Історія справи

Ухвала КАС ВП від 01.02.2018 року у справі №823/5389/15
Ухвала КАС ВП від 23.07.2018 року у справі №823/5389/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 липня 2018 року

Київ

справа № 823/5389/15

провадження № К/9901/11426/18, № К/9901/11429/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи: Київська обласна профспілкова організація атестованих працівників органів внутрішніх справ України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, провадження в якій відкрито

за касаційними скаргами представника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та представника Головного управління Національної поліції в Київській області на постанову Київського апеляційного адміністративного суду, прийняту 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Твердохліб В.А., суддів: Костюк Л.О., Троян Н.М.,

в с т а н о в и в :

У грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі також - ГУ Національної поліції в Київській області), Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі також - ГУ МВС України в Київській області), Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи: Київська обласна профспілкова організація атестованих працівників органів внутрішніх справ України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди.

В мотивування позову зазначає, що в порушення ст.ст. 19, 43 Конституції України, абзаців 8, 10 п. 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та п.п. 9,10 11 розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» його було звільнено зі служби з посади командира взводу та з органів внутрішніх справ на підставі п. г ст. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів) без належного попередження про майбутнє звільнення та без можливості подальшого використання на службі.

Не погоджуючись з зазначеним наказом просив:

визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в Київській області №591 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення майора міліції ОСОБА_1 з ОВС згідно пп. «г» п.64 Положення;

зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України працевлаштувати майора міліції ОСОБА_1 на посаду в ОВС;

зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України виплатити на користь майора міліції ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 06 листопада 2015 року по день розгляду справи в суді;

стягнути з ГУ МВС України в Київській області на його користь моральну шкоду в розмірі 15 000,00 гривень;

зобов'язати начальника ГУ Національної поліції в Київській області розглянути його заяву від 07 листопада 2015 року щодо прийняття на службу до Національної поліції та призначити на посаду командира взводу відділу поліції зони Чорнобильської АЕС.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року скасована постанова Черкаського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року, позовні вимоги задоволені частково.

Визнаний протиправним та скасований наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області № 591 о/с від 06 листопада 2015 року в частині звільнення позивача з посади командира 3-го взводу 1-ої роти батальйону патрульної служби (з охорони зони радіоактивного забруднення) Відділу зони Чорнобильської АЕС.

Поновлено позивача на посаді командира 3-го взводу 1-ої роти батальйону патрульної служби (з охорони зони радіоактивного забруднення) Відділу зони Чорнобильської АЕС з 07 листопада 2015 року.

Стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 67130 (шістдесят сім тисяч сто тридцять) грн. 73 коп. без урахування сум обов'язкових до сплати податків та внесків.

В решті позовних вимог відмовлено.

В частині поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за один місяць в сумі 6 273 (шість тисяч двісті сімдесят три) грн. 90 коп., без урахування сум обов'язкових до сплати податків та внесків, постанова суду допущена до негайного виконання.

Присуджено за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області на користь позивача судовий збір у розмірі 1900 грн. 20 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, представники Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та Головного управління Національної поліції в Київській області звернулися з касаційними скаргами.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

30 січня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року касаційні скарги прийнято до провадження.

У касаційних скаргах відповідачі посилаються на недотримання судом вимог статті 159 КАС України, постанову суду вважають такою, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи та неповно з'ясовані обставини справи, просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог касаційних скарг заявниками наведено, що оскаржуваний наказ було винесено з дотриманням встановленого п. 8 розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» порядку щодо попередження про можливе звільнення через скорочення штатів, вжиття ж заходів з працевлаштування працівника в новостворюваній установі не є обов'язком роботодавця, а працівники міліції, які виявили бажання проходити подальшу службу приймаються на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади.

Вважають, що пріоритетними є норми спеціального закону, а норми трудового права підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовано спірних відносин та коли їх застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Також посилаються на те, що судом не враховано, що ГУ МВС України в Київській області на час розгляду справи знаходиться в стадії ліквідації, а його правонаступником не є Головне Управління Національної поліції в Київській області.

Відзив на касаційні скарги не подавався.

Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Позивач з 1995 року проходив службу в органах внутрішніх справ у відповідності до наказу ГУ МВС України в Київській області №330 о/с від 19 грудня 1995 року.

06 листопада 2015 року наказом ГУ УМВС України в Київській області №591 о/с по Відділу зони Чорнобильської АЕС звільнено працівників міліції з ОВС в запас ЗС України за пп. «г» п.64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, у тому числі і Позивача у справі - майора міліції ОСОБА_1 командира 3-го зводу 1-ї роти батальйону патрульної служби (з охорони зони радіоактивного забруднення) відділу зони Чорнобильської АЕС.

Зі змістом витягу з наказу позивача ознайомлено 10 листопада 2015 року о 19 год. 50 хв., про що свідчить розписка на звороті вказаного витягу з відміткою «категорично не згідний».

06 листопада 2015 року МВС України прийнято наказ №1388 про визнання такими, що втратили чинність штатів органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України.

Підставою звільнення позивача зазначено Закон України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач не скористався правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції, а отже не підтвердив свою згоду проходити подальшу службу в поліції. Вважав, що оскільки пункти 9 та 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» передбачають вирішення питання подальшого проходження служби діючими співробітниками міліції до 06 листопада 2015 року є імперативними нормами неприйняття працівника на службу до поліції до вказаного терміну є безальтернативною підставою для його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Крім того, посилався на те, що постановою Кабінету Міністрів України № 730 від 16 вересня 2015 року фактично ліквідовано територіальні органи МВС України, в тому числі і Управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, тому подальше проходження позивачем служби в цих органах (використання на службі) вважав неможливим.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги суд апеляційної інстанції виходив з того, що наказ є необґрунтованим, прийнятим з порушенням встановленого законом порядку звільнення позивачу.

Верховний Суд висновки суду апеляційної інстанції вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

За змістом статті 341 КАС України справа переглядається в межах вимог касаційної скарги.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію», в редакції чинній на момент виникнення правовідносин.

Так, відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду даної справи Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію» втратив чинність та вступив у дію Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію».

Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Закон України «Про Національну поліцію» опублікований в газеті Голос України 06 серпня 2015 року за № 141-142, набрав чинності 07 листопада 2015 року.

Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону набирають чинності з 07 серпня 2015 року.

Згідно з пунктом 8 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом встановленим пунктом 9 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Застосування зазначеного порядку нормативно-правового регулювання спірних відносин обумовлено положенням п. 4 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» про те, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З матеріалів справ вбачається, що позивач - майор міліції ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді командира 3-го зводу 1-ї роти батальйону патрульної служби (з охорони зони радіоактивного забруднення) відділу зони Чорнобильської АЕС.

Наказом заступника Міністра внутрішніх справ України «Про організаційно-штатні питання» від 06 листопада 2015 року № 1388 скорочено всі штатні посади органів МВС України, в тому числі і в Херсонській області.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

Слід зауважити, що Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

В той же час за змістом пункту 64 «г» Положення № 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що 04 листопада 2015 року Позивачем на ім'я начальника Головного управління МВС України в Київській області подано рапорт про звільнення у зв'язку з переходом на службу до Національної поліції України, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивач у встановлений термін виявив згоду на проходження служби в поліції, що, відповідно до пункту 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» є підставою для прийняття його на службу до поліції, за умови, що він відповідає передбаченим цим Законом вимогам.

Між тим, доказів, які б свідчили про вирішення відповідачем питання щодо подальшого проходження служби позивачем в Національній поліції України керівництвом не розглядалось.

З огляду на зазначені обставини, Верховний Суд зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо поширення на спірні правовідносини норм КЗпП України відповідають правовій позиції та практиці застосування цих норм Верховним Судом України, зокрема висловленій у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі № 21-319а13.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49І КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49І КЗпП України Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Доводи відповідачів про можливість застосування до спірних правовідносин лише норм спеціального закону спростовуються правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 07.05.2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Верховний Суд погоджується, що обраний судом апеляційної інстанції спосіб захисту порушеного права позивача від порушення з боку Головного управління УМВС в Київській області не суперечить закону і забезпечує ефективний захист його права, оскільки по справі встановлено, що відповідач - Головне управління УМВС в Київській області на час розгляду справи не був ліквідований.

Відповідно до вимог статті 241 КАСУ судом апеляційної інстанції додержано вимоги щодо законності та обґрунтованості судового рішення, з'ясовано не дотримання відповідачем при звільненні позивача гарантій, передбачених КЗпП України, зокрема вимог статті 49І цього Кодексу, в частині чи була запропонована позивачу інша посада.

Крім того, судами не з'ясовано питання дотримання відповідачем при звільненні позивача передбаченого статтею 49І Кодексу законів про працю України двомісячного строку персонального попередження про можливе звільнення у зв'язку зі скороченням штатів.

Зробивши висновок про не обґрунтованість та не правомірність звільнення позивача, суд попередньої інстанції встановив та дослідив питання ліквідації установи, в якій він працював, а також що позивачу не було запропоновано іншу посаду для працевлаштування.

Виходячи з того, що відповідачем не додержано обов'язку по працевлаштуванню позивача, колегія суддів вважає вірним висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Доводи, які містяться в касаційних скаргах, висновків суду апеляційної інстанції та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційні скарги представника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та представника Головного управління Національної поліції в Київській області залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець