Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 серпня 2019 року

Київ

справа №804/5991/17

адміністративне провадження №К/9901/6778/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, треті особи: приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Брокбізнес», приватне акціонерне товариство «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА» про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у складі колегії суддів: Єфанова О.В., Бондар М.В., Турлакова Н.В. від 25 червня 2018 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Добродняк І.Ю., Бишевської Н.А., Семененка Я.В. від 22 січня 2019 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 або позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі також - відповідач), треті особи: приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Брокбізнес», приватне акціонерне товариство «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА», в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу суми страхового відшкодування у розмірі 115233,42 грн;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу суму страхового відшкодування у розмірі 115233,42 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 03 червня 1997 року працювала в органах Державної податкової служби на посаді заступника начальника Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська, головного державного інспектора Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська та, як службова особа Державної податкової служби, була застрахованою особою відповідно до положень Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України від «Про затвердження Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби» від 03 червня 1994 року № 349 (далі - Порядок № 349). На виконання зазначених актів законодавства, 20 червня 2008 року між ЗАТ «СК «БРОКБІЗНЕС» (Страховик) та Державної податкової адміністрації України (Страхувальник) (далі - ДПА України), правонаступником якого є відповідач, було укладено договір № 029-1 про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування, а в подальшому договори переукладалися, а саме: 04 червня 2009 року - договір № 029-2, 12 серпня 2010 року - договір № 029-000004, за умовами яких зобов`язання страховика по виплаті страхового відшкодування розповсюджуються на страхові випадки, що виникли після 20 червня 2005 року.

Так, 05 квітня 2005 року Дніпропетровською обласною МСЕК № 3 позивачеві встановлено 50% втрати працездатності з причини захворювання, а 07 грудня 2006 року вищевказаним органом встановлено вже 70% втрати працездатності з причини захворювання, зазначеного у довідці від 05 квітня 2005 року. При цьому позивач є інвалідом ІІ групи по загальному захворюванню. З огляду на зазначене сума страхового грошового відшкодування, яку позивач мав отримати у зв`язку із частковою втратою працездатності 70%, складає 170403,66 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2018 року, яке залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки позивачу згідно пенсійного посвідчення встановлено ІІ групу інвалідності загального захворювання і сторонами у справі та третіми особами не надано належних доказів, які могли би свідчити, що втрата працездатності позивача виникла у зв`язку із виконанням трудових обов`язків, а тому, не підтверджено право ОСОБА_1 на отримання страхового відшкодування за рахунок коштів державного бюджету відповідно до статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та Порядку № 349.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2018 року та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулась з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 07 березня 2019 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 серпня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2018 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач з 03 червня 1997 року працювала в органах державної податкової служби на посаді заступника начальника Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська, головного державного інспектора Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська та, як службова особа державної податкової служби, була застрахованою особою відповідно до положень Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби» від 03 червня 1994 року № 349 (далі - Порядок № 349).

На виконання зазначених актів законодавства, 20 червня 2008 року між ЗАТ «СК «БРОКБІЗНЕС» (Страховик) та ДПА України (Страхувальник), правонаступником якого є відповідач, було укладено договір № 029-1 про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування, а в подальшому договори переукладалися: 04 червня 2009 року - договір № 029-2, 12 серпня 2010 року -договір № 029-000004, за умовами яких зобов`язання страховика по виплаті страхового відшкодування розповсюджуються на страхові випадки, що виникли після 20 червня 2005 року.

Так, 05 квітня 2005 року Дніпропетровською обласною МСЕК № 3 позивачеві встановлено 50% втрати працездатності з причини захворювання, а 07 грудня 2006 року вищевказаним органом встановлено вже 70% відсотків втрати працездатності з причини захворювання, зазначеного у довідці від 05 квітня 2005 року.

В період з 22 травня 2006 року по 16 червня 2006 року позивач отримав грошове відшкодування згідно акта від 19 травня 2006 року № 44/9 в розмірі 55170,24 грн.

Водночас згідно з розрахунку позивача, останній мав отримати суму грошового відшкодування у розмірі 170403,66 грн.

20 серпня 2010 року з метою отримання несплаченої суми грошового відшкодування, позивач звернулася з відповідною заявою до ЗАТ «СК Брокбізнес», проте справу позивача повернуто ДПА України з тих підстав, що станом на 25 березня 2010 року ЗАТ «СК Брокбізнес» повністю виконано свої зобов`язання за відповідним договором з ДПА України та здійснено виплати страхових сум у межах отриманих страхових платежів, що підтверджено листом ДПА України від 05 травня 2010 року.

28 вересня 2010 року позивач повторно звернулася до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Брокбізнес» щодо виплати страхового відшкодування, проте отримала лист від ДПА України від 03 лютого 2011 року № 3290/10/01-221, в якому зазначалося, що станом на 17 грудня 2010 року приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Брокбізнес» повністю виконано свої зобов`язання за договором та здійснено виплати страхових сум у межах отриманих страхових платежів. Також, у вищевказаному листі зазначено, що у 2011 році ДПА України планує провести процедуру відкритих торгів на закупівлю послуг зі страхування посадових осіб органів ДПС, та після укладання нового договору зі страховою компанією справи, за якими не було здійснено виплати страхових платежів, будуть передані до страхової компанії - переможця тендера.

Після визначення переможця у 2011 році щодо закупівлі послуг зі страхування посадових осіб органів ДПС, яким стало Приватне акціонерне товариство «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА», позивач 11 жовтня 2011 року звернувся з заявою до ПАТ «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА» щодо виплати страхових платежів, але отримав лист від 19 жовтня 2011 року № 3664/7-22/19, в якому зазначалося що відповідно до договору закупівлі послуг із обов`язкового соціального страхування, укладеного з ДПА України, страхова компанія виплачує кошти за період з 03 серпня 2008 року по 31 грудня 2011 року, в той час як втрата професійної працездатності встановлена позивачу 07 грудня 2006 року, тобто поза межами строку, встановленому в договорі.

В подальшому позивач звертався до відповідача з приводу виплати суми грошового відшкодування, але отримав відмову листами від 31 липня 2017 року та від 10 серпня 2017 року, в яких зазначалося, що ДПА України належним чином виконала свої зобов`язання стосовно виплати страхового відшкодування

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з порушенням норм матеріального та процесуального права, відмовлено у задоволенні позовних вимог. Скаржник наголошує, що чинні на момент виникнення спірних правовідносин нормативно-правові акти не передбачали встановлення причинного зв`язку інвалідності застрахованої особи із виконанням певних службових обов`язків. Крім того зазначає, що в матеріалах справи наявна заява про виплату страхової суми від 20 серпня 2008 року за підписом заступника голови Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області, у якій зазначено, що страхова подія настала під час виконання службових обов`язків.

Від Державної фіскальної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому вказується на безпідставність вимог касаційної скарги та законність рішень судів попередніх інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) посадові особи органів державної податкової служби підлягають обов`язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі або смерті на суму десятирічної заробітної плати за їх останньою посадою, а в разі поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв`язку з виконанням службових обов`язків, - у розмірі від шестимісячної до п`ятирічної заробітної плати за їх останньою посадою (залежно від ступеня втрати працездатності).

Згідно з пунктом 5 Порядку № 349 страховик виплачує страхові суми у разі втрати застрахованим працездатності в результаті поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися під час виконання службових обов`язків, - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, який визначається у відсотковому відношенні до суми п`ятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку він займав до встановлення втрати працездатності, але не менше шестимісячної заробітної плати за зазначеною посадою.

На час встановлення позивачеві втрати працездатності з причини захворювання діяло Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року № 83 (далі - Положення № 83).

Відповідно до пункту 2 вказаного Положення медико-соціальній експертизі підлягають особи, які втратили здоров`я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежує їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, компенсацію втраченого заробітку або звільнення від виконання відповідних обов`язків тощо.

Залежно від ступеня втрати здоров`я інвалідність поділяється на три групи. Причинами інвалідності є: загальне захворювання, трудове каліцтво, професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців - поранення, контузія, каліцтво, одержані при захисті Батьківщини або при виконанні інших обов`язків військової служби, чи захворювання, пов`язане з перебуванням на фронті, або каліцтво, одержане внаслідок нещасного випадку, не пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, чи захворювання, не пов`язане з перебуванням на фронті, а в спеціально передбачених законодавством випадках - захворювання, одержане при виконанні обов`язків військової служби. Відповідно до пункту 18 Положення № 83 міські, міжрайонні, районні медико-соціальні експертні визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, у тому числі стан працездатності, групу, причину і час настання інвалідності, а також ступінь втрати професійної працездатності (у процентах) працівників, які одержали каліцтво чи інше ушкодження здоров`я, пов`язане з виконанням своїх трудових обов`язків.

Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2004 року № 221 (далі - Положення № 221), визначає процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Пунктом третім вказаного Положення медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури.

Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри, що належать до закладів охорони здоров`я при Міністерстві охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (пункт 4 Положення № 221).

Відповідно до пункту 19 Положення № 221 комісія проводить засідання у повному складі і колегіально приймає рішення. Відомості щодо результатів експертного огляду і прийнятих рішень вносяться до акта огляду та протоколу засідання комісії, що підписуються головою комісії та її членами і засвідчуються печаткою.

Системний аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що передумовою отримання страхового відшкодування відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та Порядку № 349, є обов`язкова наявність захворювання, що сталося під час виконання службових обов`язків,

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 813/6220/15.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з матеріалів справи не вбачається, що втрата працездатності позивача виникла саме у зв`язку з виконанням трудових обов`язків.

Крім того, в матеріалах справи наявна копія пенсійного посвідчення від 09 лютого 2016 року № 2319300202, з якого слідує, що позивач є інвалідом ІІ групи загального захворювання.

Суд критично ставиться до доводу скаржника про те, що в матеріалах справи наявна заява про виплату страхової суми від 20 серпня 2008 року за підписом заступника голови Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області, у якій вказано, що страхова подія настала під час виконання службових обов`язків, оскільки документів, які могли б свідчити, що втрата працездатності позивача виникла у зв`язку із виконанням трудових обов`язків, матеріали справи не містять.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до правомірного висновку, що за відсутності належних доказів, які могли би свідчити, що втрата працездатності ОСОБА_1 виникла у зв`язку із виконанням нею трудових обов`язків, позивачем не підтверджено право на отримання страхових виплат за рахунок коштів державного бюджету відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та Порядку № 349.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2018 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко