Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 квітня 2022 року

Київ

справа №826/16325/17

адміністративне провадження № К/9901/7063/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

cудді-доповідача - Радишевської О. Р.,

суддів - Кашпур О.В., Уханенка С.А.

розглянув як суд касаційної інстанції у порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу №826/16325/17

за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання неправильним формулювання причин звільнення, зміни формулювання причин звільнення, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року, прийняте у складі: головуючого судді Амельохіна В.В., суддів Качура І.А., Келеберди В.І., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2019 року, ухвалену у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.,

УСТАНОВИВ:

І. Суть спору

1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, відповідач) з вимогами:

- визнати неправильним формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (пункт 7- 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України), ураховуючи подання ним в установленому законодавством порядку заяви про звільнення з посади за власним бажанням до прийняття Закону України «Про очищення влади»;

- змінити формулювання звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій, указавши формулювання звільнення - за власним бажанням (на підставі пункту 4 статті 36 Кодексу законів про працю України).

2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач мав звільнити його відповідно до частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України, адже 26.04.2014, до набрання чинності Законом України «Про очищення влади», ним було подано заяву про звільнення за власним бажанням, яку відповідач протиправно не розглянув.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

3. Указом Президента України від 01.02.2013 №55/2013 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - ДСНС). Указом Президента України від 22.01.2014 №32/2014 ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника голови ДСНС.

4. У період з 02.03.2014 по 26.04.2014 ОСОБА_1 відповідно до наказу ДСНС (по особовому складу служби цивільного захисту) від 02.03.2014 №84 виконував обов`язки голови ДСНС.

5. З пояснень позивача випливає, що 26.04.2014 ним на ім`я Прем`єр-міністра України було подано заяву про звільнення з посади першого заступника голови ДСНС за власним бажанням.

6. Листом від 08.05.2014 №8654/176 за підписом Міністра внутрішніх справ України погоджені матеріали щодо звільнення ОСОБА_1 були надіслані до Прем`єр-міністра України та отримані Секретаріатом КМУ 12.05.2014.

7. Проєкт розпорядження КМУ, що був доданий до матеріалів про звільнення ОСОБА_1 , передбачав звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника голови ДСНС «згідно з його заявою».

8. Водночас 17.05.2014 голова ДСНС звернувся до Міністра внутрішніх справ України з листом №28-1/91, у якому просив повернути матеріали щодо звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника голови ДСНС. При цьому будь-яких підстав та мотивів відкликання у вказаному листі наведено не було.

9. 21 травня 2014 року Секретаріат КМУ повернув матеріали щодо звільнення ОСОБА_1 , що надійшли до Секретаріату КМУ листом від 16.05.2014 №28-1/90.

10. Розпорядженням КМУ від 08.04.2015 №325-р ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника голови ДСНС з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

11. Не погоджуючись з формулюванням причин звільнення, позивач звернувся до суду.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

12. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.10.2018, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.02.2019, позов задоволено: змінено розпорядження КМУ №325-р від 08.04.2015, виклавши його в такій редакції: «Звільнити ОСОБА_1 з посади першого заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України».

13. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій вважали, що у відповідача не було підстав для звільнення позивача у порядку, передбаченому Законом України «Про очищення влади».

14. До такого висновку суди попередніх інстанцій дійшли встановивши, що позивач 26.04.2014 подав заяву про звільнення за власним бажанням, яка не давала відповідачеві свободи розсуду у питанні її задоволення.

15. При цьому суди попередніх інстанцій не погодилися з аргументами відповідача про те, що вказана заява втратила своє юридичне значення у зв`язку з тим, що після закінчення строку попередження про звільнення позивач не полишив служби і продовжив виконувати посадові обов`язки.

16. Як установили суди попередніх інстанцій, позивач не залишив службу через екстраординарну воєнно-політичну ситуацію в Україні, пов`язану з окупацією Криму, окремих районів Донецької та Луганської областей та необхідністю вжиття, у тому числі зі сторони ДСНС, невідкладних заходів щодо відбиття збройної агресії Російської Федерації та ліквідації її наслідків.

17. Таким чином, суди попередніх інстанцій вважали, що позивач продовжував службу вимушено, при цьому його волевиявлення на звільнення на підставі заяви від 26.04.2014 не змінилося і позивач правомірно та обґрунтовано очікував, що після того, як відпадуть зазначені підстави, його заяву буде задоволено.

18. Посилаючись на вказані обставини, суди попередніх інстанцій зазначили, що наявність нерозглянутої заяви позивача про звільнення за власним бажанням виключала можливість звільнення його з інших підстав.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

19. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

20. На обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення статті 38 Кодексу законів про працю України, за змістом якої суб`єкт призначення не має права реалізувати заяву про звільнення, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагав розірвання трудового договору.

21. Як зазначає відповідач, позивач не залишив роботи, знав про повернення його заяви про звільнення, а тому в КМУ не було підстав для його звільнення відповідно до заяви від 26.04.2014.

22. Позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що судами попередніх інстанцій повно та всебічно встановлено обставини, що мають значення для розгляду справи, і правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим підстав для скасування їхніх рішень немає.

23. Касаційна скарга надійшла до Суду 13 березня 2019 року. За наслідками автоматизованого розподілу касаційну скаргу було передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Желтобрюх І.Л., суддів Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.

24. Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2019 року було відкрито провадження за вказаною касаційною скаргою.

25. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 20 червня 2019 року, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді Желтобрюх І.Л. призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги.

26. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 листопада 2021 року касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Радишевській О.Р., суддям Кашпур О.В., Уханенку С.А.

V. Джерела права та акти їхнього застосування

27. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

28. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким до окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, у тому числі щодо меж касаційного перегляду, унесені зміни.

29. Водночас пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону від 15.01.2020 №460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

30. З урахуванням викладеного, розглядаючи цю справу, Суд керується положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, що діяли до набрання чинності змін, унесених Законом України від 15.01.2020 № 460-IX.

31. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

32. Пунктом 4 частини сьомої статті 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII) Кабінет Міністрів України призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Прем`єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.

33. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 №3166-VI пропозиції Прем`єр-міністрові України стосовно кандидатур для призначення на посаду та звільнення з посади керівника центрального органу виконавчої влади та його заступників вносить міністр, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади.

34. Відповідно до частини третьої статті 49 Закону № 794-VII акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

35. Згідно з пунктом 1 Положення про Державну службу України з надзвичайних ситуацій, затвердженого Указом Президента України від 16.01.2013 №20/2013, Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра оборони України.

36. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

37. Частинами першою, другою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

38. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

39. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) визначено в Законі України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).

40. Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

41. Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

42. Частиною другою статті 3 Закону № 1682-VII передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, міністра, керівника центрального органу виконавчої влади, який не входить до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх першого заступника, заступника.

VI. Позиція Верховного Суду

43. Спір у цій справі стосується правомірності визначення підстави звільнення позивача зі служби в ДСНС відповідно до Закону №1682-VI, як особи, яка у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 не менше року обіймала посаду першого заступника ДСНС України, щодо якої відповідно до вказаного закону здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

44. Не надаючи оцінки законності самої процедури люстрації, суди попередніх інстанцій погодилися з доводами позивача про те, що відповідач не мав підстав для його звільнення в порядку, передбаченому Законом №1682-VI.

45. Свої висновки суди попередніх інстанцій мотивували тим, що позивач ще в квітні 2014 року написав заяву про звільнення за власним бажанням і його волевиявлення на припинення служби саме з цих підстав не змінювалося, пропри те, що позивач продовжував службу аж до звільнення його оскаржуваним розпорядженням у квітні 2015 року.

46. Суди попередніх інстанцій вважали, що службу позивач продовжував вимушено, а тому його заява про звільнення за власним бажанням від 26.04.2014 не втратила юридичного значення, незважаючи на застереження, що міститься у частині другій статті 38 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити працівника за поданою раніше заявою, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору.

47. Отже, в цій справі Суду необхідно зробити висновок щодо юридичних умов звільнення відповідно до статті 38 КЗпП України, а також та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевірити, чи були у спірних правовідносинах, передбачені у частині другій статті 38 КЗпП України, перешкоди для звільнення працівника за його ініціативою.

48. Суд зазначає, що трудові правовідносини засновані на принципі свободи праці, зміст якого полягає у можливості особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей.

49. З аналізу положень частини першої, другої статті 38 КЗпП України випливає, що працівник може в односторонньому порядку розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений орган не пізніше як за два тижні до дати звільнення.

50. Таким чином, частина перша статті 38 КЗпП України гарантує працівникові право в односторонньому порядку, незалежно від згоди роботодавця, розірвати трудовий договір з будь-яких причин.

51. Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою не має значення, чи була погоджена ця ініціатива з роботодавцем та чи погоджується він з такою вимогою працівника. Для працівника виявлення цієї ініціативи створює лише один обов`язок - продовжувати виконання усіх умов трудового договору протягом двох тижнів від дня подання роботодавцю такої заяви. Із закінченням строку попередження про звільнення трудові відносини припиняються незалежно від того, чи видано роботодавцем наказ про звільнення працівника, за умови, що працівник не покинув роботи і не вимагає звільнення.

52. Отже, у разі якщо після закінчення строку попередження про звільнення працівник не наполягає на припиненні трудових відносин, дія трудового договору продовжується.

53. При цьому мотиви працівника, з яких він вирішив продовжити дію трудового договору, не мають юридичного значення для застосування застереження, передбаченого частиною другою статті 38 КЗпП України, якщо волевиявлення працівника залишитися на роботі було усвідомленим і вільним.

54. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що залишення на роботі позивача було вимушеним і не відповідало його реальному волевиявленню.

55. Суд з такими висновками судів попередніх інстанцій не погоджується.

56. Як було встановлено судами попередніх інстанцій, після закінчення строку попередження про звільнення позивач не полишив служби, адже закінчення цього строку співпало з вторгненням Російської Федерації на територію України та необхідністю вжиття, у тому числі зі сторони ДСНС, невідкладних заходів щодо відбиття збройної агресії Російської Федерації та ліквідації її наслідків.

57. З цього приводу Суд зазначає, що чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство не встановлювало для державних службовців (на відміну від осіб, які проходили військову службу) будь-яких обмежень щодо припинення служби за власним бажанням у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації проти України.

58. З пояснень позивача, які послідовно викладалися ним у заявах по суті справи, у судових засіданнях, випливає, що залишення на роботі після спливу строку попередження про звільнення було обумовлено виключно особистим ставленням позивача до збройної агресії Російської Федерації проти України, усвідомленням необхідності продовження злагодженої роботи ДСНС в умовах фактичної війни.

59. Не заперечуючи щодо відданості позивача Присязі державного службовця в зазначених умовах, Суд зазначає, що волевиявлення позивача продовжувати службу після закінчення строку попередження було вільним і усвідомленим та відповідало його внутрішній волі, що виключало можливість видання відповідачем наказу про його звільнення.

60. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що заява позивача про звільнення за власним бажанням була відкликана без ініціативи позивача, а тому залишилася нерозглянутою і не втратила юридичного значення навіть через рік після її написання є неприйнятним.

61. Як було зазначено Судом, статтею 38 КЗпП України встановлено право працівника в односторонньому порядку розірвати трудовий договір без повідомлення причин, незалежно від того, чи погоджується з цим роботодавець. З цього випливає, що невидання роботодавцем наказу про звільнення в останній день двотижневого строку попередження про звільнення не створює для працівника обов`язку продовжувати надалі виконувати покладені на нього трудові (службові обов`язки) і не продовжує дію трудового договору.

62. Навпаки, з дня закінчення строку попередження про звільнення роботодавець несе відповідальність за невидачу трудової книжки, не проведення розрахунку при звільненні, правові засади якої визначені у статтях 47 116-117 235 КЗпП України.

63. З урахуванням викладеного, Суд дійшов висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 38 КЗпП Україні і погоджується з доводами касаційної скарги про відсутність підстав для зміни причин звільнення позивача.

64. Положеннями частини першої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

65. Відповідно до частини другої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

66. Згідно з частиною першою, третьою статті 351 КАС України (у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

67. Ураховуючи, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у цій справі, неправильно застосували норми матеріального права, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового про відмову у задоволенні позову.

68. Керуючись статтями 3 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

69. Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

70. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2019 року у справі №826/16325/17 скасувати.

71. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

72. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач: О.Р. Радишевська

Судді: О.В. Кашпур

С.А. Уханенко