарського суду Рівненської області №918/259/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов