Історія справи

Ухвала КАС ВП від 12.12.2018 року у справі №814/2375/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 грудня 2018 року

м. Київ

справа №814/2375/15

адміністративне провадження №К/9901/14921/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Мороз Л.Л., Кравчука В.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року (головуючий суддя Лісовська Н.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року (головуючий суддя Крусян А.В., судді: Вербицька Н.В., Джабурія О.В.) у справі №814/2375/15 за позовом Фермерського господарства «Оазис» до Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: ОСОБА_1, Приватне підприємство «Виробничо-комерційне підприємство «Каро», Відділ Держземагенства у Врадіївському районі Миколаївської області, Державний реєстратор Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко Вікторія Олександрівна про скасування рішень, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року Фермерське господарство «Оазис» (надалі - ФГ «Оазис») звернулося до суду з позовом, в якому просило скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:

11467539 від 6 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_1 та площею 0,90га;

11475015 від 7 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_1 та площею 0,90га;

11467725 від 6 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_2 та площею 2,23га;

11477122 від 7 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_2 та площею 2,23га;

11467634 від 6 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_3 та площею 2,10га;

11475981 від 7 березня 2014 року щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим НОМЕР_3 та площею 2,10га.

В обґрунтування своїх вимог посилалося на те, що оскаржуваними рішеннями зареєстровані права ПП «ВКП «Каро» щодо оренди земельних ділянок на підставі договору оренди земельної ділянки від 11 березня 2006 року та додаткової угоди до цього договору оренди землі від 17 серпня 2009 року укладених з ОСОБА_1 Посилаючись на те, що позивач вже уклав з ОСОБА_1 щодо цих же земельних ділянок договір оренди (зареєстрований у встановленому порядку), строк дії якого ще не минув, позивач просить скасувати рішення реєстраційної служби про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року, позов задоволено. Скасувано рішення реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок від 6 березня 2014 року №11467539, №11467725, №11467634 і від 7 березня 2014 року №11475015, №11477122, №11475981.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що 22 жовтня 2003 року ОСОБА_3 виданий державний акт про право власності на земельну ділянку площею 5,23га в межах території Доброжанської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області.

11 березня 2006 року між ОСОБА_4 та ПП «ВКП «Каро» було укладено типовий договір оренди землі, згідно якого ОСОБА_4 передає приватному підприємству у користування земельну ділянку загальною площею 5,23га. Вказаний договір було зареєстровано у Врадіївському реєстраційному відділі МРФ ДП «Центр ДЗК» 11 травня 2010 року за №041048900090.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 померла, а 14 грудня 2009року видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно якому ОСОБА_3 передала у спадок за заповітом ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 5,23га, яка належить спадкодавці на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4, виданого Врадіївською районною державною адміністрацією Миколаївської області 22.10.2003р., та зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №302. Земельна ділянка складається з трьох ділянок: ділянка 1, площею 2,10га, кадастровий номер - НОМЕР_3; ділянка 2, площею 2,23га, кадастровий номер - НОМЕР_2; ділянка 3, площею 0.90га, кадастровий номер - НОМЕР_1. /а.с.35/

1 липня 2011 року ОСОБА_1 уклав договір оренди землі з ФГ «Оазис» щодо зазначеної земельної ділянки площею 5,23га, розташованої в межах території Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. Вказаний договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Врадівському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинений запис від 9 листопада 2012 року за №482230004000858.

Разом з тим, 6 та 7 березня 2014 року реєстраційною службою Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області зареєстровано право оренди на спірну земельну ділянку загальною площею 5,23га за ПП «ВКП «Каро». Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, підставою виникнення речового права є договір оренди від 11 березня 2006 року та додаткова угода від 17 серпня 2009 року, якою продовжено строк дії оренди землі до 31 грудня 2020 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що додаткова угода, якою продовжено строк дії договору оренди між ПП «ВКП «Каро» і ОСОБА_3, не могла бути підписана останньою, а первинний договір оренди діяв лише до кінця 2013 року. Крім того, додаткова угода від 17 серпня 2009 року не зареєстрована. Державний реєстратор в силу вимог Закону України ««Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зобов'язаний перевірити інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації. З цих підстав суди дійшли висновку, що відповідачем порушений порядок перевірки інформації про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав щодо спірної земельної ділянки, яка належала ОСОБА_3 (спадкоємець ОСОБА_1.).

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ПП «ВКП «Каро» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована зокрема тим, що Договір оренди від 11 березня 2006 року не припинив свою дію, тому у відповідача були відсутні правові підстави для відмови у реєстрації права оренди земельних ділянок.

У запереченнях на касаційну скаргу ФГ «Оазис» посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень матеріального та процесуального права при розгляді цієї справи, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу ПП «ВКП «Каро» залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечень на неї, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою державним реєстратором зареєстровано аналогічне право на ту саму земельну ділянку.

Задовольняючи адміністративний позов у повному обсязі, суди попередніх інстанцій обґрунтували свої висновки тим, що державний реєстратор при проведенні державної реєстрації речового права за ПП «ВКП «Каро» за договором оренди землі не перевірив наявності права оренди на цю земельну ділянку за ФГ «Оазис», чим порушив реєстраційне законодавство та неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї й тієї самої земельної ділянки.

Тобто, суди виходили з того, що між сторонами наявний публічно-правовий спір, а тому ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Верховний Суд вважає, що суди не звернули увагу, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Водночас помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки державний реєстратор, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте державним реєстратором оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ПП «ВКП «Каро» і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Отже, ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ПП «ВКП «Каро» щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації.

З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Також Верховний Суд вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. Залежно від суб'єктного складу сторін спору і тих осіб, на чиї інтереси впливає таке рішення, він має вирішуватися за правилами господарського або цивільного судочинства.

Такий висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, відступивши від своїх попередніх висновків щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.

Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 КАС України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги (стаття 354 КАС України).

Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті стаття 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Таким чином, постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Верховний Суд вказує, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року у справі №814/2375/15 скасувати.

Провадження у справі №814/2375/15 закрити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Л.Л. Мороз

В.М. Кравчук ,

Судді Верховного Суду