Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2022 року

м. Київ

справа №640/10489/21

адміністративне провадження № К/990/20538/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу №640/10489/21

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту і стягнення моральної шкоди, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на окрему ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року (головуючий суддя - Степанюк А.Г., судді: Кобаль М.І., Костюк Л.О.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України, відповідач), у якому, з у рахуванням заяви про зміну предмета позову, просив:

- визнати протиправними та нечинними окремі положення абзаців 8, 9 пункту 8 розділу V Порядку використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних колоніях та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого наказом МЮ України від 26 серпня 2018 року № 2025/5 (далі - Порядок № 2025/5), а саме підкреслені положення: відеокамери у виправних/виховних колоніях встановлюються у жилих приміщеннях, біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, у камерах ДІЗО/К/ПКТ (ОК), секторів максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках; у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю;

- стягнути з МЮ України на користь позивача 192 000,00 грн моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі у Державній установі «Дніпровська виправна колонія (№ 89)». По прибуттю до вказаної установи позивача повідомили про те, що в камері встановлено цілодобове відеоспостереження. Водночас, камера відеоспостереження установлена над дверима, на рівні стелі, таким чином, що видно ліжко засудженого. Зазначені обставини, на думку позивача, свідчать про порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), адже є прямим втручанням у його право на повагу до особистого життя. Позивач указував, що всупереч рекомендаціям Європейського комітету з питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) Порядок № 2025/5 не передбачає індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів. Він містить широку дискрецію, яка дозволяє і надалі систематично використовувати відеонагляд у житлових приміщеннях без належного обґрунтування. Окрім того, Порядок № 2025/5 не встановлює будь-яких конкретних правил, що регулюють умови, у яких випадках застосовані заходи з організації відеоспостереження можуть бути застосовані і скасовані, тривалість або процедуру перегляду застосування заходу. Порядок встановлює загальні правила, спрямовані на забезпечення дотримання режиму в установах виконання покарань, проте не встановлює будь-яку конкретну процедуру для використання камер відеоспостереження.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Приймаючи означене судове рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Порядок №2025/5 розроблений у відповідності до вимог статей 102, 103 Кримінально-виконавчого кодексу України та прийнятий уповноваженим на те органом. Суд підкреслив, що встановлення технічних засобів нагляду і контролю призначено для попередження втеч, порушень встановленого порядку відбування покарань, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених, що не суперечить положенням Європейських пенітенціарних правил. Окремо суд зауважив, що позивач не позбавлений права оскаржити рішення комісії щодо місця встановлення та виду камери, а також ним не надано доказів, що камера відеоспостереження розміщена таким чином, що порушує його право на повагу до особистого життя.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції підтримав указану позицію Окружного адміністративного суду міста Києва та зазначив, що Порядок №2025/5 в його оскаржуваній частині не порушує гарантоване статтею 8 Конвенції право особи (засудженого) на повагу до особистого життя, адже переслідує забезпечення режиму безпеки в установах відбування покарань, попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.

Водночас, 06 липня 2022 року Шостим апеляційним адміністративним судом постановлено окрему ухвалу, в якій зазначено про необхідність довести до відома Кабінету Міністрів України про наведені порушення для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Встановлено строк три місяці для надання Шостому апеляційному адміністративному суду відповіді щодо виконання цієї окремої ухвали.

Окрема ухвала мотивована тим, що ні приписи Кримінально-виконавчого кодексу України, ні положення Порядку №2025/5 чи іншого підзаконного акту не містять норм, які б визначали чіткий, послідовний та зрозумілий алгоритм оцінки реальних ризиків щодо конкретного засудженого, які б свідчили про необхідність встановлення відеокамер у жилому приміщенні та камерах, а також періодичність переоцінки доцільності та необхідності продовження здійснення систематичного відеоспостереження.

КЗК регулярно звертає увагу Уряду України на необхідність впровадження механізму індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів. Проте МЮ України не надано доказів, що на виконання вимог рекомендації КЗК вживаються дії, спрямовані на розробку і затвердження нормативного акту, приписи якого б містили алгоритми індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів, як і обґрунтування необхідності постійного здійснення відеонагляду у жилих приміщеннях.

У свою чергу, незабезпечення виконання таких вимог може свідчити про порушення статті 8 Конвенції щодо засуджених (зокрема, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Горлов та інші проти Росії» від 02 липня 2019 року та у справі «Філас проти Польщі» від 15 квітня 2021 року).

Відтак, оскільки під час розгляду апеляційної скарги судом апеляційної інстанції виявлено порушення чинного законодавства, то колегія суддів дійшла висновку про необхідність постановлення окремої ухвали, виходячи з приписів статей 249 324 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

04 серпня 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга МЮ України, у якій скаржник просить скасувати окрему ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У касаційній скарзі МЮ України вказує, що підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права - статті 8 Конвенції та пункту 51.1 частини IV Європейських пенітенціарних правил, прийнятих Комітетом Міністрів 11 січня 2006 року на 952-й зустрічі Заступників Міністрів, у розрізі аналізу положення Порядку № 2025/5, як єдиного нормативного документу, який розроблений відповідно до вимог статей 102, 103 Кримінально-виконавчого кодексу України, а також порушення норм процесуального права - статей 9 249 КАС України, оскільки судом апеляційної інстанції було зроблено передчасні та необґрунтовані висновки про невжиття Мін`юстом дій спрямованих на виконання вимог рекомендацій Комітету.

На обґрунтування тверджень про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права касатор зазначає, що стаття 103 Кримінально-виконавчого кодексу України наділяє правом адміністрацію колонії використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Разом з тим єдине зобов`язання, що накладається на адміністрації установ виконання покарань відповідно до частини 2 статті 103 Кримінально-виконавчого кодексу України полягає у тому, щоб інформувати засуджених про використання вищезазначених засобів нагляду і контролю.

Скаржник зауважує, що встановлення відповідних засобів ТЗНіК, у першу чергу, призначено для попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Вказана мета не суперечить положенням Європейських пенітенціарних правил. Більше того, Європейськими пенітенціарними правилами не заборонено використання технічних засобів для забезпечення безпеки (підпункт 2 пункту 51.1). З огляду на викладене, судом апеляційної інстанції при прийнятті окремої ухвали зроблено помилкові висновки, що рекомендації КЗК не знаходять свого відображення у національному законодавстві України.

Також заявник касаційної скарги вказує, що Порядок №2025/5 розроблено з урахуванням вимог національного законодавства, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини, Європейських в`язничних (пенітенціарних) правил, інших міжнародних правових норм і стандартів, а також рекомендації КЗК. Згідно з висновком Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року зазначений проект наказу відповідає Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини.

Таким чином МЮ України вважає, що Порядок № 2025/5 в його спірній частині не порушує гарантоване статтею 8 Конвенції право особи (засудженого) на повагу до особистого життя, адже переслідує забезпечення режиму безпеки в установах відбування покарань, попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Окрім того, що встановлення відеоспостереження в установах виконання покарань має певну основу у внутрішньому праві - Кримінально-виконавчому кодексі України, Правилах та Порядку № 2025/5 та не суперечить принципу верховенства права (з чим також погодився суд у своєму рішенні). Більше того, в межах чинного законодавства України забезпечено право на захист засудженого у разі протиправних дій, бездіяльності працівників установ покарань.

Наводячи свої обґрунтування щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права - статей 9 249 КАС України, касатор зазначає, що на сьогодні у МЮ України відсутні правові підстави щодо розробки і затвердження нормативно-правового акту, приписи якого б містили алгоритми індивідуальної оцінки ризиків, у тому числі у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних засуджених.

