Історія справи

Ухвала КАС ВП від 25.12.2019 року у справі №240/7681/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 серпня 2020 року

Київ

справа №240/7681/19

адміністративне провадження №К/9901/34854/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача- Блажівської Н. Є.,

суддів: Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області

на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 22 липня 2019 року (головуючий суддя - Лавренчук О. В. )

та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року (головуючий суддя: Ватаманюк Р. В., судді: Полотнянко Ю. П., Драчук Т. О.)

у справі за адміністративним позовом Державної установи "Бердичівський виправний центр ( №108)"

до Головного управління ДПС у Житомирській області

про визнання протиправним та скасування рішення та вимоги

ВСТАНОВИВ

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1.Короткий зміст позовних вимог

Державна установа "Бердичівський виправний центр ( №108)" (надалі також - Позивач, ДП "Бердичівський виправний центр ( №108)") звернулась до суду з позовом до Головного управління ДФС у Житомирській області (в подальшому замінено правонаступником - Головним управлінням ДПС у Житомирській області; надалі також - Відповідач, ГУ ДПС), в якому просило визнати протиправним та скасувати рішення від 7 травня 2019 року №0011271306 та вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-0011261306 від 07 травня 2019 року на суму 1399888,41 грн.

В обґрунтування позову зазначило, що трудові відносини між засудженим до обмеження волі та держаними установами Державної кримінально-виконавчої служби України регулюються Кримінально-виконавчим кодексом України. ДУ "Бердичівський центр ( №108)" є неприбутковою бюджетною установою, яка фінансується за рахунок бюджетних коштів згідно з кошторисами та щомісячними розписами видатків у межах річної суми видатків на підставі затвердженої Міністерством фінансів України бюджетної програми, де чітко визначені стратегічні цілі, завдання та напрями її реалізації. Базою нарахування єдиного внеску для зазначених платників є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами. Водночас, Позивач не укладав жодних трудових договорів із засудженими, а відтак база нарахування єдиного соціального внеску відсутня.

1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 22 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року, позовну заяву задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення від 7 травня 2019 року №0011271306 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску. Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 7 травня 2019 року №Ю-0011261306.

Роблячи висновок про обґрунтованість позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що оскільки засуджені виправного центру не перебувають у трудових відносинах з ДП "Бердичівський виправний центро (108)" та не є найманими працівниками у Позивача відсутній обов'язок щодо сплати єдиного соціального внеску.

1.3. Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів скасувати і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У відзиві на касаційну скаргу Позивач вказує про дотримання судами норм матеріального та процесуального права, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Сторони у судове засідання суду касаційної інстанції 10 серпня 2020 року не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, а відтак розгляд справи здійснено відповідна до положень статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.

2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Доводи Відповідача (особи, яка подала касаційну скаргу)

Посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Відповідач вказує про помилковість висновків судів попередніх інстанцій, оскільки:

- засуджені з метою залучення до суспільно корисної праці виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією, в результаті чого їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю;

- примусовість характеру трудових відносин засуджених, а також мета їх виправлення та перевиховання зумовлює особливість регулювання таких відносин шляхом поєднання норм законодавства про працю та вимог кримінально-виконавчого законодавства, що. однак, не позбавляє виплачених засудженим сум доходу за виконану ними роботу ознак заробітної плати;

- відповідно до договорів, які укладались між підприємствами та Позивачем, останнє забезпечувало заробітну плату одного робітника із числа засуджених в розмірі не менше мінімальної заробітної плати та нараховувало на заробітну плату в розмірі 50% згідно чинного законодавства України, з розрахунку восьмигодинного робочого дня; відповідно підприємство перераховувало заробітну плату засуджених на казначейський рахунок ДУ "Бердичівський виправний центр ( №108)'', після відрахування всіх платежів Позивач перераховував кошти на особисті картки засуджених;

- норми податкового законодавства не встановлюють будь-яких особливостей оподаткування доходів фізичних осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі і отримують заробітну плату за виконання суспільно корисної праці, у зв'язку з чим обкладення цих доходів податком здійснюється у загальному порядку;

- Позивач, як податковий агент, зобов'язаний своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу (заробітної плати) засуджених до позбавлення волі, а також єдиний внесок, незалежно від укладення письмового трудового договору із засудженими. Також Позивач, як податковий агент, зобов'язаний подавати у строки, встановлені законодавством, відповідну звітність. У випадку невиконання цих обов'язків нести визначену законодавством відповідальність.

