Історія справи

Постанова КАС ВП від 30.11.2023 року у справі №640/28113/20
Постанова КАС ВП від 30.11.2023 року у справі №640/28113/20
Постанова КАС ВП від 30.11.2023 року у справі №640/28113/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2023 року

м. Київ

справа №640/28113/20

адміністративне провадження № К/990/35202/22, К/990/491/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Губської О.А., Мацедонської В.Е.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року (головуючий суддя - Чудак О.М., судді - Донець В.А., Шейко Т.І.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2022 року (головуючий суддя - Бєлова Л.В., судді: Аліменко В.О., Безименна Н.В.)

у справі № 640/28113/20

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання винити певні дії, стягнення компенсації.

I. РУХ СПРАВИ

1. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України, Міноборони України щодо відсутності нормативного врегулювання використання майна, що належить їй на праві приватної власності, як фортифікаційної споруди, Збройними Силами України (далі - ЗСУ);

- зобов`язати Кабінет Міністрів України, Міноборони України розробити та прийняти нормативно-правові акти, якими врегулювати порядок використання майна цивільних осіб підрозділами ЗСУ в ході проведення антитерористичної операції без введення воєнного або надзвичайного стану;

- встановити порушення права ОСОБА_1 на користування своїм майном, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , у зв`язку з протиправною бездіяльністю Кабінету Міністрів України, Міноборони України у зв`язку з використанням цієї квартири підрозділами ЗСУ без законних підстав;

- стягнути з Міноборони України компенсацію за порушення права ОСОБА_1 на користування своїм майном, а саме: квартирою АДРЕСА_1 у розмірі: 385 000 грн - матеріальна шкода; 100 000 грн - моральна шкода.

2. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що є власником квартири АДРЕСА_1 і разом з чоловіком ОСОБА_2 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживала в цій квартирі. З липня 2014 року вона втратила можливість користуватися своєю власністю та житлом у зв`язку з використанням зазначеної квартири військовослужбовцями як фортифікаційної споруди. Національним законодавством України не врегульовано питання щодо використання майна цивільних осіб військовими підрозділами у військових цілях, а тому вважає, що зайняття указаної квартири підрозділами ЗСУ без законних підстав становить порушення її права власності, яке має бути компенсовано. Зазначила, що повноваження зокрема, із вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, охорони власності та громадського порядку, забезпечення обороноздатності України, оснащення ЗСУ, вирішення питання дислокації (передислокації) військових частин тощо належать до компетенції Кабінету Міністрів України і Міноборони України. Тому, на її думку, відсутність упродовж шести років (з 2014 року по 2020 рік, коли вона звернулася до суду) законодавства щодо порядку використання та відшкодування шкоди за використання майна цивільних осіб у військових цілях, свідчить про протиправність бездіяльності відповідачів та є підставою для відшкодування шкоди, завданої таким використанням, у судовому порядку.

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2022 року, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невчинення дій з ухвалення нормативно-правового акту про використання майна, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об`єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

Зобов`язано Кабінет Міністрів України вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна цивільних осіб Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об`єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях без введення воєнного або надзвичайного стану. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Кабінет Міністрів України звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить скасувати прийняті ними рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

5. З рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не погодився й другий відповідач - Міноборони України та оскаржив їх в касаційному порядку. У своїй касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

6. Ухвалами Верховного Суду від 21 грудня 2022 року та 22 лютого 2023 року відкрито касаційні провадження за вказаними касаційними скаргами у цій адміністративній справі.

7. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2023 року справу № 640/28113/20 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики з указаних у цій ухвалі правових питань.

8. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2023 року справу повернуто відповідній колегії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності в рівних частках ОСОБА_1 та її чоловіку ОСОБА_2 .

10. ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги за законом як його дружина.

11. Згідно з актом технічного обстеження стану квартири від 25 листопада 2015 року, що складений Комісією у складі посадових осіб Мар`їнської міської ради та її виконавчого комітету, зазначена квартира постраждала під час артобстрілів у період з січня по листопад 2015 року; комісією зафіксовано осколочні пошкодження стін, стелі квартири, а також розбиття пластикових вікон, вхідних металевих дверей та дерев`яних міжкімнатних дверей, металевих воріт гаражу.

12. Згідно з інформацією, наведеною у довідці-підтвердженні від 27 січня 2016 року, виданої керівником військово-цивільної адміністрації міста Мар`їнки, позивач та її чоловік під час проведення АТО втратили можливість проживати у квартирі АДРЕСА_1 у період з 11 липня 2014 року, але продовжували контролювати цілісність своєї нерухомості та майна. У період з 08 червня 2015 року та по теперішній час таку можливість було повністю втрачено з причини дислокації військових частин Збройних Сил України по АДРЕСА_2 та заселення військових у приватні будівлі. Громадянин ОСОБА_2 та інші члени його сім`ї дійсно є потерпілими під час проведення АТО і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилося в ній.

13. Згідно з інформацією в акті №28 від 27 лютого 2020 року, складеному Комісією, утвореною розпорядженням керівника військово-цивільної адміністрації міста Мар`їнка та с. Побєда, під час обстеження квартири АДРЕСА_1 , яка була пошкоджена під час проведення бойових дій в січні 2015 року, виявлено її пошкодження внаслідок артобстрілів, зокрема, пошкоджені несучі конструкції, відсутні двері, вікна. Квартира непридатна для проживання. Потребує проведення відновлювальних робіт.

14. Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 07 вересня 2017 року, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 є квартира АДРЕСА_1 , а фактичне місце проживання/перебування - АДРЕСА_3 .

15. За інформацією, викладеною у листі військової частини НОМЕР_1 від 09 вересня 2016 року №313/шу/2/7532, відомості про дислокацію військовослужбовців у місті Мар`їнка в період з серпня 2014 року по серпень 2016 року становлять державну таємницю.

16. За інформацією, викладеною у листі Штабу антитерористичного центру при Службі безпеки України від 26 грудня 2016 року №33/2/2-К-1656 слідує, що місто Мар`їнка Донецької області включено до переліку населених пунктів, на території яких проводиться АТО, і в цілому знаходиться на лінії зіткнення. Інформація про факти примусового відчуження військовослужбовцями Збройних Сил України приватного житла позивача відсутня. Водночас, за даним фактом СВ Мар`їнського РВ ГУ МВС України у Донецькій області проводяться слідчі дії у рамках кримінального провадження №12015050690001165 від 13 липня 2015 року.

17. У зв`язку з неможливістю користуватись своєю квартирою та втратою частини речей, які в ній знаходились, що пов`язано з проведенням Антитерористичної операції (далі - АТО) та здійсненням заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об`єднаних сил (ООС), а також відсутністю нормативно-правових актів, якими було б врегульовано порядок використання майна цивільних осіб підрозділами ЗСУ в ході проведення антитерористичної операції без введення воєнного або надзвичайного стану, позивач звернулась з даним адміністративним позовом до суду.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. Частково задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що зайняття та використання квартири ОСОБА_1 є втручанням у її право мирно володіти своїм майном, що відбулось без законних підстав, оскільки законодавство України таких не містить.

19. Відсутність правового регулювання стосовно питання використання військовослужбовцями житла цивільних осіб під час проведення АТО та/чи ООС, а також відсутність компенсаційних механізмів у разі його використання, призводить до юридичної невизначеності позивача стосовно свого майна зокрема, у питаннях правових підстав та строків використання житла, матеріального тягаря за утримання житла, який на позивача може бути покладено в майбутньому, можливості отримання компенсації, підстав її виплати та розміру.

20. З огляду на викладене та практику Європейського суду з прав людини стосовно обов`язку держави виконати свої позитивні зобов`язання з прийняття правового акту для врегулювання правовідносин, що виникли у справі, суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невчинення дій з ухвалення нормативно-правового акту про використання майна, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , ЗСУ під час проведення АТО/ООС, а також зобов`язав Кабінет Міністрів України вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна цивільних осіб ЗСУ під час проведення АТО/ООС без введення воєнного або надзвичайного стану.

21. У задоволенні позовних вимог до Міноборони України суд відмовив з огляду на відсутність правового регулювання спірних відносин та враховуючи висновок про наявність компетенції Уряду України вчинити відповідні дії з ухвалення правового акта.

22. У задоволенні позовних вимог про стягнення з Міноборони України компенсації за порушення права ОСОБА_1 користуватися своїм майном також було відмовлено з огляду на ненадання позивачем до суду доказів заподіяння шкоди та понесення її саме у вказаному розмірі.

23. Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками суду першої інстанції.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

24. Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права. При цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: щодо застосування статей 14, 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 12 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР.

25. Відповідач стверджує, що відповідно до приписів статей 14, 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 12 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», з метою виконання заходів із забезпечення національної безпеки оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, військовослужбовці наділені правом входити (проникати) в жилі приміщення, що належать громадянам. Мета такого проникнення є законодавчо обумовленою і стосується захисту національної безпеки та оборони.

26. Отже, навіть якщо допустити використання військовослужбовцями квартири позивача, то в даному випадку не може йти мова про протиправність їхніх дій чи відсутність законних підстав для можливості використання житла цивільних осіб, оскільки таке житло використовується військовослужбовцями під час виконання заходів із забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави.

27. Окрім цього, наведені норми права, а також положення статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» не містять приписів щодо обов`язку Уряду України розробити та подати на розгляд Парламенту України законопроєкт чи прийняти власний нормативно-правовий акт з питання використання військовослужбовцями Збройних Сил України житла цивільних осіб під час проведення ООС зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ у Донецькій та Луганській областях чи антитерористичної операції та про компенсацію за використання такого житла.

28. Однак, суди попередніх інстанцій оскаржуваними рішеннями зобов`язали суб`єкт владних повноважень (Уряд України) вчинити дії, обов`язковість вчинення яких не встановлена законом, що суперечить конституційному принципу поділу влади та положенням статті 19 Конституції України.

29. Також відповідач зазначив про помилкове застосування до спірних правовідносин положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, оскільки обраний судами спосіб захисту порушених прав позивача є втручанням у діяльність та дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень.

30. Окрім цього, у своїй касаційній скарзі Кабінет Міністрів України указав на незастосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин статті 20 Бюджетного кодексу України, Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а також неврахування того, що відповідно до частини сьомої статті 20 Бюджетного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року №767 затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, яким визначено механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою «Грошова компенсація постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».

31. Також зазначеною постановою Уряду внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947, якою встановлено механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій і розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

32. На переконання відповідача, на час розгляду справи нормативно врегульовано порядок отримання коштів постраждалими, житлові будинки (квартири) яких зруйновано (або вони стали непридатними для проживання) внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, отже державою запропоновано механізм, який здатен відновити порушене право власності особи на житло. Відповідно і висновок судів попередніх інстанцій про відсутність законодавства, яке могло б врегулювати спірні правовідносини, є безпідставним.

33. У відзиві на касаційну скаргу представник позивача просила залишити оскаржувані судові рішення без змін. Вказувала на те, що саме Кабінет Міністрів України знав про місце проведення АТО/ООС, потреби ЗС України в таких умовах, про настання негативних наслідків для громадян України, що проживають на вказаних територіях, проте допустив бездіяльність та упродовж стількох років проведення АТО/ООС не прийняв жодного рішення для врегулювання правовідносин.

34. Стверджувала, що термін «входити (проникати)», використаний у статті 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не може тлумачитися як такий, що дозволяє знаходитися в приміщенні, що належить цивільним особам, упродовж більше 5 років та користуватися цим приміщенням, як це відбувається у цій справі.

35. Міністерство оборони України у касаційній скарзі зазначив, що поставлене позивачем питання щодо правового врегулювання порядку використання майна цивільних осіб Збройними Силами України під час проведення АТО/ООС може бути вирішено лише шляхом внесення змін до чинного законодавства України.

36. Проте, відповідно до практики Верховного Суду, юрисдикція судів не поширюється на спори, спрямовані на врегулювання питань підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроєктів у рамках законотворчого процесу, оскільки в даному випадку органом державної влади не виконуються владні управлінські функції (правова позиція щодо непоширення юрисдикції судів на законотворчий процес викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №9901/266/20, від 02 квітня 2019 року у справі №800/427/17, від 04 грудня 2018 року у справі №800/203/17, від 13 березня 2019 року у справі №9901/947/18). У той же час суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у зазначених постановах Верховного Суду.

37. Окрім цього, зі змісту статей 2 5 КАС України слідує, що об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень. Адміністративний суд, встановивши обставини, що свідчать про очевидну відсутність порушення законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості) позивача, не має юрисдикції для розгляду справи і повинен відмовити у відкритті адміністративного провадження.

38. Відповідач стверджував, що під час розгляду цієї справи судами не встановлено, що позивач звернулася з позовними вимогами, зокрема, до Кабінету Міністрів України як до органу, що здійснює нормотворчу діяльність. Водночас, як вбачається, фактичною підставою для її звернення до суду є намір відшкодувати шкоду, завдану внаслідок артилерійських обстрілів її помешкання 15 січня 2015 року. При цьому, у позивача відсутні докази, що саме військовослужбовці користувалися її квартирою, зокрема, як фортифікаційною спорудою.

39. Також відповідач зазначив, що у Кабінету Міністрів України відсутні визначені законодавством повноваження та зобов`язання щодо розробки законопроєкту чи прийняття власних нормативно-правових правових актів щодо використання житла цивільних осіб військовослужбовцями під час проведення АТО/ООС та про компенсацію за використання такого житла. Водночас, з метою врегулювання відносин щодо відшкодування постраждалим особам шкоди, Урядом України 02 вересня 2020 року прийнято постанову № 767 про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

40. Окрім цього, судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме: статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», якою передбачено відшкодування шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону із наступним стягненням такого відшкодування з осіб, які заподіяли цю шкоду, в порядку, передбаченому законом.

41. Отже, на думку відповідача, питання щодо нормативного врегулювання порядку отримання коштів постраждалими, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайних ситуацій воєнного характеру, вирішено, тому спірні правовідносини у справі відсутні. За таких обставин, судам слід було відмовити у задоволенні позовних вимог з цих підстав.

42. У відзиві на касаційну скаргу Міністерства оборони України представник позивача звертала увагу на неналежність зазначеної скаржником підстави касаційного оскарження з огляду на неподібність правовідносин, що свідчить про підстави для закриття касаційного провадження.

43. Вбачала за необхідне зазначити, що ця справа стосується неврегульованості питання користування власністю (незалежно в якому стані та місці вона знаходиться) цивільної особи військовослужбовцями Збройних Сил України за відсутності згоди власника. Питання отримання грошової допомоги на ремонт/відновлення власності не є предметом позову. Склалась така ситуація, коли позивач позбавлена права користуватися своїм майном, проте національним законодавством не встановлена процедура яким чином вона може отримати компенсацію за втручання у своє право власності, що є порушенням позитивних обов`язків держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

44. Представник Кабінету Міністрів України надіслав заяву, в якій просив врахувати правові висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 757/6469/16-ц

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

45. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.

46. Касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України відкрито з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

47. Касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

48. Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу бездіяльності відповідачів щодо нормативного врегулювання питання використання майна позивача Збройними Силами України в ході проведення АТО без введення воєнного або надзвичайного стану, встановлення порушення права на користування майном, а також стягнення матеріального та морального відшкодування за порушення такого права.

49. Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням РФ у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі та відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106, статті 112 Конституції України оголошено про проведення часткової мобілізації.

50. 17 березня 2014 року зазначений Указ Президента України затверджено Верховною Радою України, а саме Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

51. Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року та розпочато АТО.

52. Відповідно до статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» АТО - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

Район проведення АТО - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Режим у районі проведення АТО - особливий порядок, який може вводитися в районі проведення АТО на час її проведення і передбачати надання суб`єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров`я громадян, які опинилися в районі проведення АТО, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

53. Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено райони проведення АТО та терміни її проведення, зокрема Донецьку область - з 07 квітня 2014 року.

54. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. До цього переліку внесено, зокрема, м. Мар`їнка Донецької області.

55. Абзацом шостим статті 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

56. У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (стаття 4 Закону).

57. Згідно з абзацом тринадцятим частини першої статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

58. Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абзац 4 статті 1 Закону України «Про оборону України»).

59. З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (абзац 1 частини восьмої статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

60. Таким чином, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, ЗСУ, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

61. Після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», а саме з 18 березня 2014 року в Україні діє особливий період, а з 24 лютого 2022 року запроваджено воєнний стан.

62. Відповідно до частини першої та другої статті 1 Закону України «Про Збройні Сили України» Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.

63. Статтею 6 Закону України «Про Збройні Сили України» визначено, що органи військового управління, з`єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації Збройних Сил України дислокуються на території держави або тимчасово за її межами відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

План дислокації Збройних Сил України розробляється Генеральним штабом Збройних Сил України, узгоджується Міністерством оборони України з Кабінетом Міністрів України і затверджується Президентом України.

64. Статтею 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено права осіб у районі проведення антитерористичної операції, зокрема, входити (проникати) в жилі та інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволікання може створити реальну загрозу життю чи здоров`ю людей (пункт 6 частини першої цієї статті).

65. Статтею 12 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» також визначено, що з метою забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави під час відсічі збройної агресії у зонах безпеки, прилеглих до району бойових дій, військовослужбовці, працівники правоохоронних органів та особи, визначені статтею 8 цього Закону, залучені до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, відповідно до Конституції та законодавства України мають право входити (проникати) в житлові та інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби для виконання заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

66. Тобто в контексті спірних правовідносин на законодавчому рівні врегульовано питання права входження (проникнення) військовослужбовців в жилі приміщення громадян, які розміщені в районі проведення антитерористичної операції з визначеною метою - виконання заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

67. Також слід зауважити, що у частині першій статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що громадяни зобов`язані надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, ЗСУ, іншим військовим формуванням, оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом.

68. Розділом ІХ «Прикінцеві положення» Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено Кабінету Міністрів України прийняти у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом нормативно-правові акти, передбачені цим Законом. У той же час стаття 15 цього Закону не уповноважує Кабінет Міністрів України прийняти спеціальний нормативно-правовий акт, який би врегульовував права осіб, які залучені до АТО, входити (проникати) в жилі приміщення, що належать громадянам, а також який би врегульовував порядок використання такого майна підрозділами ЗСУ у районі проведення АТО.

69. Верховний Суд нагадує про те, що статтею 19 Конституції України та статтею 2 КАС України визначено принцип законності адміністративного судочинства, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

70. Суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися принципу публічного права, тобто діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (приймати рішення), не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень (постанова Верховного Суду від 19 серпня 2022 року у справі № 160/4933/20).

71. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

72. Частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

73. Проте колегією суддів не встановлено бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо нормативного врегулювання спірного питання, а права діяти на власний розсуд у суб`єкта владних повноважень згідно з принципом законності, немає.

74. Проаналізувавши надані позивачем докази, а саме довідки та акти обстеження технічного стану житлового приміщення, суди попередніх інстанцій вважали доведеним факт використання житла позивача військовослужбовцями та відповідно втручання держави в особі ЗСУ в право позивача мирно володіти своїм майном.

75. Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком.

76. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

77. Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

78. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

79. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду володіння будинком та земельною ділянкою певною особою засвідчують відповідні відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за такою особою (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном або, інакше кажучи, принцип книжкового володіння; постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89); від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 95, 121) і № 488/6211/14-ц (пункт 84); від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункт 114); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67); від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц; від 21 січня 2020 року у справі №908/2606/18 (пункт 34); від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60); від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц; від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19; від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 92); від 01 березня 2023 року у справі №522/22473/15-ц (пункт 124)). Із цього випливає, що позбавлення однієї особи володіння нерухомістю, право власності на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності на це майно іншої особи.

80. Однак, згідно з дослідженими судами попередніх інстанцій відомостями з державного реєстру, позивач була та є власницею квартири, отже, цей об`єкт не вибував з її володіння.

81. Щодо неможливості користуватися квартирою, то у матеріалах справи відсутні докази, що позивач втратила таку можливість саме внаслідок самовільного зайняття будинку військовослужбовцями, а не внаслідок, наприклад, обстрілів із боку збройних формувань, підтримуваних РФ, які зумовили переїзд позивачки та її чоловіка в інше місце, більш безпечне для проживання.

82. Крім того слід звернути увагу на відсутність доказів того, що з моменту переїзду позивачки її квартирою ніхто інший не користувався.

83. Незважаючи на те, що Міністерство оборони України не заперечувало можливості перебування військовослужбовців у АДРЕСА_1, цього недостатньо для кваліфікації їх дії як порушення права позивача користуватися своїм майном у зв`язку з його використанням підрозділами ЗСУ.

84. Колегія суддів наголошує на тому, що підрозділами ЗСУ з квітня 2014 року на території Донецької області забезпечується стримування збройної агресії проти України, її відсіч, безпека звільнених територій від повторної окупації державою-агресором, що заслуговує на повагу та підтримку з боку мирного населення не тільки Донецького регіону, а й всієї України.

85. Також колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги Кабінету Міністрів України, згідно з якими приписи статей 14, 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 12 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» обумовлюють легітимну мету надання права військовослужбовцям входити (проникати) в жилі приміщення громадян, які розміщені в районі проведення антитерористичної операції. Такою метою є захист національної безпеки і оборони України.

86. Докази, які б підтверджували незаконний характер дій військовослужбовців, які призвели до порушення, на переконання позивача, її права мирно володіти своїм майном, у обґрунтування позовних вимог, а також у відзиві на касаційну скаргу, не надано.

87. Причиною зміни місця проживання/перебування позивача були артилерійські обстріли у 2015 році, в результаті яких зазнали значних пошкоджень житлові будинки, про що було повідомлено стороною під час розгляду справи. В результаті постійних обстрілів безпечне проживання по АДРЕСА_1 стало неможливим, а також з урахуванням розміщення цієї вулиці на лінії зіткнення, позивачем було прийнято рішення про зміну місця проживання задля убезпечення життя.

88. Позивач стверджувала про неможливість користуватися квартирою у зв`язку з її використанням військовослужбовцями. У той же час, згідно акту обстеження технічного стану житлового приміщення від 27 лютого 2020 року № 28, складеного Комісією, утвореною розпорядженням керівника військово-цивільної адміністрації міста Мар`їнка та с. Побєда, квартира за адресою АДРЕСА_1, яка була пошкоджена під час проведення бойових дій в січні 2015 року, на день обстеження в результаті артобстрілів дуже пошкоджена, не придатна для проживання, потребує проведення відновлювальних робіт. Отже, користування квартирою, в першу чергу, стало неможливе у зв`язку з її непридатністю для проживання.

89. Позивачем було отримано та надано на підтвердження своїх позовних вимог довідки та акти технічного обстеження стану квартири, які враховані судами як докази у справі. Отримання таких довідок свідчить про активні дії позивача по збиранню доказів пошкодження належного їй на праві власності майна, ступеню такого пошкодження, як доказової бази для відшкодування шкоди у майбутньому.

90. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року (справа №757/64569/16-ц) наголошувала на тому, що в Україні існує законодавче регулювання питань, пов`язаних із виплатою компенсації за примусове відчуження, втрачене чи пошкоджене майно в умовах війни, воєнного чи надзвичайного стану. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998 затверджено відповідний Порядок, який визначає механізм прийняття, розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

91. Незважаючи на те, що предметом позовних вимог у справі № 757/64569/16-ц було стягнення компенсації за матеріальну та моральну шкоду, завдану мобілізацією (примусовим відчуженням) майна військовослужбовцями, сформовані Великою Палатою Верховного Суду у цій справі правові висновки є застосовними і при вирішенні спірних правовідносин.

92. Також у касаційній скарзі Кабінет Міністрів України вказував на Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №947 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767), яким встановлено механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій і розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

93. Таким чином, правові підстави для визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України та зобов`язання вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна громадян військовослужбовцями під час проведення АТО/ООС, відсутні.

94. У світлі аргументів касаційної скарги Міністерства оборони України колегія суддів зазначає, що частина друга статті 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

95. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів, які мають своїм завданням справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

96. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

97. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема, фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

98. Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 19 КАС України, а саме справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

99. Отже КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

100. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

101. Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

102. Частиною першою статті 49 цього Закону обумовлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

103. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (частина друга статті 49 Закону).

104. Таким чином, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України Кабінет Міністрів України видає підзаконні нормативно-правові акти - постанови і розпорядження, реалізуючи у такий спосіб свою виконавчу (управлінську) компетенцію.

105. Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

106. Конституційне повноваження здійснювати законотворчу діяльність належить виключно Верховній Раді України. Прийняття Кабінетом Міністрів України підзаконних нормативно-правових актів є формою реалізації його конституційних повноважень, визначених Конституцією та законами України.

107. Судовий контроль з боку адміністративного суду за рішеннями, діями чи бездіяльністю Кабінету Міністрів України, в тому числі щодо прийняття ним нормативно-правових актів, передбачений пунктом 1 частини першої статті 19 і пунктом 1 частини першої статті 264 КАС України.

108. До повноважень суду при вирішенні справи належить визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4 частини другої статті 245 КАС України).

109. Виходячи з цього, перевірка судом правомірності (законності) рішень, дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України, зокрема, на предмет їх прийняття (вчинення) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, не є втручанням у здійснення конституційних повноважень цього органу, що вказує на необґрунтованість аргументів касаційної скарги Міністерства оборони України в цій частині.

110. Практика Верховного Суду свідчить про розгляд і вирішення судами адміністративної юрисдикції спорів, предметом яких є бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо нормативного врегулювання певних суспільних правовідносин (постанови від 24 квітня 2019 року у справі №826/8546/18, від 17 січня 2020 року у справі №826/4271/16, від 13 січня 2022 року у справі №826/9514/16, від 12 травня 2022 року у справі №826/8600/18).

111. Підстави для врахування при вирішенні цієї справи висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 11 листопада 2020 року у справі №9901/266/20, від 02 квітня 2019 року у справі №800/427/17, від 04 грудня 2018 року у справі №800/203/17, від 13 березня 2019 року у справі №9901/947/18, на які послалося Міністерство оборони України у обґрунтування касаційної скарги, відсутні з огляду на різний суб`єктний склад і предмет спору, що впливає на вирішення юрисдикційного питання.

112. Таким чином, доводи касаційної скарги Міністерства оборони України, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.

113. Задовольняючи адміністративний позов, суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, але допустили неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень.

114. Відповідно до частин першої та третьої статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

115. За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині задоволення позовних вимог та прийняття в цій частині нового рішення про відмову.

116. В неоскаржуваній частині судові рішення не перевіряються Верховним Судом у межах цих касаційних проваджень, а тому в цій частині рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідно до правил статті 350 КАС України підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 341 345 356 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2022 року в справі №640/28113/20 в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову.

В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2022 року в справі №640/28113/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

О.А. Губська

В.Е. Мацедонська,

Судді Верховного Суду