Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 вересня 2018 року

Київ

справа №815/2736/17

адміністративне провадження №К/9901/2618/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М.І.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірними, скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду, прийняту 21 червня 2017 року у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду, постановлену 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого - Єщенка О.В., суддів: Димерлія О.О., Бойка А.В.,

в с т а н о в и в :

У травні 2017 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) в якому просив:

визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 73 від 18 квітня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивача без урахування та дослідження всіх обставин, зокрема побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Позичав акцентує увагу на те, що у разі повернення позивача до Афганістану, його життю загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій зазначено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. За твердженнями позивача, відомості про країну походження та факти щодо нього підтверджують реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі його повернення до країни громадянської належності.

Таким чином, позивач вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 73 від 18 квітня 2017 року, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 21 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2017 року, в позові відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В мотивування касаційної скарги вказує на неврахування судами попередніх інстанцій суттєвого погіршення ситуації в Афганістані за останні декілька років, що підтверджується інформацією по країні походження, яка міститься в достовірних джерелах.

Водночас у відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

З наданих позивачем матеріалів вбачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в м. Кабул (Афганістан); має неповну середню освіту; за віросповіданням мусульманин, суніт; за національністю таджик; рідна мова дарі, володіє російською та англійською мовою; неодружений, що вбачається з анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вибув з країни громадянської належності у 2005 року на автомобілі до Таджикистану легально на підставі візи, з Таджикистану доїхав до Киргизстану нелегально автомобілем, після чого нелегально автомобілем з Киргизстану вибув до Російської Федерації, з Росії прибув до України (м. Харків). Прямував через такі країни як Таджикистан, Киргизстан, Російську федерацію, надовго затримувався в Таджикистані (Душанбе) - місяць, Киргизстані (Бішкек) - місяць, Російській Федерації (Москва) - 20 днів.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 10 квітня 2017 року (справа № 2017OD0050, реєстраційний №54), причиною виїзду з країни постійного проживання зі слів позивача вказано, що він зазнавав побиття з боку братів та батьків в дитинстві у м. Кабул, а також з боку талібів у 2000 році. Крім того, заявником вказано, що він жив бідно, не мав чим харчуватись.

18 квітня 2017 року на підставі проведених інтерв'ю та анкетування із ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для оформлення вказаного висновку стало те, що вперше позивач звернувся до територіального органу ДМС 30 липня 2012 року із заявою про надання захисту в Україні, за результатами розгляду якої позивачу було відмовлено в оформленні документів щодо вирішення питання про надання статусу біженця. За наслідками судового оскарження вищевказаного рішення позивачу було повернуто адміністративний позов (ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2013 року у справі № 815/1962/13). Відтак, шукач захисту протягом чотирьох років (у період з 07.04.2013 року по 10.04.2017 року) перебував на території України нелегально, порушуючи норми чинного законодавства.

За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті міжнародного захисту, пояснення шукача притулку містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою.

18 квітня 2017 року відповідачем видано наказ №73, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, особова справа №2017OD0050.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, посилаючись на його безпідставність та невідповідність вимогам закону, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Зазначена позиція підтримана Одеським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частин четвертої та шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що 18 квітня 2016 року за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем було складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п.п. 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказав позивач.

Судами не встановлено обставин, які можуть бути доказом того, що позивачу загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також сам позивач не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до Афганістану, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними.

Так, позивач прибув в Україну в 2005 році. 30 липня 2012 року він звернувся із заявою про надання міжнародного захисту до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області. За результатами розгляду особової справи позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 64 від 21 серпня 2012 року).

Не погодившись з вищевказаним наказом позивач оскаржив останній в судовому порядку. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25.06.2013р. року по справі № 815/1962/13 адміністративний позов ОСОБА_1 повернуто позивачу.

10 квітня 2017 року позивач повторно звернувся до управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до заяви від 10 квітня 2017 року, позивач вказав, що працював водієм в іноземній компанії, у зв'язку із чим зазнавав утисків від членів угрупування «Талібан». Водночас, заява від 30 липня 2012 року містить зовсім інші відомості стосовно історії переслідування в країні громадянської належності, зокрема, звернення за міжнародним захистом вперше мотивоване перебуванням протягом місяця у полоні представників угруповання «Талібан» через неналежний, на їх погляд, зовнішній вигляд особи.

Крім того, наведені позивачем історії в заявах від 30 липня 2012 року та від 10 квітня 2017 року спростовуються під час проведення співбесіди від 18 квітня 2017 року. Так зі змісту протоколу співбесіди від 18 квітня 2017 року вбачається, що на території Афганістану позивач не працював, а в полон до талібів потрапив з метою обміну на затриманих членів угрупування, де перебував протягом двадцяти діб. Поряд з цим, під час анкетування 12 квітня 2017 року позивачем не надано жодної інформації щодо його перебування у полоні.

Під час співбесіди від 20 серпня 2012 року позивач зазначив, що на Батьківщині він зазнавав переслідувань з боку талібів за релігійною ознакою, однак під час співбесіди від 18 квітня 2017 року відповідачем встановлено, що в шукача захисту відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства, підданства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на Батьківщині у відповідності з п.1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Як вбачається з матеріалів справи, звернення позивача у 2012 року мотивовано відсутністю будь-яких документів та необхідністю легального перебування на території України. Відповідач дійшов висновку, що повторне звернення у 2017 році відбулось з метою отримання допомоги з боку територіального підрозділу ДМС в питаннях фінансово забезпечення та переїзду до іншої, більш розвиненої країни. Додатково було повідомлено, що позивач має бажання постійно проживати в Україні та має наміри потрапити до більш розвиненої країни (Канади чи Америки), тобто позивачем здійснюються пошуки кращих умов життя за межами Батьківщини. Повертатись на Батьківщину позивач не планує через відсутність власне небажання та неможливість достатнього заробітку в Афганістані.

Відповідно до п. 6 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Як стверджував позивач, з Афганістану він виїхав у 2005 року, автомобілем з м. Кабул (Афганістан) до м. Душанбе (Таджикистан), на підставі паспортного документа та туристичної візи. На території Таджикистану перебував протягом місяця, однак за наданням міжнародного захисту не звертався. З м. Душанбе (Таджикистан) нелегально дістався до м. Бішкек (Киргизстан), де перебував протягом місяця, після чого, без дозвільних документів виїхав до м. Москви (Російська Федерація). На території Російської Федерації перебував протягом двадцяти діб, однак за наданням міжнародного захисту також не звертався. З м.Москви (Російська Федерація) позивач вибув на автомобілі у напрямку російсько-українського кордону, який перетнув нелегально у 2005 році.

Як вбачається з матеріалів справи, з моменту потрапляння позивача до України (2005р.) до моменту першого звернення із заявою про надання міжнародного захисту (2012р.) існує значний проміжок часу. З цього приводу позивач пояснив, що його було документовано посвідкою на постійне проживання, яку він втратив за невідомих обставин. Крім того, позивач пояснив, що на теперішній час в Україні мешкають шестеро його рідних братів та деякі з них вже отримали громадянство України. Зазначені обставини свідчать про те, що чергове звернення позивача до відповідача мотивовано спробою легалізувати своє перебування на території України.

Під час співбесіди позивач зазначив, що його найближчі родичі на теперішній час перебувають в Афганістані (батько, матір, чотири сестри, два брати), постійне місце проживання не змінювали, жодних переслідувань не зазнавали.

Таким чином, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв'язку з чим в'їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.

Враховуючи встановлені вище обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що надані позивачем відомості, можливо визнати очевидно неправдивими та такими, що не можуть бути розглянуті в площині надання заявникові міжнародного захисту в Україні, лише підтверджують те, що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року.

Виходячи з аналізу особової справи та наявних матеріалів встановлено, суди встановили, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством, належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Крім того, як встановлено судами, позивач є громадянином Афганістану, в матеріалах справи міститься копія національного паспорта. Відтак, ОСОБА_1 користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання паспорта, легального перетину кордону. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є ОСОБА_1, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Отже, з наведеного вбачається, що надана позивачем інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви.

Доводи позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих пояснень та доказів щодо можливого його особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.

Крім того, ситуацію в країні походження, факти військової присутності постійно висвітлюються в засобах масової інформації, доповідях міжнародних правозахисних організацій. Загальновідомою є ситуація постійного військового конфлікту в Афганістані із випадками нападів терористів-смертників, що мали вплив на життя людей. У той же час, місто Кабул (місто з якого виїхала позивач) є більш безпечним містом і разом із провінцією знаходиться під контролем Афганської національної поліції.

За такого правового врегулювання та обставин справи встановлених судами попередніх інстанцій, враховуючи те що під час розгляду справи встановлена відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при повторному зверненні щодо надання таких статусів позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного наказу від 18 квітня 2017 року № 73 та відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків суду та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М.І. Смокович

Судді О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець