Історія справи

Ухвала КАС ВП від 09.08.2021 року у справі №420/7616/20
Постанова КАС ВП від 10.10.2023 року у справі №420/7616/20
Постанова КАС ВП від 10.10.2023 року у справі №420/7616/20
Постанова КАС ВП від 10.10.2023 року у справі №420/7616/20
Постанова КАС ВП від 10.10.2023 року у справі №420/7616/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 420/7616/20

провадження №К/9901/26443/21; К/9901/32602/21; К/9901/41696/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М. В., Губської О. А.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про встановлення відсутності компетенції, визнання протиправним наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито

за касаційними скаргами Міністерства юстиції України та ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року (головуючий суддя Шевчук О. А., судді: Бойко А. В., Федусик А. Г.)

за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на додаткову постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року (головуючий суддя Шевчук О. А., судді: Бойко А. В., Федусик А. Г.)

І. Суть спору

У серпні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач 1, Мін`юст), Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі - відповідач 2), у якому просила:

- встановити відсутність компетенції (повноважень) в. о. начальника Управління Явтушенка А. М. та членів комісії, створеної на підставі розпорядження на ознайомлення позивача з наказом Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- визнати наказ Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення ОСОБА_1 » неправомірним;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління з питань дотримання прав засуджених осіб та осіб, узятих під варту або призначити на посаду заступника начальника Управління з питань ресоціалізації і захисту прав засуджених;

- стягнути з Міністерства юстиції України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 липня 2020 року по день поновлення позивачки на посаді;

- визнати відмову Міністерства юстиції України у виплаті надбавки за науковий ступінь позивача протиправною та зобов`язати здійснити виплату з грудня 2019 року.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що її звільнення відбулося з порушенням вимог Закону України «Про державну службу», оскільки скорочення штату не відбулося, а відбулася лише зміна назв посад. Крім того, реорганізаційних процесів не відбулося, код ЄДРПОУ не змінився. При цьому, позивачка вважає, що усупереч нормам Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю України відповідач 1 не запропонував їй жодну наявну вакантну посаду в управлінні, а також не повідомив профспілкові органи за три місяці до дня звільнення позивачки та не отримав від них згоду на таке звільнення.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

Наказом Міністерства юстиції від 15 лютого 2017 року № 737/к затверджено штат Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, в якому передбачено посаду заступника начальника Управління з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту.

18 січня 2018 року затверджено Структуру Управління.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції від 29 листопада 2017 року № 4687/к в штатну структуру Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції введено посаду заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту.

17 липня 2018 року наказом Міністерства юстиції № 2654/к «Про призначення» на посаду заступника начальника Управління з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту призначено ОСОБА_1 , як переможця відкритого конкурсу.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 14 січня 2020 року № 204/к «Про внесення змін до штату Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції» у зв`язку із зміною структури Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції було внесено зміни до штату міжрегіонального управління. Посаду заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, яка належить до посад державної служби категорії «Б», скорочено.

20 лютого 2020 року на виконання доручення в. о. Державного секретаря Міністерства юстиції від 19 лютого 2020 року № 171/13/48-20 ОСОБА_1 ознайомлено з попередженням про звільнення із займаної посади та припиненням державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» не раніше ніж через 30 календарних дні з дня ознайомлення з даним попередженням у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.

Наказом Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, 17 червня 2020 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.

Згідно з пунктом 2 цього наказу у разі тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.

Пунктом 3 цього наказу встановлено, що начальнику Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції полковнику внутрішньої служби ОСОБА_2 забезпечити ознайомлення ОСОБА_1 з цим наказом під підпис.

16 червня 2020 року ОСОБА_1 на адресу Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань надіслала заяву, якою повідомила, що з 16 червня 2020 року вона перебуває у стані тимчасової непрацездатності.

Наказом Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 10 липня 2020 року № 98/оса «Про особовий склад» вирішено виплатити ОСОБА_1 компенсацію за всі періоди роботи за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку.

У зв`язку з перебуванням полковника внутрішньої служби ОСОБА_2 , начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на лікарняному, виконання обов`язків начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції покладено на полковника внутрішньої служби ОСОБА_3 , заступника начальника міжрегіонального управління з питань стратегічного розвитку Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

Відповідно до акту від 10 липня 2020 року № 4.1/ВН-462 комісією у складі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 оголошено ОСОБА_1 накази Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення», Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 10 липня 2020 року № 98/ОС «Про особовий склад».