Водночас, відповідачем підготовлено проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розвитку системи пробації, збільшення альтернатив позбавленню волі та створення умов для зниження рецидивної злочинності», який на сьогодні знаходиться на розгляді Верховної Ради України (реєстр. № 5359 від 12 квітня 2021 року) (далі - проєкт Закону № 5359). Цим проєктом вносяться зміни до статті 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно з якими вводяться терміни «оцінка криміногенного ризику», «криміногенний ризик» та «фактори криміногенного ризику». Після прийняття Верховною Радою України проєкту Закону № 5359 МЮ України буде підготовлений порядок оцінки криміногенного ризику та внесені відповідні зміни до Порядку №2025/5 стосовно використання камер відеоспостереження з урахуванням оцінки криміногенного ризику засуджених.

Таким чином, приймаючи окрему ухвалу судом апеляційної інстанції було порушено норми процесуального права, а саме статті 9 та 249 КАС України, оскільки судом апеляційної інстанції було зроблено передчасні та необґрунтовані висновки про невжиття Мін`юстом дій спрямованих на виконання вимог рекомендацій Комітету.

Крім того, на виконання пункту 793 Плану пріоритетних дій Уряду на 2021 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 березня 2021 року № 276, МЮ України розроблено проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо заходів, спрямованих на поновлення прав засуджених осіб та осіб, взятих під варту, у зв`язку з неналежними умовами тримання» (далі - проєкт Закону), який 11 червня 2021 року внесено на розгляд Верховної Ради України та зареєстровано за № 5652.

Цим проєктом пропонується внести зміни до статті 107 Кримінально-виконавчого кодексу України, статті 9 Закону України «Про попереднє ув`язнення» та закріпити право засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, та осіб, взятих під варту, утримуватися в належних умовах, а у випадку порушення такого права звертатися до комісії з розгляду скарг на неналежні умови тримання в установах попереднього ув`язнення та виконання покарань і в разі незгоди з рішенням вказаної комісії оскаржувати його в суді.

Понад те, роблячи в оскаржуваній ухвалі висновок про те, що відповідачем не надано доказів щодо виконання вимог рекомендації КЗК, суд апеляційної інстанції не вживав заходи щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи щодо вжиття чи невжиття Мін`юстом таких заходів та зробив передчасні висновки не з`ясувавши всіх обставин у справі.

За наведених вище мотивів скаржник уважає, що окрема ухвала Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року підлягає скасуванню.

Ухвалою від 17 серпня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою МЮ України.

Від позивача відзив на касаційну скаргу не надходив.

Варто зазначити, що копію ухвали від 17 серпня 2022 року разом із копією касаційної скарги судом касаційної інстанції було направлено ОСОБА_1 на адресу Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)», де останній відбував покарання.

Однак, 12 вересня 2022 року пакет документів, що був надісланий позивачу, повернуто на адресу Верховного Суду супровідним листом від 31 серпня 2022 року № 89/5-3853 за підписом першого заступника начальника Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» Калінчук Р.М., у якому зазначено, що документи стосовно засудженого ОСОБА_1 повертаються без виконання у зв`язку зі смертю останнього 28 липня 2022 року.

Згідно частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою фізичної особи або припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Оскільки спірні правовідносини у цій справі пов`язані із захистом прав позивача, як засудженого, шляхом оскарження деяких положень нормативно-правового акта, які, на його думку, порушували гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до приватного життя, тобто нерозривно пов`язані з особою самого позивача, то правонаступництво у цьому випадку не допускається.

Між тим, за змістом частини другої статті 354 КАС України якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.

Отже, з урахуванням наведених положень суд касаційної інстанції зобов`язаний перевірити законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень, від чого залежать процесуальні наслідки смерті фізичної особи - сторони в спірних правовідносинах після ухвалення судового рішення.

Понад те, колегія суддів не вбачає правових підстав для застосування указаних процесуальних приписів, адже у даному випадку предметом касаційного перегляду є окрема ухвала Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року, а не судові рішення, прийняті по суті вирішення спору, і така стосується безпосередньо відповідача у справі - МЮ України і не зачіпає прав та інтересів позивача.

У зв`язку із цим, колегія суддів прийшла до висновку про те, що в розглядуваному випадку факт смерті фізичної особи - позивача у справі не є перешкодою для перегляду в касаційному порядку оскаржуваної процесуальної ухвали.

Ухвалою від 07 грудня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами на підставі пункту 3 частини першої статті 345 КАС України.

ІV. Нормативне регулювання та позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно зі статтею 24 КАС України, Верховний Суд переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції.

В силу частини четвертої статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права при постановленні окремої ухвали, Верховний Суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 324 КАС України обумовлено, що суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Так, статтею 249 КАС України, зокрема передбачено, що суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.

В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Окрему ухвалу може бути винесено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується. Окрема ухвала Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.

З наведених процесуальних приписів слідує, що окрема ухвала може бути ефективним засобом попередження та припинення порушень зі сторони суб`єкта владних повноважень, припинення зловживання процесуальними правами сторонами у справі, забезпечення виконання судового рішення тощо.

Право суду постановляти окрему ухвалу також ґрунтується на положеннях частини першої статті 68 Конституції України, яка передбачає, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Неприпустимість зловживання процесуальними правами визначена й у інших норманах Конституції України, зокрема: права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55); юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір (частина третя статті 124).

Крім того, окремі положення Конвенції визначають, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (стаття 6); кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13).

У постанові від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз положень статті 249 КАС України дає підстави для висновку, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

На підставі вищенаведеного висновується, що окрема ухвала - це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб, вона може стосуватись будь-якого суб`єкта владних повноважень, зокрема й того, який не бере участі в справі, а окрема ухвала щодо розгляду питання про притягнення до відповідальності - осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Необхідність її винесення зумовлена завданнями адміністративного судочинства - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових, службових осіб у процесі здійснення ними управлінських функцій.

Підставою для постановлення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли його вчиненню. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо саме під час судового розгляду конкретної справи встановлено певне порушення.

У розглядуваному випадку підставою для постановлення апеляційним судом окремої ухвали відносно Міністерства юстиції України стало встановлення порушення статті 8 Конвенції і пункту 51.1 частини IV Європейських пенітенціарних правил, прийнятих Комітетом Міністрів 11 січня 2006 року на 952-й зустрічі Заступників Міністрів, що мало наслідком безпідставне обмеження прав ОСОБА_1 на періодичну індивідуальну оцінку ризиків у разі встановлення відеоспостереження.

Зокрема, в оскаржуваній ухвалі Шостий апеляційний адміністративний суд зазначив, що положеннями статті 8 Конвенції, Європейських пенітенціарних правил, прийнятих Комітетом Міністрів 11.01.2006 на 952-й зустрічі Заступників Міністрів, Кримінально-виконавчого кодексу України, а також Порядком №2025/5 передбачено можливість встановлення і використання камер відеоспостереження як у приміщеннях загального користування закладів відбування покарань, так й у жилих приміщеннях і камерах.

Поряд із цим, у пункті 3.6 «Приватність» Аналізу виконання рекомендацій щодо пенітенціарної системи, наданих Україні Європейським комітетом з запобігання катуванням з 1998 року (далі - Комітет), Комітет звернув увагу на окремі аспекти забезпечення права засуджених на приватність. Наприклад, у 2012 році він критикував надмірне втручання у приватність через встановлення у житлових приміщеннях засуджених відеокамер. Комітет рекомендував, щоб украі?нська влада переглянула використання відеоспостереження в камерах пенітенціарних установ і прии?няла детальні регулятивні норми, з урахуванням цих зауважень» (2012, 52). Комітет висловлював цю рекомендацію переважно щодо засуджених до довічного позбавлення волі з огляду на їхнє камерне тримання та більш часте використання відеокамер в цих приміщеннях (2014, 53; 2016, 62). Однак вона має ширший характер та стосується використання відеоспостереження за засудженими загалом.

Перевіряючи виконання цих рекомендації, Комітет у згаданому аналізі звернув увагу, що Порядок №2025/5 закріплює, що відеокамери у колоніях можуть встановлюватися у жилих приміщеннях, а також ДІЗО, ПКТ та ДПК (п. 8 розділу V). Однак цей Порядок №2025/5 не містить гарантій від надмірного використання відеонагляду, як того вимагають рекомендації Комітету. Зокрема, він передбачає, що відеокамери встановлюються з урахуванням їхнього функціонального призначення і технічних характеристик, а також необхідності виконання завдань із забезпечення режиму, попередження втеч та інших злочинів, порушень порядку відбування покарання. Місце встановлення та вид камери визначаються комісією, яка утворюється наказом начальника колонії або особою, яка виконує його обов`язки (п. 2 розділу VII).

Усупереч рекомендаціям Комітету, Порядок 2025/5 не передбачає індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів. Він містить широку дискрецію, яка дозволяє і надалі систематично використовувати відеонагляд у житлових приміщеннях без належного обґрунтування. Разом із тим Порядок №2025/5 дотримується рекомендацій Комітету щодо неприпустимості охоплення відеонаглядом санітарного вузла та щодо тривалості зберігання запису з камер на сервері.

На підставі вищезазначеного суд апеляційної інстанції установив порушення статті 8 Конвенції щодо втручання у приватне життя засудженого та пункту 51.1 Європейських пенітенціарних правил, який визначає, що заходи безпеки, які вживаються щодо окремих ув`язнених, повинні бути мінімально необхідними для забезпечення їхнього надійного утримання.

Апеляційний суд констатував, що вказані порушення мали наслідком безпідставне обмеження прав ОСОБА_1 на періодичну індивідуальну оцінку ризиків у разі встановлення відеоспостереження.

Оцінюючи такий висновок Шостого апеляційного адміністративного суду в розрізі вищевикладених процесуальних норм та висновків Верховного Суду, колегія суддів уважає його передчасним, необґрунтованим та суперечливим.

Так, колегія суддів звертає увагу, що в обґрунтування даного позову ОСОБА_1 покликався на те, що встановлення цілодобового відеоспостереження у його камері є прямим втручанням у його право на повагу до особистого життя та, відповідно, порушенням статті 8 Конвенції. При цьому, необхідність скасування та визнання нечинними оскаржуваних положень Порядку № 2025/5 ОСОБА_1 мотивував якраз їхньою невідповідністю рекомендаціям КЗК у частині індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів і неврахуванням цих рекомендацій МЮ України.

Понад те, вирішуючи даний спір по суті, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про його необґрунтованість та відмовили ОСОБА_1 у задоволенні позову.

У своїх рішеннях Окружний адміністративний суд міста Києва та Шостий апеляційний адміністративний суд констатували, що Порядок №2025/5 в його спірній частині не порушує гарантоване статтею 8 Конвенції право особи (засудженого) на повагу до особистого життя, адже переслідує забезпечення режиму безпеки в установах відбування покарань, попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Також суди додали, що встановлення відеоспостереження в установах виконання покарань має певну основу у внутрішньому праві - Кримінально-виконавчому кодексі України, Європейських пенітенціарних правилах та Порядку №2025/5 та не суперечить принципу верховенства права.

Таким чином під час розгляду справи № 640/10489/21 суди першої та апеляційної інстанцій не встановили порушень закону, про які йдеться мова в окремій ухвалі Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року.

Колегія суддів наголошує, що окрема ухвала нерозривно пов`язана з висновками адміністративного суду за результатами розгляду справи, а тому, може бути постановлена лише у разі, якщо саме під час судового розгляду конкретної справи встановлено певне порушення.

За таких обставин слід резюмувати, що окрема ухвала Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року не відповідає приписам процесуального закону, а саме - статті 249 КАС України, оскільки суперечить висновкам цього ж суду по суті вирішення спору в частині наявності порушень статті 8 Конвенції і пункту 51.1 частини IV Європейських пенітенціарних правил.

Додатково колегія суддів звертає увагу й на те, що в оскаржуваній ухвалі апеляційним судом зроблено висновок про те, що під час розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій МЮ України не надано доказів, що на виконання вимог рекомендації КЗК вживаються дії, спрямовані на розробку і затвердження нормативного акту, приписи якого б містили алгоритми індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів, як і обґрунтування необхідності постійного здійснення відеонагляду у жилих приміщеннях.

Між тим, приписами статті 72 КАС України закріплено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а достовірними - ті, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 73 75 КАС України).

Відповідно до статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частиною третьою статті 73 КАС України суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

В адміністративному процесі діє принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта статті 9 КАС України).

У контексті наведених процесуальних норм Верховний Суд зауважує, що під час судового розгляду даної справи не було спірним та не з`ясовувалося питання щодо вжиття МЮ України будь-яких заходів щодо внесення змін до Порядку №2025/5 в частині індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в`язнів.

Також судами попередніх інстанцій не витребовувалися докази, які б підтверджували або спростовували вжиття відповідачем таких дій.

Натомість, як бачимо зі змісту окремої ухвали, суд апеляційної інстанції зробив висновки про ненадання МЮ України доказів щодо вжиття дій, спрямованих на розробку і затвердження нормативного акту з урахуванням рекомендацій КЗК.

На думку колегії суддів, такі твердження Шостого апеляційного адміністративного суду є передчасними, позаяк нічим не підтверджені та висловлені без з`ясування указаних обставин, що суперечить принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі.

Про це наголошує й МЮ України у касаційній скарзі, при цьому звертає увагу суду касаційної інстанції на те, що на розгляді Верховної Ради України знаходиться проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розвитку системи пробації, збільшення альтернатив позбавленню волі та створення умов для зниження рецидивної злочинності» (реєстр. № 5359 від 12 квітня 2021 року) (далі - законопроєкт, проєкт Закону № 5359).

Цим законопроєктом вносяться зміни до статті 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно з якими вводяться терміни «оцінка криміногенного ризику», «криміногенний ризик» та «фактори криміногенного ризику», а саме:

оцінка криміногенного ризику - процес систематичного збору та аналізу інформації про засудженого з метою виявлення факторів криміногенного ризику;

криміногенний ризик - ймовірність вчинення особою нового кримінального правопорушення певного ступеня тяжкості;

фактори криміногенного ризику - характеристики особи, зокрема її поведінки, психофізіологічних особливостей та схильностей, які визначають криміногенний ризик.

На підставі оцінки криміногенного ризику розробляється індивідуальний план соціально-виховної роботи із засудженим, який передбачає заходи зі зниження криміногенних ризиків та строки їх виконання.

До індивідуального плану соціально-виховної роботи може бути включена участь засудженого у програмах диференційованого корекційно-виховного впливу та суспільно корисній діяльності відповідно до оціненого криміногенного ризику. Індивідуальний план соціально-виховної роботи підлягає регулярному перегляду та оновленню, але не рідше, ніж проведення оцінки криміногенного ризику.

У подальшому, після прийняття Верховною Радою України проєкту Закону № 5359, МЮ України буде підготовлений порядок оцінки криміногенного ризику та внесені відповідні зміни до Порядку №2025/5 стосовно використання камер відеоспостереження з урахуванням оцінки криміногенного ризику засуджених.

Колегія суддів зауважує, що у Пояснювальній записці до проєкту Закону № 5359 зазначено, що з метою покращення системи відбування покарань запроваджуються критерії оцінки установ виконання покарань та передбачається нова система класифікації та розподілу засуджених на підставі оцінки ризиків та потреб засуджених. Ці критерії спрямовані на встановлення нових орієнтирів у діяльності пенітенціарних установ, таких як успішність у соціально-виховній роботі із засудженими та дотримання прав людини.

Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку про те, що окрема ухвала Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року постановлена з порушенням норм процесуального права - статей 9 249 КАС України, ґрунтується на передчасних висновках суду та суперечить висновкам цього суду по суті вирішення спору.

З огляду на це та враховуючи положення статті 351 КАС України колегія суддів уважає, що касаційна скарга МЮ України підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення - скасуванню.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити.

Окрему ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі №640/10489/21 скасувати.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду