Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2022 року

м. Київ

справа № 640/23300/19

адміністративне провадження № К/9901/33057/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року (суддя: Федорчук А.Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року (судді: Земляна Г.В., Мєзєнцев Є.І., Файдюк В.В.) по справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач -1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач - 2), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 про відхилення скарги на рішення УДМС України у Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у розумінні частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач не видає себе за іншу особу, а оскаржувані рішення стосуються другої заяви позивача поданої до територіального органу ДМС України з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і така заява не є тотожною поданої попередньо, оскільки ґрунтується на об`єктивних змінах, що виникли в Ісламській Республіці Афганістан в останній час. Зокрема, загострення конфлікту та об`єктивні зміни, які тривають в Ісламській Республіці Афганістан є визначальним фактором реальності загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини, яких і побоюється позивач.

Повивач зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця, можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з документів і повідомлень міжнародних неурядових організацій із публікацій у засобах масової інформації і для повноти встановлення обставин у таких справах слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну.

Як стверджує позивач ні відповідач 1 та ні відповідач 2 взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі відомості були наведені позивачем у заяві-анкеті. Між тим, інформація про країну походження позивача - Ісламську Республіку Афганістан міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації і відповідно до частини 3 статті 78 КАС України не потребує доказуванню.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Суди попередніх інстанцій мотивували рішення тим, що позивачем не наведено фактів та обставин, які свідчать про переслідування його, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, а наведені ним дані при зверненні із відповідною заявою не дають можливості встановити наявність у позивача обставин, за якими він міг отримати заявлений ним.

При цьому суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанову Верховного Суду від 21 листопада 2019 року у справі № 456/952/16 зазначив, що покладений на відповідача - суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності оспорюваного рішення (дій, бездіяльності) не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги.

Також суд апеляційної інстанції відхилив твердження апелянта, що в країни його походження на даний час ведуться бойові дії, вказавши, що позивачем не надано суду першої та апеляційної інстанції доказів того, що він або члени його родини постраждали внаслідок військових дій на Батьківщині.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Позивач, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій при постановленні рішень неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушені норми матеріального та процесуального права. Зауважує, що судові рішення були прийняті без дослідження інформації щодо країни походження. Зазначає на побоювання за життя та здоров`я внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані. Вказує на те, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивачеві від переслідувань через політичні причини та ситуацію загальнопоширеного насильства в країні. До того ж влада Афганістану не в змозі забезпечити позивачеві захист від систематичного порушення прав людини.

Позивач вказує, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, відмовляючи позивачу у прийнятті заяви, не лише не дослідив оновлену інформацію по країні походження, але й не дав йому змоги під час реєстраційного інтерв`ю повідомити інформацію щодо його власних побоювань, яка в відповідно до статті 5 Закону може містити в собі змінені умови, за яких Головне управління ДМС в місті Києві зобов`язане прийняти до розгляду заяву-анкету позивача.

Позиція інших учасників справи.

Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, стверджуючи про необґрунтованість та безпідставність доводів скаржника і наполягаючи на правильності висновків, викладених судами в оскаржуваних ним рішеннях.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року (судді: Загороднюк А,Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року (суддя: Федорчук А.Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Позивач є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився в м. Базарак, провінції Пандшер, сповідує іслам.

В Україну прибув в січні 2015 року автомобільним/корабельним сполученням, нелегально.

Вперше позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві 13 січня 2015 року. ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке не було предметом судового контролю та є чинним.

Вдруге позивач звернуся до ГУДМС в м. Києві 14 вересня 2017 року із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Після вивчення та аналізу заяви встановлено, що причини, які викладені у заяві від 13 січня 2015 року та у заяві від 14 вересня 2017 року не змінилися. Наказом ГУДМС у м. Києві від 14 вересня 2017 року № 420 позивачу повторно відмовлено в прийнятті заяви.

Позивач, не погодившись з вказаним рішенням подав скаргу до ДМС України. ДМС України прийнято рішення від 10 січня 2018 року № 06-18 про відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив зазначене рішення до Окружного адміністративного суду міста Києва. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2019 року у справі № 640/18778/18 позовну заяву позивача повернуто, в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції не оскаржено.

10 липня 2019 року позивач утретє звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Основною причиною звернення за захистом зазначив погіршення ситуації в країні походження, а саме вказав, що Афганістан це країна, в якій йде війна та в якій неможливо жити через постійні конфлікти.

Наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року позивачу відмовлено у прийнятті заяви про визнання позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.

10 липня 2019 року Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 192, в якому зазначено, що позивачу відмовлено в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою цього рішення став наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року.

Рішенням Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року №190-19 відхиллено скаргу позивача на наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року.

15 листопада 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 324 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що вказане рішення прийнято на підставі наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області від 10 липня 2019 року № 399.

Вважаючи наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 та рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 протиправними, позивач звернувся із цим позовом до суду.

Нормативне регулювання

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону № 3671-VI)

Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Позиція Верховного Суду

Спір у цій справі виник у зв`язку із прийняттям наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 про відхилення скарги на наказ від 10 липня 2019 року № 399.

Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли вагомих підстав вважати існування для позивача загрози життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості та інші суттєві порушення прав людини у разі повернення до Афганістану.

Суди попередніх інстанцій відхилили твердження позивача, що в країни його походження на даний час ведуться бойові дії, вказавши, що позивачем не надано суду першої та апеляційної інстанції доказів того, що він або члени його родини постраждали внаслідок військових дій на Батьківщині.

Разом із тим, суди не перевірили, чи була проведена відповідачем оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, у зв`язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини.

Проте, із засобів масових інформацій вбачається, що після початку масової евакуації сил НАТО, Талібан розпочав широкомасштабний наступ по всій країні, в ході якого вони, практично не зустрічаючи спротиву з боку сил безпеки Ісламської республіки Афганістан, захопили більшу частину країни, таліби опанували Кабул. Того ж дня президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни; таліби оголосили перемогу і переможне завершення війни. Відновлення правління талібів було підтверджено Сполученими Штатами, і 30 серпня 2021 року останній американський військовий літак вилетів з Афганістану, припинивши майже 20-річну військову присутність Заходу в країні.

За аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176 000 осіб; 46 319 мирних жителів, 69 095 військових та поліцейських та щонайменше 52 893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.

Також колегія суддів зазначає, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Крім того Верховний Суд зазначає, що ДМС мала можливість прийняти заяву-анкету позивача, провести інтерв`ю та з`ясувати, чи містить заява позивача характер зловживання, у зв`язку із тим, що позивач уже не вперше звертається із заявою та йому було відмовлено у визнанні біженцем. За відсутності такого інтерв`ю та за відсутності ґрунтовного аналізу зміненої інформації по країні походження, рішення ДМС України є необґрунтованим і таким, що прийняте з порушенням норм закону. Проте, вказані обставини судами не досліджувалися.

За наведених обставин не можна визнати законним і обґрунтованим рішення судів першої та апеляційної інстанцій з висновком про правомірність оскаржуваного наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 та рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивачки, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на ДМС обов`язку в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наведених обставин, Верховний Суд приходить до висновку, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неповно встановлених обставинах справи.

Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.

Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їхніх висновків в цілому по суті спору.

В той же час критерій обґрунтованості за статтею 242 КАС України означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 3) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Згідно частини 4 статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене, а також ураховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з`ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх не встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалене у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, з огляду на приписи частини 2 статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суду першої інстанції під час нового розгляду необхідно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права, а також прийняти рішення та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд повертає адміністративну справу на новий розгляд до суду першої інстанції і не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді Л.О.Єресько

В.М. Соколов