Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.05.2021 року у справі №640/9375/20
Постанова КАС ВП від 28.12.2022 року у справі №640/9375/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 640/9375/20

адміністративне провадження № К/990/6805/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Кашпур О. В., Уханенка С. А.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року (головуючий суддя Сорочко Є. О., судді: Федотов І. В., Коротких А. Ю.),

І. Суть спору

У квітні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (як правонаступника всіх прав та обов`язків перейменованої Генеральної прокуратури України (ідентифікаційний код: 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 46 311,72 грн;

- зобов`язати Офіс Генерального прокурора (як правонаступника всіх прав та обов`язків перейменованої Генеральної прокуратури України (ідентифікаційний код: 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15) нарахувати та сплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 46 311,72 грн;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора (як правонаступника всіх прав та обов`язків перейменованої Генеральної прокуратури України (ідентифікаційний код: 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18 жовтня 2019 року по день ухвалення судового рішення у цій справі.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що при звільненні йому не виплачена вихідна допомога, яка, на переконання позивача, повинна бути сплачена при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку на підставі статті 44 Кодексу законів про працю України. Крім того, позивач уважає, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, що належать ОСОБА_1 , позивач має право на застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день ухвалення судового рішення.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

У період з 19 лютого 2015 року по 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 працював в Генеральній прокуратурі України.

Наказом Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 року № 1109ц ОСОБА_1 звільнено з посади начальника третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року. Тим самим наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.

28 березня 2020 року позивач звернувся до Офісу Генерального прокурора з заявою про надання інформації про проведення виплати вихідної допомоги у порядку статті 44 Кодексу законів про працю України.

Листом від 02 квітня 2020 року № 27/3-1490 вих.-20 Офіс Генерального прокурора повідомив позивачу про відсутність правових підстав для нарахування і виплати вихідної допомоги при звільненні на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру».

Уважаючи протиправною відмову відповідача у виплаті вихідної допомоги та наявним у позивача права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України «Про прокуратуру», якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому позивач не набув права на її отримання. Оскільки судом встановлено відсутність порушення з боку відповідача при не виплаті позивачу вихідної допомоги у зв`язку з звільненням в розмірі 46 311,72 грн, то задоволенню не підлягає й позовна вимога про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 вересня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 46 311,72 грн. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та сплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 46 311,72 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У частині задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Отже, позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

У частині відмови у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовна вимога, яка стосується стягнення середнього розміру заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у даному випадку є передчасною. Суд зазначив, що позовні вимоги у цій частині спрямовані на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому не підлягають задоволенню.

Постановою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасовано і в цій частині справу направлено на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду. У решті постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року в цій справі - залишено без змін.

Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення вихідної допомоги, застосував положення статті 44 КЗпП України у зіставленні з нормами пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» так само, як за схожих фактичних обставин справи і правового регулювання спірних відносин неодноразово застосовував Верховний Суд, приміром, у постанові від 31 березня 2021 року (справа № 640/25354/19), до якої апелює позивач, а також в ухвалених згодом постановах від 22 липня 2021 року (справа № 300/2000/20), від 09 липня 2021 року (справа № 160/4745/20).

