Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 травня 2018 року

Київ

справа №813/6490/15

адміністративне провадження №К/9901/11922/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року (головуючий суддя Сакалош В.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року (головуючий суддя Гінда О.М., судді - Качмар В.Я., Ніколін В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі - ГУ МВС України у Львівській області), Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУ НП у Львівській області) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України у Львівській області від 6 листопада 2015 року № 809 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача із займаної посади у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів); поновити позивача на посаді вихователя приймальника-розподільника для дітей ГУ МВС України у Львівській області, стягнути з відповідачів на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10000 грн.

В обгунтування позову зазначав, що з червня 2008 року він проходив службу в органах внутрішніх справ на момент звільнення займав посаду вихователя приймальника-розподільника для дітей ГУ МВС України у Львівській області, маючи спеціальне звання капітан міліції.

Однак, 6 листопада 2015 року ГУ МВС України у Львівській області видано наказ №809 о/с, яким ОСОБА_2 з 6 листопада 2015 року звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Позивач вказував, що ГУ МВС України у Львівській області, звільняючи за скороченням штатів, не вчинено заходів для забезпечення працевлаштування на службі в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу, не з'ясовано намір позивача подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ та не було запропоновано, а ні аналогічну посаду, а ні нижчу, ніж ту, на якій він проходив службу. Також, зазначав, що при його звільненні відповідачем порушені пункти 9-10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію», оскільки він не відмовлявся проходити службу в Національній поліції. Вказував, що з 7 жовтня 2015 року перебував у черговій відпустці, а у період з 20 жовтня 2015 року по 8 листопада 2015 року знаходився на лікарняному.

Вважаючи дії ГУ МВС України у Львівській області незаконними, ОСОБА_2 з метою захисту своїх прав звернувся до суду з вимогою про скасування наказу щодо його звільнення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 1 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з червня 2008 року проходив службу в органах внутрішніх справ України. На момент звільнення займав посаду вихователя приймальника-розподільника для дітей ГУ МВС України у Львівській області, мав спеціальне звання - капітан міліції.

Наказом ГУ МВС України у Львівській області від 6 листопада 2015 року № 809 о/с позивача з 6 листопада 2015 року звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що будь-якого обов'язку в ГУ МВС України у Львівській області щодо додаткового попередження позивача про наступне звільнення чинним законодавством не передбачено, оскільки останній попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу пункту 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію»; останнім днем встановленого тримісячного терміну на звільнення працівників міліції, що не прийняті на службу до поліції, виходячи з приписів пунктів 9 та 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» є 6 листопада 2015 року. Суди зазначили, що оскільки ОСОБА_2 заяву про прийняття на службу в поліцію не писав, то оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнятий відповідачем обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх положень законодавства, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанції колегія суддів не погоджується, враховуючи наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірним у справі є правомірність наказу ГУ МВС України у Львівській області від 6 листопада 2015 року № 809 о/с «По особовому складу» про звільнення позивача з посади на підставі пункту 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів) та як наслідок зобов'язання ГУ МВС України у Львівській області поновити позивача на посаді, а також нарахувати та виплатити грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.

Дані правовідносини регулюються Законом України 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію» (чинний на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 565-ХІІ), Законом України від 2 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VІІІ), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114) та іншими нормативно-правовими актами стосовно спірних правовідносин.

Згідно положень пункту 1 частини першої статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Ліквідація пов'язана із скороченням чисельності і штату працівників. У разі ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується. Ліквідація це така форма припинення юридичної особи, за якої припиняються її права та обов'язки, тобто вона знімається з реєстрації в усіх фондах та організаціях.

Отже, при повній ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується, крім працівників відносно яких діють обмеження на звільнення, тобто пряма заборона на звільнення перелічених працівників, оговорена в Законі.

Верховною Радою України 2 липня 2015 року прийнято Закон «Про Національну поліцію» № 580-VІІІ, який 6 серпня 2015 року опубліковано в офіційному виданні «Голос України» № 141-142. За пунктом 1 розділу ХІ «Прикінцевих та перехідних положень» цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування.

Відповідно до пункту 8 розділу ХІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №580-VІІІ з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Згідно пункту 9 розділу ХІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 580-VІІІ працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Вказані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10 розділу ХІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 580-VІІІ).

Системний аналіз правових норм, що містяться у пунктах 9 і 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VІІІ, зумовлює висновок, що питання стосовно подальшого проходження служби діючими співробітниками міліції мало бути вирішено до 6 листопада 2015 року включно (впродовж трьох місяців з моменту попередження про наступне вивільнення). Вказані норми є імперативними, як наслідок, неприйняття працівника міліції на службу до поліції до вказаного терміну є безальтернативною підставою для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Позивач вказував, що відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення його з посади, не вирішив питання про можливість його подальшого використання на службі, а тому останній підлягає скасуванню.

Суди попередніх інстанцій, приймаючи рішення про відмову у скасуванні наказу про звільнення, зазначили про те, що відповідачем оскаржуваний наказ прийнято правомірно, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» ліквідовано як юридичну особу ГУ МВС України у Львівській області та її структурні підрозділи, а відтак подальше проходження служби позивачем є неможливим, оскільки новостворений орган державної влади - ГУ НП у Львівській області не є правонаступником ГУ МВС України у Львівській області, а отже начальник ГУ МВС України у Львівській області не був наділений повноваженнями щодо призначення осіб на посади в структурі Національної поліції, а також щодо доступу осіб до участі в конкурсі на заміщення посад поліцейських.

Разом з тим, вирішуючи даний спір суди не з'ясували, чи дійсно у відповідачів мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штатів, та чи додержано ними норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про зміни в організації виробництва і праці, а також про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу, або що не було можливості перевести позивача до органів поліції.

Необхідно зауважити, що Верховний Суд України в постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Враховуючи викладене, висновок судів попередніх інстанцій про те, що звільнення позивача відбулось в межах та у спосіб визначений законом є передчасним, оскільки зроблений без належного дослідження зібраних у справі доказів.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15 грудня 2017 року) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Статтею 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій не з'ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, що є порушенням статей 9, 242, 308 Кодексу адміністративного судочинства України.

При встановленні наведених фактів судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, які призвели до прийняття необґрунтованого судового рішення і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції.

За таких обставин справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 242, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець