Історія справи

Ухвала КАС ВП від 08.07.2018 року у справі №803/1768/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 803/1768/17

адміністративне провадження № К/9901/56479/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А. Г.,

суддів: Єресько Л. О., Соколова В. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року (суддя: Костюкевич С. Ф) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2018 року (судді: Онишкевич Т. В., Попко Я. С., Нос С. П. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИЛ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо не проведення своєчасного розрахунку при звільненні із військової служби та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 208
207,56 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив військову службу офіцерського складу за призовом під час мобілізації на особливий період в Донецькому прикордонному загоні (в/ч 9937).

30 березня 2016 року на підставі Указу Президента України від 25 березня 2016 року № 115/2016 року "Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року № 607 та під час першої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року №15" наказом Східного регіонального управління ДПСУ від 29 березня 2016 року №139-ос позивач був звільнений у запас ЗСУ за п. п. "є" пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у зв'язку з вислугою встановлених строків служби).

На підставі наказу начальника Донецького прикордонного загону "По особовому складу" від 30 березня 2016 року №67-ос позивач знятий зі всіх видів забезпечення та виключений зі списків особового складу в/ч 9937.

Проте, остаточний розрахунок при звільненні 30 березня 2016 року Донецьким прикордонним загоном був проведений лише 21 вересня 2017 року.

Позивач вважає, що в день звільнення Донецьким прикордонним загоном Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) не здійснено виплат всіх сум, що належали ОСОБА_1 при звільненні. Тому, на переконання позивача, відповідач повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки виплати належних всіх сум по день фактичного розрахунку на підставі статті 117 КЗпП України.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч 9937) щодо не проведення розрахунку з позивачем у день його звільнення. Стягнуто з Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч 9937) на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31 березня 2016 року по 20 вересня 2017 року в сумі 176 076,64 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що оскільки статочний розрахунок при звільненні позивача проведений лише 21 вересня 2017 року, то вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку на підставі частини 1 статті 117 КЗпП України є обґрунтованими.

Визначаючи розмір суми середнього заробітку за час затримки, суд виходив з того, що згідно з довідкою відповідача від 19 січня 2018 року № 74 середньоденний заробіток (грошове забезпечення) позивача становило 327,28 грн. Тому за період з 31 березня 2016 року по 20 вересня 2017 року стягненню підлягає середній заробіток в сумі 176076,64 грн. (538 х 327,28 грн. ), що підтверджується довідкою-розрахунком середньої заробітної плати (грошового забезпечення) № 75 від 19 січня 2018 року.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2018 року змінено рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року у мотивувальній та резолютивній частинах слова "середній заробіток" щодо належних до виплати позивачу сум замінено на слова "середнє грошове забезпечення". У решті рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважав помилковим зазначення у оскаржуваному судовому рішенні про стягнення на користь позивача належних звільненому працівникові сум за час затримки розрахунку при звільненні саме середнього заробітку, оскільки позивач під час проходження служби отримував відповідно до приписів статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення.

Обчислення середнього заробітку суди проводили згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги.

Відповідач у касаційній скарзі вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі відповідач вказує, що військовослужбовці правового статусу працівника не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, а саме Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", тому на спірні правовідносини між військовим частинами та військовослужбовцями з приводу питань, які випливають з відносин проходження військової служби положення статті 117 КЗпП не поширюються.

Скаржник зазначив, що положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Також зазначив, що обчислення середнього заробітку суди проводили згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", проте на переконання скаржника пункт 2 постанови вказує, що чинність цієї постанови поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності і не поширюється на військовослужбовців, у тому числі й на позивача, яким проведено розрахунок відповідно до Порядку та умови виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом у зв'язку з мобілізацією, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 460.

Окрім цього, зазначив, що однією з умов застосування норм статті 117 КЗпП України є відсутність спору про розмір виплат. Однак, вказує, що спір між позивачем та Донецьким прикордонним загоном мав місце, що підтверджується постановами Волинського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2016 у справі № 803/1105/16, від 03 квітня 2017 року у справі № 803/358/17.

Позиція інших учасників справи.

Позивачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, стверджуючи про необґрунтованість та безпідставність доводів скаржника і наполягаючи на правильності висновків, викладених судами в оскаржуваних ним рішеннях.

Рух касаційної скарги

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Бевзенко В. М., (судді), Данилевич Н. А., Стрелець Т. Г.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2018 року.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 07 травня 2020 року № 756/0/78-20 призначено повторний автоматизований розподіл, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді доповідача Бевзенка В. М.

За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Яковенко М. М., (судді) Дашутін І. В., Шишов О. О.

За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Загороднюк А. Г, (судді) Єресько Л. О., Соколов В. М.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Позивач проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби і наказом Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) від 30 березня 2016 року № 67-ос звільнений з військової служби у запас та виключений зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення на підставі підпункту "є" пункту 1 частини 8 обов'язок (у зв'язку з вислугою встановлених строків військової служби, передбачених частиною першою та абзацом другим частини сьомої статті 23).

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 1 вересня 2016 року у справі № 803/1105/16, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 6 червня 2018 року визнано протиправною бездіяльність Донецького прикордонного загону щодо не нарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період із 13 листопада 2015 року по 30 березня 2016 року.

Зобов'язано Донецький прикордонний загін нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за вказаний період, виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, передбачених пунктами 2.1.3,2.2.1,3.1.1,3.2.15,3.5.9,3.13.6,3.19.7 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 травня 2008 року № 425, а також винагороду, передбачену постановами Кабінету Міністрів України від 31 січня 2015 року № 24 "Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій" та від 20 січня 2016 року № 18 "Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських", з урахуванням виплачених сум.

У зв'язку з вирахуванням з нарахованого за рішенням суду грошового забезпечення сум податку з доходів фізичних осіб та військового збору позивачем подано позов про стягнення утриманих коштів. Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 3 квітня 2017 року у справі № 803/58/17 позовні вимоги задоволено, постанова оскаржена не була та набрала законної сили.

Остаточний розрахунок при звільненні позивачу з військової служби у запас з 30 березня 2016 року Донецьким прикордонним загоном був проведений лише 21 вересня 2017 року, що не заперечується відповідачем.

Суть даного спору зводиться до оцінки обґрунтованості вимог про наявність у Донецького прикордонного загону обов'язку виплатити йому середній заробіток за період з 30 березня 2016 року по 21 вересня 2017 року на підставі частини 1 статті 117 КЗпП.

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937), виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, виходить із такого.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 року №13 передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України регулює Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженою Наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України 20 травня 2008 року № 425.

Цю Інструкцію розроблено відповідно до Законів України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про розвідувальні органи України", "Про контррозвідувальну діяльність ", "Про Державну прикордонну службу України", постанов Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 № 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей", від 07 листопада 2007 № 1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб".

Відповідно до п. 1.7. вказаної Інструкції грошове забезпечення, що належить військовослужбовцю і своєчасно не виплачене йому або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього.

Таким чином, наведені вище нормативно-правові акти встановлюють право військовослужбовця на грошове забезпечення.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Колегія суддів зазначає, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби в Державній прикордонній службі України мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим, даними нормативно-правовими актами не встановлено відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.

Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в Статтею 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається статті 94 КЗпП України, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Так, економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці", відповідно до статті 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу; розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Закон України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" в редакції, яка була чинна на час звільнення позивача з військової служби, надані такі визначення.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 листопада 2019 року у справі № 805/3385/16-а, від 15 липня 2020 року у справі № 824/144/16-а від 10 жовтня 2019 року у справі №826/4108/15 (провадження №№К/9901/29609/18).

Таким чином, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги щодо непоширення на спірні правовідносини приписів статей 116, 117 КЗпП України є безпідставними.

Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі №825/598/17, не суперечать наведеній позиції судової палати, а тому підстави відступати від викладеного у цьому судовому рішенні висновку щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України відсутні.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Статтею 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини 1 статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Задовольняючи позов і стягуючи на користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені за період з 31 березня 2016 року по 20 вересня 2017 року в сумі 176 076,64 грн., суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанцій, дійшов висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України.

Суд обчислив таку суму на підставі пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, виходячи з розміру грошового забезпечення позивача за два останні календарні місяці перед звільненням січень - лютий 2016 року, який становить 19636,94 гривень (11 431,94 + 8 205) за 60 календарних днів, відповідно середньоденний заробіток (грошове забезпечення) позивача становить 327,28 грн.

Беручи до уваги те, що остаточний розрахунок при звільненні відбувся із затримкою (період з 31 березня 2016 року по 20 вересня 2017 року), тому стягненню із відповідача, на переконання судів, підлягав середній заробіток за весь час затримки в сумі 176 076,64 грн. (538 днів х 327,28 грн. ). З даною сумою розрахунку погоджувався і відповідач, що підтверджується довідкою-розрахунком середньої заробітної плати (грошового забезпечення) №75 від 19 січня 2018 року (а. с. 78 т.1).

Проте, Верховий Суд не погоджується з таким розрахунком, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

За обставин цієї справи необхідно застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Аналогічний підхід для обчислення розміру розрахунку за затримку виплати належних звільненому працівникові сум при звільненні, викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

Проте, у цій справі матеріали справи не містять, а судами не встановлений загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат, виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, передбачених пунктами 2.1.3,2.2.1,3.1.1,3.2.15,3.5.9,3.13.6,3.19.7 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 травня 2008 року № 425, а також винагороди, передбаченої постановами Кабінету Міністрів України від 31 січня 2015 року № 24 "Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій" та від 20 січня 2016 року № 18 "Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських", встановлених постановою Волинського окружного адміністративного суду від 1 вересня 2016 року у справі № 803/1105/16.

Тому, обрахована судами відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, сума грошового забезпечення без принципу пропорційності та застосування критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні у розмірі 176 076,64 грн. є передчасною.

Суд касаційної інстанції відповідно до частини 2 статті 341 КАС України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо повного і всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді спору суду першої інстанції необхідно встановити розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, у тому числі винагороди, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, співмірність вірогідного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і залежно від установленого та відповідно до чинного законодавства, прийняти рішення.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд повертає адміністративну справу на новий розгляд до суду першої інстанції і не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Донецького прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 9937) - задовольнити частково.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 22 січня 2018 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції (Волинського окружного адміністративного суду).

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач: А. Г. Загороднюк

Судді Л. О. Єресько

В. М. Соколов