Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 квітня 2018 року

Київ

справа №524/543/17

адміністративне провадження №К/9901/2236/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бевзенка В.М.,

суддів - Данилевич Н.А., Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 вересня 2017 року (суддя Рибалка Ю.В.)

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року (судді Лях О.П., Старосуд М.І., Яковенко М.М.)

у справі за позовом ОСОБА_2

до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 звернувся до Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області з адміністративним позовом до виконавчого комітету Автозаводської районної Ради м. Кременчука Полтавської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання нарахувати та виплатити за 2007 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає їх незаконними та необґрунтованими, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга вмотивована тим, зокрема, що суди першої та апеляційної інстанції не з'ясували обставини справи та не надали їм належну правову оцінку.

Позивач зазначає, що відповідач взяв на себе зобов'язання, при наявності коштів надавати працюючим матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати. Однак, у 2007 році вказаної допомоги позивач не отримав.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до статті 33 Закону України "Про державну службу" (чинного на момент спірних правовідносин, далі - Закон) оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків.

Доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Положеннями підпункту 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року №268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (далі - Постанова №268) надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї Постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

При цьому, згідно з пунктом 8 Постанови №268 видатки, пов'язані з набранням чинності цією постановою, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів.

Згідно роз'яснень Міністерства праці та соціальної політики України від 16 жовтня 2009 року №620/13/84-09, рішення про надання такої матеріальної допомоги приймається керівником відповідного органу, виходячи з обставин, викладених у заяві працівника.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2007 рік до відповідача не звертався, отже не заявив про наявність у нього підстав та потреби для отримання такої допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов'язку для виплати такої.

Отже, з аналізу вищевказаних норм можна зробити висновок, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань повинна надаватися тому державному службовцю, який дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може особисто подолати обставини, що виникли не з його вини.

Державні службовці мають право отримувати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, при цьому вказуючи будь-яку підставу, яку вони на власний розсуд віднесли до соціально-побутової.

Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових потреб може виникнути у державного службовця, а тому саме він має ініціювати питання про надання такої (надання допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, вияв та звернення щодо потреби шляхом подання заяви довільної форми), отже необхідна ініціатива особи, яка має потребу у вирішенні таких потреб і заявляє про їх наявність.

Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій що за час своєї роботи позивач у 2007 році не звертався із заявами про необхідність виплати йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, так і після звільнення до дня розгляду справи в суді такої заяви не подавав, а тому у виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області не виникало обов'язку у нарахуванні та виплаті такої допомоги.

За таких обставин, Суд, вважає, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі постановлені з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому робить висновок про відсутність підстав для їх скасування.

За правилами частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постановою автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується.

Суддя - доповідач В.М. Бевзенко

Судді В.М.Шарапа

Н.А.Данилевич