Також Верховний Суд зауважив, що за своєю суттю і призначенням вихідна допомога при звільненні і середній заробіток, стягнення/виплату якого передбачено статтями 117 235 КЗпП України є різними виплатами, адже мають різну правову природу. У контексті спірних правовідносин варто зауважити, що стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України є своєрідною відповідальністю відповідача за невиплату вихідної допомоги (під час звільнення). Водночас вихідна допомога розглядається як гарантія (у грошовій формі) працівникові, звільненому з об`єктивних причин. Тобто, суд апеляційної інстанції, дійшовши помилкового висновку про передчасність позовних вимог про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України, цей суд, відповідно, не розраховував суми, яка підлягає стягненню з указаної підстави (за правилами, визначеними Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100). Позаяк для обчислення середнього заробітку потрібно мати вихідні дані (як-от середньоденну заробітну плату, кількість днів затримки), які суд касаційної інстанції в межах своїх повноважень з`ясовувати не може, цей аспект спору, відповідно до частини другої статті 353 КАС України, вимагає повторного розгляду з урахуванням висновків, про які мовиться вище.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії задоволено. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 жовтня 2019 року по 24 вересня 2021 року у розмірі 990 364 грн 29 коп.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно довідки Офісу Генерального прокурора від 20 травня 2020 року № 21-745зп, сума середньоденної заробітної плати позивача складає 2 205,32 грн, а з урахуванням положень пункту 10 Порядку № 100, а також постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» (далі - Постанова № 1155) при розрахунку середньої заробітної плати позивача з 16 січня 2020 року по 12 грудня 2020 року слід застосовувати коефіцієнт підвищення у розмірі 4,029 (36018/8940). Оскільки у період з 18 жовтня 2019 року по 15 січня 2020 року включно мало місце 61 робочий день, за період з 16 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року - 229 робочих днів, а з 12 грудня 2020 року по 21 вересня 2021 року - 192 робочі дні, то результат розрахунку середнього заробітку за період з 18 жовтня 2019 року (дата звільнення позивача) по 21 вересня 2021 року (день фактичного розрахунку) становить 2 592 593,43 грн ((61*2205,32) + (229*2205,32 *4,029) + (192*2205,32)).

Водночас суд апеляційної інстанції, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зазначив, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. У зв`язку із цим, враховуючи, що відповідачем порушено строки виплати вихідної допомоги у розмірі 46 311,72 грн з 18 жовтня 2019 року по 24 вересня 2021 року, що становить 485 робочих днів, а розрахований розмір середнього заробітку складає 2 599 209,39 грн, є непропорційним до розміру невиплаченої суми, то колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Так, при обранні способу зменшення заробітку, суд апеляційної інстанції врахував, що при звільненні позивачу було нараховано та вплачено 75 233,31 грн, що підтверджується розрахунковим листом за жовтень 2019 року, проте з урахуванням виплати вихідної допомоги у розмірі 46 311,72 грн до виплати належало 121 545,03 грн (75 233,31 + 46 311,72). Тому, частка протиправно невиплачених позивачу коштів становить 38,1% (46 311,72 / 121 545,03 * 100). Відтак, враховуючи вказані вище Великою Палатою Верховного Суду критерії розміру простроченої заборгованості, періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до стягнення позивачу належить 990 364,29 грн (38,1% від 2 599 209,39 грн).

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

18 лютого 2022 року Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року у частині задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, і залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині.

На обґрунтування позиції, відповідач посилається на те, що при визначенні розміру середнього заробітку із застосуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу 4,029 прокурору, який не був переведеним на посаду до Офісу Генерального прокурора за результатами успішного проходження атестації, судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14, від 04 листопада 2021 року у справі № 640/537/20, від 21 жовтня 2021 у справі № 640/154/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 640/26041/19 щодо безпідставності застосування п. 10 Порядку № 100, Постанови № 1155 при визначенні середнього заробітку прокурора з урахуванням положень пункту 3 розділу II Закону № 113-ІХ.

Офіс Генерального прокурора стверджує, що задоволена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні у розмірі 990 364,29 грн з 18 жовтня 2019 року по 24 вересня 2021 року є очевидно неспівмірною з розміром виплати вихідної допомоги у сумі 46 311,72 грн. Поряд з цим, відповідач уважає, що безпідставним є застосування судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови коефіцієнту підвищення посадових окладів 4,029 при розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 у період дії Постанови № 1155 з 16 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року.

Також скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо порядку застосування абзацу 1 статті 116 КЗпП України в частині визначення періоду розрахунку зі звільненим працівником, який в останній робочий день не був присутнім на робочому місці, а з вимогою про нарахування та виплату належної йому суми при звільненні звернувся пізніше.

Так, на думку відповідача, закінченням строку затримки розрахунку при звільненні позивача є 08 квітня 2021 року - день прийняття та набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду про стягнення на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 46 311,72 грн, а не 24 вересня 2021 року (день сплати позивачу вихідної допомоги), як це зазначено судом апеляційної інстанції.

Крім того, Офіс Генерального прокурора зазначає, що судом апеляційної інстанції безпідставно розраховано період з 18 жовтня 2019 року, оскільки в останній робочий день (18 жовтня 2019 року) позивач був відсутній на робочому місці через перебування на лікарняному з 17 жовтня 2019 року по 21 жовтня 2019 року. При цьому, на виконання вимог статті 116 КЗпП України позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою лише 28 березня 2020 року, а тому саме з цієї дати слід обраховувати період затримки розрахунку при звільненні.

ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу не подав, що не перешкоджає перегляду постанови суду апеляційної інстанції.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

VІІ. Висновки Верховного Суду

В силу положень частини першої статті 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Як убачається з матеріалів справи, підставою для касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції слугувала незгода відповідача з висновками суду про задоволення вимог про стягнення на користь позивача відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

На обґрунтування позиції, Офіс Генерального прокурора посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14, від 04 листопада 2021 року у справі № 640/537/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/154/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 640/26041/19.

Проте, колегія суддів уважає, що правовідносини у цій справі і у справах, на які посилається відповідач у касаційний скарзі, не є подібними.

Так, у згаданих скаржником постановах Верховного Суду предметом розгляду є визнання протиправним наказу про звільнення особи, поновлення її на роботі та виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням положень пункту 10 Порядку № 100 та застосуванням коефіцієнтів підвищення окладу, передбачених Постановою № 1155.

Тобто, у цих справах судами надавалася оцінка правомірності застосування/незастосування коефіцієнту, визначеного Постановою № 1155, у разі поновлення особи на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (якщо відбулося незаконне звільнення).

Поряд з цим, у справі № 640/9375/20 ключовим є питання нарахування/ненарахування вихідної допомоги при звільненні і, як наслідок, стягнення середнього заробітку за час затримки такого розрахунку.

Отже, не зважаючи на той факт, що правовідносини у цій справі і у справах № 826/17798/14, № 640/537/20, № 640/154/20, № 640/26041/19 не є подібними, однак суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку про застосування Постанови № 1155 під час визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки така постанова не регулює спірні правовідносини у цій справі. Постанова № 1155 застосовується під час розгляду справ щодо поновлення особи на посаді (як гарантія за неотриману заробітну плату у випадку незаконного звільнення).

Водночас, правові підстави для застосування пункту 10 Порядку № 100 та обрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням коефіцієнту підвищення заробітної плати відсутні, оскільки середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.

Що стосується аргументів Офісу Генерального прокурора щодо періоду, за який слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 30 березня 2020 року (наступний робочий день після звернення позивача з заявою про виплату вихідної допомоги) по 08 квітня 2021 року (день прийняття та набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду про стягнення на користь позивача вихідної допомоги), колегія суддів уважає необґрунтованими з огляду на таке.

За приписами статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Як убачається з матеріалів справи, наказ про звільнення ОСОБА_1 винесений 17 жовтня 2019 року, останнім робочим днем позивача було 18 жовтня 2019 року, що підтверджується згаданим наказом та записом у трудовій книжці, тобто саме з цієї дати у відповідача виникло зобов`язання провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні, у тому числі вихідну допомогу.

Водночас, як убачається з матеріалів справи, станом на дату звільнення позивач перебував на лікарняному, а саме: з 17 жовтня 2019 року по 21 жовтня 2019 року, що підтверджується листом непрацездатності серії АДР № 928215. При цьому, як стверджує відповідач, з розрахункового листа ОСОБА_1 за жовтень 2019 року, наданого Офісом Генерального прокурора з поясненнями від 12 жовтня 2021 року № 15/1/2-23517-20, убачається, що позивачу нараховано та виплачено лікарняні за 5 днів у розмірі 3 437,74 грн.

Однак, судом апеляційної інстанції не надано оцінки зазначеним обставинам справи, які, в свою чергу, є вагомими під час визначення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Поряд з цим, колегія суддів уважає правильним висновок суду апеляційної інстанції щодо визначення кінцевої дати періоду затримки розрахунку при звільненні (24 вересня 2021 року), оскільки саме цього дня відповідачем було здійснено фактичний розрахунок та виплачена позивачу вихідна допомога.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції слід дослідити та з`ясувати обставини справи у рамках висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду.

Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково перевіряти докази, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 341 345 349 355-356 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року скасувати.

Справу направити до Шостого апеляційного адміністративного суду на новий розгляд.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді О. В. Кашпур

С. А. Уханенко