2.2.Доводи Позивача (особи, яка подала відзив на касаційну скаргу)

Повивач у відзиві на касаційну скаргу вказує про дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права з огляду на те, що:

- засуджений не може бути найманим працівником, так як його праця є засобом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду, а не добровільною як це передбачено статтею 2 Кодексу законів про працю;

- на офіційне звернення Позивача Головне управління ДФС у Житомирській області надано відповідь, у якій зазначено що заробітна плата засуджених не відповідає визначенню заробітної плати, а зазначені особи (засуджені) не є найманими працівниками.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Відповідачем за результатами перевірки Позивача складено акт від 20 березня 2019 року №195/06-30-13-07/08563398, згідно з яким порушено вимоги підпункту 1 пункту 1 статті 4, підпункту 1 пункту 1 статті 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (надалі також - Закон), пункту 1 розділу ІІ, пункту 1 розділу ІІІ Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 20 квітня 2015 року №449 за період з 1 жовтня 2016 року по вересень 2018 року.

Висновки Відповідача про порушення Позивачем наведених норм ґрунтуються на тому, що останнім протиправно не нараховано єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на оплату праці осіб, засуджених до покарання у вигляді обмеження волі.

На підставі акта перевірки сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 7 травня 2019 року №Ю-0011261306 у сумі 1 399 888,41 грн.

Крім того, податковий орган внаслідок не нарахування Позивачем єдиного внеску у передбачені законодавством строки прийнято рішення від 20 березня 2019 року №0011271306 про застосування штрафних санкцій в розмірі 699 944,20 грн.

Згідно з обставинами, що встановлені судами попередніх інстанцій, ДП "Бердичівський виправний центр ( №108)" є кримінально-виконавчою установою відкритого типу - виправним центром у якому засуджені відбувають покарання у виді обмеження волі.

Між Позивачем та юридичними особами укладалися строкові договори, зокрема, із ДП "Бердичівський виправний центр ( №108)" та ПАТ "Бердичівський машинобудівний завод", ТОВ "Житомирський картонний комбінат ", ТОВ "Агросоя-М", ТОВ "Виробниче об'єднання "Папір-Мал ", ТОВ "Гриль Майстер" та ФОП ОСОБА_1 щодо надання послуг по робочій силі з числа засуджених та забезпечення заробітною платою засуджених.

До договорів додано табелі робочого часу засуджених та копії особових рахунків по обліку особистих грошей та операцій за безготівковим рахунком.

Таким чином, нарахування заробітної плати засуджених здійснювало відповідно до укладених договорів про надання робочої сили та розрахунки за неї із виплатою заробітної плати у розмірах, не менших мінімальної заробітної плати. Заробітна плата засуджених зараховувалась на їх особові рахунки (в органах казначейства відкрито окремий рахунок для зарахування таких коштів), яка знаходилася на казначейських рахунках та, за письмовою заявою засудженого знімалася в касу установи та видавалась згідно з видатковим касовим ордером або відомістю.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4.1. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої і апеляційної інстанцій

Надаючи правову оцінку висновкам судів та доводам сторін в частині застосування норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини між Позивачем та відповідачем колегія суддів звертає увагу на таке.

За змістом частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, відповідно до частини 1 статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Адміністрація зобов'язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею.

Праця засуджених регламентується Кодексом законів про працю України.

Частиною 1 статті 120 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості.

Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з частиною 1 статті 60-1 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до обмеження волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

За правилами частин 1 , 2 статті 122 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії засудженим за наявності відповідного права мають призначатися органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання.

Особи, яким до відбування покарання призначена пенсія, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах.

Таким чином, засуджені до відбування покарання в місцях позбавлення волі, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці за строковими трудовими договорами, є застрахованими особами, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, а суми виплат, отримані ними, є базою для нарахування податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного соціального внеску, як це передбачено, зокрема Кримінально-виконавчим кодексом України, зміни до якого внесено Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених" від 07 вересня 2016 року № 1492-VIII, який набрав чинності 08 жовтня 2016 року.

Право на працю засуджених до позбавлення волі реалізується шляхом укладення строкового трудового договору.

Згідно з статтями 118, 119, 120, 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - засуджений), які тримаються в установах виконання покарань (далі - установа) та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України Наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (надалі також- Інструкція №396/5).

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції №396/5 засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Пунктами 2.1-2.2 Інструкції №396/5 встановлено, що засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.

Відповідно до пункту 3.7 Інструкції №396/5 засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як сімдесят п'ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).

Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (надалі також - ~law24~).

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Наведені норми дають підстави для висновку, що в разі виплати застрахованій особі заробітної плати (інших виплат) сплату єдиного внеску зобов'язаний забезпечити саме роботодавець, який використовує працю фізичних осіб.

Аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб'єктом господарювання та працівником відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця.

Зміст спірних аналогічних правовідносин між колонією та засудженими в контексті необхідності сплати єдиного соціального внеску вже був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом. Так, у постановах від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 10 червня 2020 року у справі №440/2590/19, від 18 червня 2020 року у справі №240/1700/19 Верховний Суд висловив правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відповідно до якої особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов'язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.

Такий правовоий висновок Верховним Судом зроблено за результатом системного аналізу норм ~law25~, Інструкції №449, Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5, який дав підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв'язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов'язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні.

При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Також Верховний Суд констатував, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, Верховний Суд у цій справі не знаходить.

Проведення Управлінням Держпраці у Житомирській області перевірок ДП "Бердичівський виправний центр (108)", за якими не встановлено порушень дотримання законодавства про працю з питань оформлення трудових відносин та оплати праці, не є обставиною, яка підтверджує дотримання обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску.

Не вказує і на протиправність поведінки Відповідача у спірних правовідносинах і надана ГУ ДПС відповідь від 8 серпня 2019 року №10269/6/06-30-13-01-45, адже у ній зафіксована позиція лише в контексті можливості застосовувати податкову соціальну пільгу до доходів засуджених, а не сплати єдиного соціального внеску.

З урахуванням наведеного, суд погоджується з висновками податкового органу про правомірність спірної вимоги, оскільки в ході судового розгляду підтверджено допущення Позивачем порушень при виконані обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску.

Відповідно до ~law27~ орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску такі штрафні санкції за донарахування органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску накладається штраф у розмірі 10 відсотків зазначеної суми за кожний повний або неповний звітний період, за який донараховано таку суму, але не більш як 50 відсотків суми донарахованого єдиного внеску.

Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи суд дійшов висновку про наявність у Позивача обов'язку щодо сплати єдиного внеску застосування Відповідачем штрафу у розмірі 699944,20 грн. на підставі рішення від 7 травня 2019 року №0011271306 є правомірним.

З урахування наведеного, Суд дійшов висновку про те, що оскаржувані рішення податкового органу винесені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України, а відтак судові рішення у справі ухвалені із невірним застосуванням норм права.

4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Верховний Суд зазначає, що у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме неправильно застосували приписи статей 6, 7, 8 та 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, Суд вважає за необхідне задовольнити касаційну скаргу Відповідача, скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції і прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області задовольнити.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 22 липня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову Державної установи "Бердичівський виправний центр ( №108)" до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення та вимоги відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. Є. Блажівська

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх