Історія справи

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2018 року

м. Київ

справа № 910/7629/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого (доповідач), Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроскоп"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2017 (колегія суддів у складі: Скрипка І.М., головуючий, Тищенко А.І., Гончаров С.А.)

та на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроскоп"

до Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк"

про зобов'язання виконати розпорядження про перерахування коштів

за участю:

від позивача: Лєбєдєв О.В. (ордер про надання правової допомоги від 28.02.2018)

від відповідача: Абросімов С.С. (довіреність від 02.01.2018),

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроскоп" (далі-позивач) звернувшись в суд з позовом, просило зобов'язати Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (далі-відповідач, банк) виконати розпорядження про перерахування на загальну суму 6 729 860,04 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25.04.2017 позивачем надано відповідачу розпорядження на перерахування коштів на загальну суму 6 729 860,04 грн. за платіжними дорученнями №3523 та 3524 від 24.04.2017, які банком не виконані всупереч укладеному між сторонами договору банківського рахунку від 02.12.2008 №08-12-02-000089.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 06.06.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2017, у позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить вказані рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, судові витрати по справі покласти на відповідача. Позивач не погоджується з пріоритетністю Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" перед іншими законодавчими актами у даних правовідносинах, наголошує на тому, що право відповідача на кошти, належні позивачеві, не встановлено ані договором банківського рахунку, ані законодавством, що регулює спірні правовідносини, а тому позивач вважає, незаконним те, що його коштами буде погашатись заборгованість банку перед його кредиторами в процесі ліквідації. Також скаржник не погоджується з відмовою судів у забезпечені позову шляхом накладання арешту на спірну суму коштів позивача і заборони на вчинення будь-яких дій з цими коштами.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити оскаржувані судові акти без змін, а касаційні скаргу - без задоволення. Відповідач спростовує аргументи, викладені в касаційній скарзі, позаяк вважає, щу судами прийнято законні та обґрунтовані рішення, що відповідають нормам матеріального і процесуального права.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Судами встановлено, що 02.12.2008 між акціонерним банком "Діамант", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю"Агроскоп" (клієнт) укладено договір банківського рахунку №08-12-02-000089, відповідно до пункту 1.1 якого банк зобов'язався відкрити клієнту поточний рахунок 26004307256 далі за текстом - поточний рахунок, на підставі документів, визначених сукупністю нормативно-правових актів України, в тому числі Національного банку України, приймати і зараховувати на поточний рахунок грошові кошти, що надходять клієнту, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з поточного рахунку та проведення інших операцій за поточним рахунком, передбачених чинним законодавством України, за умови, що клієнт погоджується з тарифами банку, чинними на момент зазначених послуг.

Банк зобов'язаний надавати клієнту послуги кожного операційного дня протягом операційного часу (п.3.1.2 договору).

Пунктом 3.4.1 договору передбачено, що клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на поточному рахунку з дотриманням вимог законодавства, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Позивачем надано відповідачу розпорядження на перерахування коштів на загальну суму 6 729 860,04 грн., а саме: платіжне доручення №3523 від 24.04.2017 на суму 3 821 000,00 грн. та №3524 від 24.04.2017 на суму 2 908 860,04 грн., які залишились не виконані банком, що і стало підставою для заявлення даного позову.

Приймаючи оскаржувані судові рішення, суди свої висновки про відмову у позові мотивували тим, що дані правовідносини регулюються Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", відповідно до якого на позивача, як на кредитора банку поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 вказаного Закону, і тому не можуть бути задоволені заявлені вимоги до відповідача від часу запровадження в останньому тимчасової адміністрації.

Підстави для скасування рішення та постанови у справі відсутні з огляду на таке.

Відповідно до пункту 7.1.2 статті 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Відповідно до частин першої, третьої статті 1066 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком

Судами встановлено, що станом на момент звернення позивача з позовом до суду у відповідача запроваджена тимчасова адміністрація, позаяк на підставі рішення Правління Національного банку України від 24.04.2017 № 264-рш/БТ "Про віднесення публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.04.2017 № 1684 "Про запровадження тимчасової адміністрації в публічному акціонерному товаристві "Діамантбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Згідно з даним рішенням розпочато процедуру виведення ПАТ "Діамантбанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 17:00 год. 24.04.2017 до 23.05.2017 включно, що в подальшому було продовжено до 23.06.2017 (включно).

Процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Пунктом 16 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

За змістом пункту 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

Отже між сторонами склалися зобов'язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер, а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами.

Поряд з цим, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили про наявність у позивача права захистити свої законні майнові права у порядку передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунка, а у банк було запроваджено тимчасову адміністрації, то виконання зазначеної операції банком обмежувалося положеннями пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції, чинній на час виникнення спору.

Посилання позивача на усталену практику Європейського суду з прав людини щодо втручання в право особи на мирне володіння його майном, також не може стати підставою для скасування рішення та постанови у справі, оскільки вказаних висновків не спростовує, такі посилання зроблені позивачем без урахування того, що Конвенція про захист прав та основоположних свобод застосовується до правовідносин з обов'язковим урахуванням національного законодавства і саме нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" законодавець урегулював правовідносини, що склались між сторонами спору.

Так Європейський суд з прав людини у своїй практиці вказував, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 7 грудня 1976 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Посилання позивача на неналежну оцінку апеляційним судом обраного позивачем тарифу кредитного рахунку не впливають на суть даних правовідносин, а відтак відхиляються касаційним судом, як неспроможні.

Щодо посилань на незаконність відмови судів у забезпечені позову шляхом накладання арешту на спірну суму коштів позивача і заборони на вчинення будь-яких дій з цими коштами, то суди правомірно визнали, що дане клопотання задоволенню не підлягає в силу положень статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Посилання позивача на помилковість висновків судів про пріоритетність Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" перед іншими законодавчими актами у даних правовідносинах безпідставні.

Так, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 22.04.2015 зі справи 910/9234/14 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що процедура щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються спеціальними нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Згідно пункту 7 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

У даній справі, що переглядається у касаційному порядку у складі колегії суддів, колегія не вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Викладеним спростовуються доводи позивача, викладені в касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржуваних судових рішень.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроскоп" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2017 у справі Господарського суду міста Києва № 910/7629/17, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І. В. Кушнір

Є. В. Краснов