Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.12.2018 року у справі №592/5973/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 грудня 2018 року

Київ

справа №592/5973/17

адміністративне провадження №К/9901/16376/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Гімона М.М.,

суддів: Кравчука В.М., Мороз Л.Л.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Перцова Т.С., судді: Любчич Л.В., Жигилія С.П.)

у адміністративній справі № 592/5973/17 за позовом ОСОБА_1 до Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Управління ПФУ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила: визнати протиправними та дискримінаційними дії Управління ПФУ щодо припинення нарахування та виплати пенсії; зобов'язати Управління ПФУ поновити нарахування і виплату пенсії, а також сплатити заборгованість, яка виникла з часу припинення нарахування та виплати пенсії з 1 квітня 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона є пенсіонером за віком та перебуває на обліку в Управлінні ПФУ. З квітня 2017 року їй припинено виплату пенсії. На її звернення Управління ПФУ повідомило, що рішенням Комісії по розгляду заяв громадян з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради позивачу припинені всі види соціальних виплат як внутрішньо переміщеної особи у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання (перебування), на підставі письмової інформації Держприкордонслужби. Вважає, що в діях відповідача вбачається дискримінація щодо неї за ознаками належності її до категорії внутрішньо переміщених осіб, яка виражається у вигляді додаткових обмежень та вимог щодо необхідності її постійного перебування за зареєстрованим місцем проживання.

Постановою Ковпаківського районного суду міста Суми від 4 липня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову про задоволення позову. Визнано протиправними дії Управління ПФУ щодо припинення нарахування та виплати пенсії ОСОБА_1 Зобов'язано Управління ПФУ поновити ОСОБА_1 нарахування і виплату пенсії, а також сплатити заборгованість, яка виникла з часу припинення нарахування та виплати пенсії з 1 квітня 2017 року.

Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, Управління ПФУ подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував вимоги Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VІІ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», згідно з якими пенсія виплачується у разі фактичного проживання внутрішньо переміщеної особи за місцем реєстрації, вказаним у довідці департаменту соціального захисту населення про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, також зазначає, що з моменту скасування довідки в Управління ПФУ відсутні підстави для виплати пенсії. Крім того, позивачу припинено виплати рішенням Комісії при Департаменті соціального захисту населення Сумської міської ради, а не Управлінням ПФУ.

Позивач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ним норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Вирішуючи позов суди виходили з того, що ОСОБА_1 перебувала на обліку у Департаменті соціального захисту населення Сумської міської ради, як особа, яка переміщена з району проведення антитерористичної операції, згідно з довідкою Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради № 5924000263 від 17 квітня 2015 року.

З часу переміщення до Сумської області ОСОБА_1 перебувала на обліку в Управлінні ПФУ та отримувала пенсію за віком як внутрішньо переміщена особа з Луганської області.

З 1 квітня 2017 року позивачу виплата пенсії була припинена.

3 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Управління ПФУ із запитом щодо надання відомостей про підстави припинення нарахування (виплати) пенсії.

Листом від 11 травня 2017 року № 10144/11-23 Управління ПФУ повідомило, що рішенням Комісії по розгляду заяв громадян з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради (протокол №10 від 15 березня 2017 року) позивачу з 1 квітня 2017 року припинено виплати всіх видів соціальних виплат як внутрішньо переміщеної особи у зв'язку зі скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, відповідно до підпункту 4 пункту 12 Постанови Кабінету Міністрів від 8 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» на підставі письмової інформації Держприкордонслужби.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Управлінням ПФУ не порушено прав позивача на отримання пенсії, оскільки рішення про відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати приймає Комісія з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, дійшов висновку, що припинення виплати пенсії відбулось без прийняття пенсійним органом відповідного рішення та не з підстав визначених статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів зазначає, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади та механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон № 1058-IV.

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Встановивши те, що виплата пенсії позивачу припинена без прийняття органом Пенсійного Фонду України відповідного рішення та не з підстав, передбачених Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на неправомірність таких дій відповідача. Інших доводів незаконності судового рішення у даній справі касаційна скарга не містить.

Крім того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Доводи касаційної скарги відповідача з посиланням як на підставу припинення пенсійних виплат на Порядок № 365, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки Закон № 1058-IV має вищу юридичну силу.

До того ж, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Тому, припиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії Верховний Суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 1 квітня 2017 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах Верховний Суд сформулював раніше, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року (справа № 235/4162/17), 20 березня 2018 року (справа № 234/2389/17), а також у рішенні від 3 травня 2018 року у зразковій справі № 805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18).

З урахуванням наведеного правильними є висновки суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 345, 350, 356 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

В.М. Кравчук

Л.Л. Мороз,

Судді Верховного Суду