Не погодившись із наказом про звільнення та підставами для його видання, процедурою звільнення, позивачка звернулася до суду із даним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що наказ Мін`юста від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідає вимогам статті 87 Закону України «Про державну службу», оскільки посада заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, яка належить до посад державної служби категорії «Б» і яку займала позивачка, була скорочена.

Також суд першої інстанції зазначив, що Законом України «Про державну службу» у редакції чинній, на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивачки, який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду. Припинення у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу не містить положень щодо обов`язку пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України та статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не застосовуються. Отже, не заслуговують на увагу доводи позивачки щодо порушення відповідачем-1 вимог Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» в процесі її звільнення.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту з 11 липня 2020 року. Стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 82 096,44 грн (вісімдесят дві тисячі дев`яносто шість гривень сорок чотири копійки). Вказана сума зазначена без утримання податків та обов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до структури Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, що затверджена 10 січня 2020 року, посада, яку займала позивачка, фактично перейменована на - заступник начальника міжрегіонального управління. Таким чином, порівнюючи Структуру за кількістю штатних одиниць, що затверджена в січні 2018 року, та структуру штатних одиниць, що затверджена у січні 2020 року, кількість штатних одиниць у керівництві управління не змінилась - 4 одиниці. Фактично посада, яку займала ОСОБА_1 , була перейменована та вакантна щонайменше за 10 днів до попередження про вивільнення позивачки і могла бути їй запропонована. При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що саме відповідач, як суб`єкт владних повноважень, повинен був довести наявність факту таких змін в організації виробництва і праці, які призвели до істотної зміни або взагалі ліквідації функції, виконання яких було передбачено займаною позивачкою посадою, однак з матеріалів справи вбачається, що за структурою штату у керівництві управління як було 4 одиниці, так і станом на 10 січня 2020 року залишилось 4 одиниці, а посада, яку займала позивачка, перейменована.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачем в порушення умов Колективного договору, укладеного на 2019 - 2020 роки між Управлінням та Первинною профспілковою організацією Управління для сприяння підвищення ефективності діяльності роботи Управління, реалізації трудових прав, формування системи соціального захисту працюючих на засадах соціального партнерства, норми вищезазначеного договору не були дотримані під час проведення процедури вивільнення позивачки, оскільки відповідачем не було проведено консультацій з профспілковим органом щодо майбутнього вивільнення ОСОБА_1 .

Вирішуючи питання про стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що період вимушеного прогулу з 27 травня 2020 року (день наступний за днем звільнення позивачки) по 22 червня 2021 року (дата прийняття рішення про поновлення на посаді) складає 268 робочих днів. Отже, на користь ОСОБА_1 з Міністерства юстиції України належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 82 096,44 грн (середньоденна заробітна плата - 306,33 грн х 268 календарних днів).

Крім цього суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги про визнання відмови Управління у виплаті надбавки за науковий ступінь протиправною та зобов`язання здійснити виплату з грудня 2019 року не підлягають задоволенню, оскільки позивачкою не надано до суду ані належних обґрунтувань, ані доказів відмови у такій виплаті.

Додатковою постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року заяву ОСОБА_1 про винесення додаткового рішення щодо судових витрат задоволено частково. Стягнуто солідарно з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу в сумі 20 000,00 грн (двадцять тисяч гривень 00 копійок).

Суд апеляційної інстанції зауважив, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідачами у цій справі до суду відповідних клопотань подано не було. Поряд з цим, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Беручи до уваги додані до заяви документи, ураховуючи рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду заявником документів, їх значення для спору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу 37 500,00 грн не є співмірним із складністю справи; виконаними представником роботами (наданими послугами); часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих послуг та виконаних робіт в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, а тому слід уважати підтвердженими витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн, які підлягають стягненню солідарно з відповідачів.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

13 липня 2021 року Мін`юст звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

31 серпня 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

12 листопада 2021 року Мін`юст звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на додаткову постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 25 вересня 2023 року призначено склад колегії суддів: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Губська О. А., Білак М. В.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі на постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог Мін`юст просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування позиції скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України та статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» під час звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Мін`юст уважає, що у спірних правовідносинах норми законодавства про працю не застосовуються, оскільки вони регулюються спеціальним законом (Закон України «Про державну службу»), отже, на думку відповідача, під час звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закон України «Про державну службу» відсутній обов`язок суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Відповідач стверджує, що суд першої інстанції вірно встановив, що згідно з наказом Мін`юста від 14 січня 2020 року № 204/к «Про внесення змін до штату Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції» та у зв`язку зі зміною структури цього управління було внесено зміни до його штату, унаслідок чого посада заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, скорочено. Уважає, що Мін`юстом не допущено порушень прав позивача, спірний наказ прийнято з дотриманням приписів чинного законодавства України.

При цьому, щодо висновків суду апеляційної інстанції у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і його розрахунок відповідач у касаційній скарзі незгоду не висловлює, доводи щодо протиправності таких вимог не наводить.

Позивачка подала відзив на касаційну скаргу Мін`юста, у якому просить відмовити у її задоволенні. Зазначає, що відповідачами не було визначено конкретну підставу її звільнення, а лише посилання на пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Також, відповідачами не було запропоновано ОСОБА_1 жодної посади, при цьому на момент її звільнення існували вакантні посади, у тому числі заступника управління. Стверджує, що обов`язок пропонувати посаду при вивільненні працівника чітко врегульований нормами Кодексу законів про працю України, а саме статтею 49-2, яка також стосується державних службовців. Також позивачка звертає увагу на обов`язок роботодавця завчасно проводити з профспілковими органами консультації про заходи щодо запобігання чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень, а також направлення інформації до профспілкових органів щодо заходів по вивільненню, ураховуючи інформацію про причини звільнень, кількість та категорії працівників, яких це може стосуватись, та про терміни проведення звільнень.

У касаційній скарзі на постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просить її скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. При цьому, просить змінити мотивувальну та резолютивну частини постанови суду апеляційної інстанції в частині визначення суми заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи із середньоденного заробітку, визначеного шляхом ділення на фактично відпрацьовані дні за увесь час вимушеного прогулу, а саме з 11 липня 2020 року по день фактичного поновлення.

На обґрунтування позиції позивачка посилається на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 5 КАС України та частини шостої статті 9 Закону України «Про державну службу» щодо проведення процедури ознайомлення державного службовця комісією з наказом про звільнення, за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 13 Кодексу законів про працю України та статті 7 Закону України «Про колективні договори».

ОСОБА_1 зазначає, що у пункті 3 спірного наказу зобов`язано начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції полковника внутрішньої служби ОСОБА_2 забезпечити ознайомлення ОСОБА_1 з цим наказом під підпис. Однак, позивачка була ознайомлена з наказом комісією, створеною на виконання усного розпорядження заступника начальника міжрегіонального управління з питань стратегічного розвитку Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції ОСОБА_3 . При цьому, наказ Мін`юста про виконання обов`язків № 2281/к, за яким на ОСОБА_3 покладено обов`язки начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції у зв`язку з хворобою полковника внутрішньої служби ОСОБА_2 був виданий 15 липня 2020 року, а позивачку було ознайомлено з наказом 10 липня 2020 року. Позивачка стверджує, що її ознайомлення з наказом складом колегії осіб, які нижчі за посадою, були в підпорядкуванні ОСОБА_1 або ж тими, що займають рівнозначну посаду, порушують принцип субординації, принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачки.

Також ОСОБА_1 наголошує, що встановлення доплат за науковий ступінь відповідно у колективному договорі є додатковими гарантіями для працівників, які повинні бути виконані. При цьому, на думку позивачки, нею було надано до суду усі необхідні документи, які підтверджують протиправну відмову відповідача у виплаті таких надбавок.

Крім того скаржниця вважає, що при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції неправильно визначив середньоденну заробітну плату у розмірі 306,33 грн, поділивши заробіток отриманий за березень 2020 року на загальну кількість робочих днів за два місяці. Стверджує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 обрахунок середньоденної заробітної плати здійснюється шляхом ділення на фактично відпрацьовані дні в двох останніх місяцях, які передували звільненню і в яких позивачкою фактично відпрацьовано хоча б один день.

Мін`юст подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить відмовити у її задоволенні. Зазначає, що полковник внутрішньої служби Явтушенко А. М. мав повноваження ознайомлювати позивачку з наказом від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення». Отже, пояснення позивачки на незрозумілість причин ознайомлення з наказом комісією в складі 6 посадових осіб Управління, сумніви у повноваженнях в. о. начальника управління Явтушенка А. М. на ознайомлення позивача з наказом про звільнення позбавлені сенсу, так як жодним чином не свідчать про порушення прав та інтересів ОСОБА_1 за встановлених судом обставин. Також відповідач стверджує, що доводи позивачки щодо незаконної відмови відповідача у виплаті їй надбавки за науковий ступінь з грудня 2019 року є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на приписах законодавства, оскільки норми Закону України «Про державну службу», зокрема стаття 50 цього Закону, встановлення надбавки за науковий ступінь не передбачають.

У касаційній скарзі на додаткову постанову суду апеляційної інстанції Мін`юст просить її скасувати, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні заяви про стягнення витрат на правову допомогу у повному обсязі.

Скаржник зазначає, що при винесенні додаткової постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, правові позиції яких викладені у постановах від 11 березня 2021 року у справі № 911/2681/19 та від 11 червня 2018 року у справі № 923/567/17 щодо застосування частини п`ятої статті 134 КАС України щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Так, відповідач зазначає, що у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 911/2681/19 висновується, що такий вид правничої допомоги, як зустріч та обговорення напрямків посилення правової позиції, не відповідає критеріям реальності адвокатських витрат. При цьому, скаржник звернув увагу, що у постанові Верховного Суду від 11 червня 2018 року у справі № 923/567/17 колегією суддів надано оцінку змісту відзиву на касаційну скаргу й кількість сторінок і зменшено заявлений розмір витрат на підготовку відзиву на касаційну скаргу, мотивуючи тим, що із шести сторінок відзиву саме обґрунтування становить лише чотири сторінки.

Також Мін`юст стверджує, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, ураховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторін тощо.

Мін`юст уважає, що вимога про стягнення судових витрат є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки позов в цілому є необґрунтований.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Основного Закону України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).

Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889-VIIІ установлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення.

Згідно з частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

За змістом частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України).

Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

Згідно з частиною п`ятою статті 40 КЗпП України (у редакції Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 113-IX), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Частинами першою - третьою статті 49-2 КЗпП України у цій же редакції визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

За приписами частини шостої статті 49-2 КЗпП України установлено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

VІІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Так, ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2021 року касаційне провадження за касаційною скаргою Мін`юста відкрите на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: застосування положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України та статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» під час звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відкрите на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: застосування положень статті 5 КАС України та частини шостої статті 9 Закону України «Про державну службу» щодо проведення процедури ознайомлення державного службовця комісією з наказом про звільнення, за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 13 Кодексу законів про працю України та статті 7 Закону України «Про колективні договори».

Тобто, відсутні правові висновки щодо процедурних питань під час звільнення особи (проведення консультації з профспілковим органом стосовно звільнення працівника на підставі статті 87 Закону № 889-VIII та встановлення належного кола осіб, які зобов`язані ознайомити працівника з наказом про його звільнення).

Водночас, Верховний Суд звертає увагу, що першочерговим питанням при вирішенні цього спору є встановлення протиправності/правомірності звільнення позивачки відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII і, як наслідок, прийняття відповідачем спірного наказу про її звільнення. При цьому, у разі встановлення судом наявності законних підстав для звільнення ОСОБА_1 , передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, дослідженню підлягає дотримання відповідачем процедури такого звільнення.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

З аналізу наведеної вище норми убачається, що законодавством визначено три окремі підстави для припинення проходження особою державної служби, а саме: скорочення чисельності або штату державних службовців; скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; реорганізація державного органу.

Крім цього, колегія суддів зазначає, що звільнення особи з посади державної служби у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, що може бути пов`язано з реорганізацією, ліквідацією установи, скороченням посад чи штату працівників, буде вважатися необхідним та обґрунтованим у тому випадку, коли істотно змінюються або взагалі ліквідовуються функції, виконання яких передбачено посадою, яку займає державний службовець в певному державному органі. Одночасно, лише зміна назви державного органу (структурного підрозділу органу) чи посади державного службовця в цьому органі, на думку колегії суддів, не може вважатися належною та достатньою підставою для звільнення державного службовця, в тому числі на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.

Судом установлено, що відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 14 січня 2020 року № 204/к «Про внесення змін до штату Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції» та у зв`язку зі зміною структури Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції було внесено зміни до штату міжрегіонального управління, згідно яких посаду заступника начальника Управління з питань дотримання прав засуджених осіб та осіб, узятих під варту, скорочено.

У подальшому назву Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції змінено на нову Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05 лютого 2020 року № 48. При цьому реорганізаційних процесів не відбулося, код ЄДРПОУ не змінився.

У свою чергу, наказ від 14 січня 2020 року № 204/к, яким внесено зміни до штату Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (зокрема, скорочено посаду заступника з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту), прийнято в. о. Державного секретаря відповідно до абзацу 2 частини шостої статті 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та у зв`язку із затвердженням 10 січня 2020 року структури Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.

При цьому, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджено матеріалами справи, відповідно до структури Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, що затверджена 10 січня 2020 року, посада, яку займала позивач, фактично перейменована на - заступник начальника міжрегіонального управління. Таким чином, порівнюючи структуру Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції за кількістю штатних одиниць, що затверджена 18 січня 2018 року, та структуру штатних одиниць, яка затверджена 10 січня 2020 року, кількість штатних одиниць у керівництві управління не змінилась - 4 одиниці, що свідчить про те, що зміни структури в цій частині (керівництво згідно зі структурою) не відбулось.

Крім цього, матеріали справи містять лист Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацій Міністерства юстиції від 27 січня 2020 року № 41/846/швд, який складено на запит Мін`юста, щодо існуючих вакантних посад державної служби, які можуть бути запропоновані ОСОБА_1 , відповідно до якого станом на 27 січня 2020 року існувало 7 вакантних посад, у тому числі і посада заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.

Таким чином, колегія суддів погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції про те, що фактично посада, яку займала позивачка, була перейменована та вакантна щонайменше за 10 днів до попередження про вивільнення позивачки і могла бути їй запропонована. Водночас, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів наявність факту скорочення посади державної служби у зв`язку зі зміною структури відповідача, оскільки з матеріалів справи вбачається, що за структурою штату у керівництві управління як було 4 одиниці, так і станом на 10 січня 2020 року залишилось 4 одиниці, а посада, яку займала позивачка, перейменована.

З огляду на викладене, Верховний Суд уважає правильні висновки суду апеляційної інстанції про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 26 травня 2020 року № 1843/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлення позивачки на посаді заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, з 11 липня 2020 року (наступний день після ознайомлення її з наказом про звільнення).

Подібна за змістом правова позиція була викладена Верховним Судом у постановах від 30 вересня 2020 року у справі № 826/12050/15 та від 04 серпня 2022 року у справі № 540/1473/20.

З урахуванням таких висновків та в контексті спірних правовідносин, Верховний Суд звертає увагу, що установлені вище порушення (відсутність підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII) під час звільнення позивачки є самостійними і достатніми для визнання протиправним спірного наказу і, як наслідок, її поновлення на посаді, а тому не є обов`язковим надання оцінки правомірності/протиправності процедурним питанням під час такого звільнення.

Також Верховний Суд звертає увагу, що ухвалою від 09 серпня 2021 року касаційне провадження було відкрите на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: застосування положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України та статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» під час звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Водночас, на момент розгляду касаційної скарги, Верховним Судом вже висловлена правова позиція щодо згаданих норм права, зокрема, у постанові від 17 листопада 2022 року у справі № 200/8267/20-а. Однак, такі висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних відносин, які виникли у цій справі, оскільки підстави для звільнення позивачки за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII взагалі були відсутні.

Що стосується доводів скаржниці щодо протиправної відмови Міністерства юстиції України у виплаті надбавки за науковий ступінь позивачки та зобов`язання здійснити виплату з грудня 2019 року, ОСОБА_1 зазначає, що право на отримання доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук, гарантовано пунктом 3.1.20 Колективного договору на 2019-2021 роки, затвердженого протоколом загальних зборів трудового колективу Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 16 квітня 2019 року № 7. Установлення доплати за науковий ступінь у колективному договорі є додатковими гарантіями для працівників, які повинні бути виконані.

Верховний Суд наголошує, що спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон № 889-VIII. При цьому, колективний договір має бути укладений на підставі, за умов та у рамках вимог Закону № 889-VIII.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 889-VIII передбачено, що заробітна плата державного службовця складається з:

1) посадового окладу;

2) надбавка за вислугу років;

3) надбавка за ранг державного службовця;

4) премії (у разі встановлення).

Крім того, державному службовцю можуть виплачуватися грошова допомога при наданні щорічної основної відпустки, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Також механізм застосування стимулюючих виплат державним службовцям з метою посилення мотивації працівників державних органів до високопрофесійної, результативної та високоякісної роботи визначається Положенням про застосування стимулюючих виплат державним службовцям, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 (далі - Положення № 15).

До додаткових стимулюючих виплат державним службовцям належать надбавки: 1) за інтенсивність праці; 2) за виконання особливо важливої роботи (пункт 3 Положення № 15).

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин законодавством України не передбачено встановлення та виплата державному службовцю надбавки за науковий ступінь. При цьому, норми Закону № 889-VIII та Положення № 15 є пріоритетними при вирішенні цього питання ніж умови пункту 3.1.20 Колективного договору на 2019-2021 роки, затвердженого протоколом загальних зборів трудового колективу Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 16 квітня 2019 року № 7.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову у цій частині.

Що стосується аргументів ОСОБА_1 у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Верховний Суд зазначає таке.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що на користь ОСОБА_1 з Мін`юста необхідно стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 травня 2020 року по 22 червня 2021 року у розмірі 82 096,44 грн. При цьому, суд апеляційної інстанції, здійснюючи розрахунок, виходив з того, що згідно з довідки про доходи від 24 травня 2021 року № 3.1/1635/квш ОСОБА_1 за березень 2020 року нараховано заробітну плату у розмірі 12 865,80 грн, за квітень 2020 року - 0,00 грн. Ураховуючи, що загальна кількість робочих днів за березень 2020 року - квітень 2020 року становить 42 дні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що середньоденна заробітна плата позивачки становить 306,33 грн (12 865,80 грн +0,00 грн) : 42 дні). При цьому, період вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції розрахував з 27 травня 2020 року (наступний день після дати спірного наказу) по 22 червня 2021 року (дата прийняття рішення про поновлення позивача на посаді), який становить 268 робочих днів.

На обґрунтування позиції, викладеної у касаційній скарзі у цій частині, ОСОБА_1 стверджує, що при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції неправильно визначив середньоденну заробітну плату у розмірі 306,33 грн, поділивши заробіток, отриманий за березень 2020 року, на загальну кількість робочих днів за два місяці. Стверджує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 обрахунок середньоденної заробітної плати здійснюється шляхом ділення на фактично відпрацьовані дні в двох останніх місяцях, які передували звільненню і в яких позивачкою фактично відпрацьовано хоча б один день. При цьому, сума розрахунку середньоденної заробітної плати позивачки вже визначена у довідці від 24 травня 2021 року № 3.1/1635/квш і складає 1 169,62 грн, а тому саме з урахуванням цієї суми має здійснюватися розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують дню звільнення працівника з роботи (абзац 3 пункту 2 Порядку № 100). Працівникам, які пропрацювали менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна заробітна плата працівника. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 розділу IV Порядку № 100).

Водночас за приписами пункту 8 Порядку № 100 визначено, що середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як убачається з довідки від 24 травня 2021 року № 3.1/1635/квш, виданої Південним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, у березні 2020 року ОСОБА_1 було нараховано 12 865,80 грн за 11 робочих днів (фактично відпрацьованих), у квітні 2020 року нараховано 0,00 грн за 0 робочих днів. При цьому, у згаданій довідці розраховано, що середня заробітна плата за останні два місяці перед звільненням становить 1 169,62 грн (12 865,80 : 11), а тому саме ця сума підлягає застосуванню під час розрахунку розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив середньоденну заробітну плату у розмірі 306,33 грн, поділивши заробіток, отриманий за березень 2020 року, на загальну кількість робочих днів за два місяці.

Водночас, суд апеляційної інстанції також неправильно визначив період вимушеного прогулу. Так, суд апеляційної інстанції розрахував з 27 травня 2020 року (наступний день після дати спірного наказу) по 22 червня 2021 року (дата прийняття рішення про поновлення позивача на посаді), який становить 268 робочих днів.

Однак, у пункті 1 наказу від 26 травня 2020 року № 1843/к зазначено, що ОСОБА_1 звільнити з посади заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, 17 червня 2020 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII. У разі тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність (пункт 2 наказу). При цьому, позивачка була ознайомлена зі спірним наказом 10 липня 2020 року (наступний день за днем закінчення її тимчасової непрацездатності). Отже, початком періоду вимушеного прогулу є 11 липня 2020 року (наступний день після фактичного звільнення ОСОБА_1 ). Водночас, суд апеляційної інстанції правомірно визначив останній день періоду вимушеного прогулу - 22 червня 2021 року. Отже, вимушений прогул становить 238 робочих днів.

Таким чином, Верховний Суд уважає, що на користь ОСОБА_1 з Мін`юста необхідно стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 липня 2020 року по 22 червня 2021 року у розмірі 278 369,56 грн (1 169,62 грн х 238 робочих днів).

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції у цій частині підлягає зміні у мотивувальній та резолютивній її частинах.

Що стосується доводів касаційної скарги Мін`юста на додаткову постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року, Верховний Суд зазначає таке.

На обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11 березня 2021 року у справі № 911/2681/19 та від 11 червня 2018 року у справі № 923/567/17 щодо застосування частини п`ятої статті 134 КАС України щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Так, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 911/2681/19 висновується, що такий вид правничої допомоги, як зустріч та обговорення напрямків посилення правової позиції, не відповідає критеріям реальності адвокатських витрат. У постанові Верховного Суду від 11 червня 2018 року у справі № 923/567/17 колегією суддів надано оцінку змісту відзиву на касаційну скаргу й кількість сторінок і зменшено заявлений розмір витрат на підготовку відзиву на касаційну скаргу, мотивуючи тим, що із шести сторінок відзиву саме обґрунтування становить лише чотири сторінки.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Стаття 134 КАС України установлює, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частин другої - сьомої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Отже, у розумінні наведених положень КАС України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони у разі, якщо вона вважає, що не було дотримано вимоги стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених витрат, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

На обґрунтування заявлених позивачем до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції надано: копію договору про надання правової допомоги від 01 березня 2020 року, укладеного з адвокатом Ковальською С. Є., умовами якого передбачено гонорар визначається додатково з урахуванням витраченого часу та ресурсів адвоката з розрахунку 500,00 грн за годину роботи адвоката, окрім участі в судовому засіданні, вартість якого становить 1 400,00 грн за одне засідання незалежно від його тривалості, а також гонорар успіху у розмірі 5 000,00 грн, та зведений акт виконаних робіт від 25 червня 2021 року з детальним описом наданих адвокатських послуг на загальну суму 22 800,00 грн. Крім того, позивачкою надано копію договору про надання правової допомоги від 28 жовтня 2020 року, укладеного з адвокатом Дударенком С. В., та акт виконаних робіт від 25 червня 2021 року з переліком наданих послуг та інформації щодо вартості послуг на загальну суму 9 700,00 грн. З огляду на таке, позивачка просила стягнути з відповідачів витрати на правничу допомогу у розмірі 37 500 грн.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду заявником документів, їх значення для спору, заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу 37 500,00 грн не є співмірним із складністю справи; виконаними представником роботами (наданими послугами); часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих послуг та виконаних робіт в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, а тому суд апеляційної інстанції уважає підтвердженими витрати позивачки на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн, які підлягають стягненню солідарно з відповідачів.

З огляду на вищезазначене, а також враховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом на подання клопотання про зменшення розміру відшкодування судових витрат, понесених позивачкою на професійну правничу допомогу, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки обставин надання правничої допомоги, здійсненої судом апеляційної інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн, у зв`язку з чим касаційна скарга Мін`юста не підлягає задоволенню, а додаткова постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року має бути залишена без змін.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною першою статті 350 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За приписами частини першої статті 351 КАС України установлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Згідно з частиною четвертою статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд уважає, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку щодо задоволення позовних вимог у частині визнання протиправним та скасування наказу і поновлення позивачки на посаді, відмови в частині, а також часткового задоволення вимог щодо стягнення витрат на правничу допомогу, а тому судові рішення у цій частині слід залишити без змін. Водночас мотиви постанови суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить змінити з урахуванням висновків, наведених Судом у цій постанові, а також належить змінити резолютивну частину постанови суду апеляційної інстанції у цій частині.

З огляду на результат касаційного розгляду витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341 344 349 350 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити шляхом викладення її мотивувальної частини у редакції цієї постанови Верховного Суду.

Змінити резолютивну частину П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року і викласти абзац шостий резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 278 369,56 грн (двісті сімдесят вісім тисяч триста шістдесят дев`ять гривень п`ятдесят шість копійок). Указана сума зазначена без утримання податків та обов`язкових платежів».

В іншій частині постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року залишити без змін.

Додаткову постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

О. А. Губська