Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 липня 2018 року

Київ

справа № 826/26560/15

провадження № К/9901/15830/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у письмовому провадженні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, треті особи: Національна поліція України, Державна казначейська служба України, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року, прийняту у складі колегії суддів Кузьменка В. А. (головуючий), Арсірія Р. О., Огурцова О. П., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: Лічевецького І. О. (головуючий), Мельничука В. П., Мацедонської В. Е.,

в с т а н о в и в :

У грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернулась до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України, відповідач), у якому просила:

визнати незаконним та скасувати наказ МВС України від 6 листопада 2015 року № 2365 о/с дск;

поновити її на раніше займаній посаді в органах внутрішніх справ з 6 листопада 2015 року;

стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 3 000,00 гривень.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що вважає незаконним звільнення з роботи, оскільки воно відбулось із порушенням трудових прав та передбаченого законом порядку, зокрема, відповідачами не надано можливості подальшого проходження служби в поліції шляхом пропонування інших посад та не доведено неможливості подальшого використання позивача на службі. Крім того, позивач вказує на неприпустимість звільнення жінки, яка має дитину віком до трьох років.

Відповідач позов не визнав. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що позивача попереджено про звільнення через скорочення штатів в силу Закону України «Про Національну поліцію», та що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця у зв'язку з неподанням рапорту про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації.

Ухвалами від 7 грудня 2015 року та від 29 квітня 2016 року Окружний адміністративний суд міста Києва залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Національну поліцію України та Державну казначейську службу України відповідно.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 30 вересня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року, позов задовольнив частково:

визнав протиправним та скасував наказ МВС України від 6 листопада 2015 року № 2365 о/с дск «По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів» в частині звільнення ОСОБА_1;

поновив ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого 1-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України;

в іншій частині адміністративного позову відмовив.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити рішення про відмову в позові.

Позивач подала заперечення на касаційну скаргу, в яких наполягає на необґрунтованості останньої та просить залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що ОСОБА_1 проходила на службу в органах внутрішніх справ України на посаді старшого оперуповноваженого 1-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України.

Відповідно до витягу з наказу МВС України від 6 листопада 2015 року № 2365 о/с дск «По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів» згідно з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України «Про національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено 6 листопада 2015 року в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) капітана міліції ОСОБА_1 (М-211242), старшого оперуповноваженого 1-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Вважаючи цей наказ протиправним, позивач звернулась до суду.

Також суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_1 народила дитину та на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач, звільняючи позивача, діяв із порушенням процедури звільнення та з порушенням вимог трудового законодавства.

Верховний Суд погоджується з висновками судів.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

На час виникнення спірних правовідносин порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки врегульовані Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію», за змістом статті 18 якого порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас на момент розгляду цієї справи Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію» втратив чинність і вступив у дію Закон України від 2 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон України «Про Національну поліцію».

Відповідно до пункту 1 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Закон України «Про Національну поліцію» опубліковано в газеті Голос України 6 серпня 2015 року за № 141-142 та набрав чинності 7 листопада 2015 року.

Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону набирають чинності з 7 серпня 2015 року.

Згідно з пунктом 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом, установленим пунктом 9 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Як вже зазначено, ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді старшого оперуповноваженого 1-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України.

Наказом МВС України затверджено структуру апарату МВС України та визнано таким, що втратив чинність, наказ МВС України від 6 вересня 2013 року № 861 «Про впорядкування загальної структури МВС України».

Згідно з новою структурою апарату МВС України у ній відсутній Департамент оперативно-технічних заходів.

При цьому, як установлено судами, відповідач не надав суду належних і допустимих доказів, які б підтверджували достовірне скорочення штатів в апараті МВС України, зокрема не надав відповідних штатних розписів МВС України до та після реорганізації.

У той же час за змістом пункту 64 «г» Положення № 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Приписами пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 492 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 492 КЗпП Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Як правильно зазначили суди, відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 пропонувались будь-які посади в реорганізованому МВС України або новостворених органах поліції та що вона не може бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.

Таким чином, відповідач не довів відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, та, відповідно, наявності підстав для її звільнення на підставі підпункту «г» пункту 64 Положення № 114.

Крім того, як правильно встановили суди, відповідач звільнив ОСОБА_1 з порушенням гарантій прав жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Як вже зазначено, ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_1 народила дитину та на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

З цього приводу Верховний Суд звертає увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно з частиною шостою статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Отже, висновки судів щодо протиправності оскаржуваного наказу відповідача є цілком обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги не спростовують таких висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених обставин справи.

Суд зауважує, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 2401 КЗпП, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.

За такого правового регулювання та обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо протиправності наказу МВС України від 6 листопада 2015 року № 2365 о/с та наявності підстав для його скасування із поновленням позивача на роботі.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог не є предметом касаційного оскарження.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, оскільки суди не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а згадані судові рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року у справі № 826/26560/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець