Історія справи

Ухвала КАС ВП від 23.06.2019 року у справі №803/817/14

ф

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 червня 2019 року

Київ

справа №803/817/14

адміністративне провадження №К/9901/4475/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Гончарової І.А.,

суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,

здійснивши попередній розгляд касаційної скарги Луцької об`єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2014 року (колегія суддів: головуючий суддя - Ільчишин Н.В., судді - Пліша М.А., Шинкар Т.І.)

у справі №803/817/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія»

до Луцької об`єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія» (далі - Товариство) звернулось в Волинський окружний адміністративний суд з позовом до Луцької об`єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області (далі - ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення.

В обґрунтування позовних вимог Товариство зазначило про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення - рішення відповідача.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у Товариства відсутня економічна обґрунтованість укладання договору добровільного страхування фінансових ризиків, які можуть виникнути за договором поставки від 30.06.2011 №30.

Не погоджуючись з зазначеною постановою, позивач оскаржив її в апеляційному порядку.

Так, постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2014 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія» задоволено, постанову Волинського окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року у справі №803/817/14 скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено:

- визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення №0000252201 від 15.01.2014 (форма «Р»), винесене Луцькою об`єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Міндоходів у Волинській області;

- стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія» 7 308,00 грн судового збору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції зазначив, що контролюючим органом не доведено, що господарські операції з приводу придбання послуг є фіктивними, не надано жодних доказів недобросовісності позивача та його контрагента. Також суд апеляційної інстанції виходив з того, що позиція відповідача про нікчемність правочину ґрунтується виключно на припущеннях посадових осіб контролюючого органу, які не підтверджені належними доказами і не мають фактичного правового обґрунтування.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2014 року та залишити в силі постанову Волинського окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає про нікчемність угоди, укладеної між позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-фонд».

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2014 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзиву на касаційну скаргу від позивача не надійшло, що не перешкоджає розгляду справи.

Разом з тим, під час касаційного перегляду справи відповідачем подано клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з припиненням юридичної особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія», до якого додано копії витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та ухвали Господарського суду Волинської області від 05.04.2016 №903/844/15.

Відповідно п. 5 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинною з 15 грудня 2018 року) у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою фізичної особи або припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Згідно ч. 1 ст. 354 цього Кодексу суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та клопотання про закриття провадження по справі, з огляду на наступне.

Пунктом 4 частини першої Розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, посадовими особами відповідача проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська сирна компанія» щодо взаємовідносин із ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд», за період з 01.07.2010 по 31.12.2012.

За результатами перевірки складено акт від 27 грудня 2013 року №1919/22.1/37425007 (а.с. 20-65).

Як вбачається з акту, контролюючий орган дійшов висновку про порушення Товариством вимог:

- п.п. 14.1.36 п.14.1, ст. 14, п. 138.1, 138.2, 138.10 ст. 138, п.п. 140.1.6, п. 140.1 ст. 140 ПК України, в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 323 400 грн в тому числі за I квартал 2012 року на суму 323 400 грн;

На підставі акту, контролюючим органом прийнято податкове повідомлення - рішення від в15.01.2014 №0000252201, яким Товариству збільшено суму грошового зобов`язання з податку на прибуток приватних підприємств на 485 100 грн., з них за основним платежем - 323 400 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 161 700 грн.

Висновки контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства вмотивовано тим, що господарські операції за договором добровільного страхування фінансових ризиків №0103/38/317, укладеним між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Прогрес-Фонд»» та позивачем не спричинили настання реальних правових наслідків. Відповідач посилається на відсутність у Товариства підстав для укладення зазначеного договору страхування.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша ст. 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

Надаючи правову оцінку вищевикладеним обставинам справи, суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини регулюються Податковим кодексом України в редакції, що були чинними на момент їх виникнення.

У відповідності до приписів підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов`язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Водночас, пункт 198.3 статті 198 ПК встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК).

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту та витрат мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Таким чином, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

Отже, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами під час вирішення цієї справи.

При цьому, вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, (тут і далі у редакції чинній на час вирішення спору), обов`язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб`єктом владних повноважень покладається на суб`єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував суми податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З матеріалів справи вбачається, що між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Прогрес - Фонд» (Страховик) та позивачем (Страхувальник) укладено договір добровільного страхування фінансових ризиків №0103/38-317 від 03.01.2014.

На виконання вимог зазначеного договору Страхувальник сплатив на розрахунковий рахунок Страховика страховий платіж в сумі 1 540 000 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 21.03.2014 №675

У ході розгляду справи, судом апеляційної інстанції надано належну оцінку доказам, наданим позивачем та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства щодо формування податкового кредиту. Зокрема, судом апеляційної інстанції досліджено первинні документи, які згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України є підставою для податкового обліку.

Суд касаційної інстанції також погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про економічну обґрунтованість укладання позивачем договору добровільного страхування фінансових ризиків, з огляду на те, що останній здійснює оптову торгівлю молочними продуктами. Крім того враховуючи надані Товариством документи та докази, на думку колегії суддів, об`єктивно існують певні фінансові (комерційні) ризики неотримання від контрагента ТОВ «Комо-Експорт» вчасної оплати за відвантажений товар (молочну продукцію).

Колегія суддів зазначає, що контролюючим органом всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагентів трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для виконання умов договорів поставки, укладених з позивачем, як не було надано і доказів про наявність встановлених судами фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо неправомірної поведінки контрагентів та злагодженості дій між ними.

Суд не бере до уваги і посилання відповідача на податкову інформацію відносно контрагента позивача надану іншим контролюючим органом, оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

Таким чином, враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позивач має та надав суду відповідні належно оформлені первинні документи, які в сукупності з іншими доказами свідчать про факт вчинення господарських операцій, натомість доводи контролюючого органу не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки з урахуванням закріпленої в ст. 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, а також враховуючи вимоги ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час вирішення спору), за якою обов`язок доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на такого суб`єкта, контролюючий орган мав надати суду належні, достовірні та беззаперечні докази своїх тверджень про те, що задекларований позивачем податковий кредит за господарськими операціями з ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» сформовано безпідставно за господарською операцією, що реально не виконувалась.

Відповідно до частини третьої статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та здійснивши системний аналіз долучених до справи доказів, проаналізувавши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційноїінстанції без змін.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 343, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Луцької об`єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області про закриття провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу Луцької об`єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2014 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Гончарова

Судді І. Я. Олендер

Р. Ф. Ханова