Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.02.2018 Київ К/9901/1645/18 826/4657/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/4657/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві, за участю третьої особи - ОСОБА_1, про скасування постанови в частині накладення арешту, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва, прийняту 7 квітня 2015 року у складі головуючого судді Качура І. А., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду, постановлену 21 травня 2015 року у складі колегії суддів: головуючого - Сорочка Є. О., суддів Горбань Н. І., Межевича М. В.,

в с т а н о в и в :

У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - позивач, ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві (далі - відповідач, Орган ДВС), за участю третьої особи - ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1), в якому просило:

визнати протиправним арешт на все майно, накладений постановою Органу ДВС від 27 лютого 2012 року № 31425599, в частині накладення арешту на нерухоме майно: земельна ділянка загальною площею 0,1200 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

зобов'язати Орган ДВС звільнити з-під арешту нерухоме майно: земельну ділянку загальною площею 0,1200 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Позов мотивований тим, що зазначене нерухоме майно є предметом іпотеки, а наявність арешту порушує права та законні інтереси позивача як іпотекодержателя, оскільки ускладнює звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог іпотекодержателя.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 7 квітня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2015 року, в позові відмовив.

У своїй касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити рішення про задоволення позову.

Заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надійшло.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 25 липня 2007 року ОСОБА_1 уклав із ЗАТ «ТАС-ІНВЕСТБАНК» кредитний договір № 942-Ф, за умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, а позичальник зобов'язувався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені договором.

В забезпечення належного виконання зобов'язання за названим кредитним договором укладено іпотечний договір від 25 липня 2007 року № 942-Ф/ІІІ-1 (позичальник - ОСОБА_1, іпотекодавець - ОСОБА_2.), предмет іпотеки - земельна ділянка загальною площею 0,1200 га, за адресою АДРЕСА_1.

В ході виконання виконавчого листа № 2а-15342/10/2670, виданого 23 січня 2012 року Окружним адміністративним судом міста Києва, яким звернуто стягнення на активи ОСОБА_2 з метою погашення податкового боргу із земельного податку з фізичних осіб в розмірі 10 392,91 гривень, Орган ДВС виніс постанову від 27 лютого 2012 року ВП № 31425599, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення 10 392,91 гривень.

У подальшому ПАТ «Сведбанк», як правонаступник АКБ «ТАС - Комерцбанк», відповідно до договору факторингу № 15 та відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року відступило на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» свої права вимоги за зобов'язаннями по кредитному та іпотечному договорах.

Тобто, позивач має право на забезпечення виконання вказаного договору предметом іпотеки, а саме земельною ділянкою загальною площею 0,1200 га, за адресою АДРЕСА_1.

Як стверджував позивач, 13 березня 2015 року йому стало відомо, що на майно ОСОБА_1, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за названим договором, накладено арешт згідно з постановою Органу ДВС від 27 лютого 2012 року № 31425599.

Вважаючи наведені обставини протиправними та, як наслідок, такими, що завдають шкоди охоронюваним законом правам та інтересам позивача, останній звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача з огляду на те, що право вимоги позивача за зобов'язаннями по іпотечному договору за рахунок предмету іпотеки виникло у позивача після накладення арешту на відповідний об'єкт нерухомого майна.

Зазначена позиція підтримана Київським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон України «Про виконавче провадження»), за змістом статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Приписами статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» обумовлено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, зокрема на підставі виконавчих листів, що видаються судами.

Статтею 4 цього ж Закону звернення стягнення на майно боржника віднесено до заходів примусового виконання рішень.

За приписами частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Згідно зі статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі:

виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів;

якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Як уже зазначено, спірний арешт накладено постановою Органу ДВС від 27 лютого 2012 року на виконання виконавчого листа № 2а-15342/10/2670, виданого 23 січня 2012 року Окружним адміністративним судом міста Києва, тоді як позивач набув права вимоги за відповідним іпотечним договором 28 листопада 2012 року.

З огляду на викладене, відсутні підстави вважати протиправним арешт, накладений державним виконавцем у спірних правовідносинах.

Щодо доводів позивача про порушення його прав, як іпотекодержателя, колегія суддів зауважує на наступному.

Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений наведеною вище статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»).

За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України «Про іпотеку».

Зокрема, частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону україни «Про іпотеку»).

Нормами статей 36, 37, 38 цього Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що передбачений розділом V Закону України «Про іпотеку» та частиною восьмою статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України «Про іпотеку»).

У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України «Про виконавче провадження», а не нормами спеціального Закону України «Про іпотеку».

У справі, що розглядається, державним виконавцем вчинялися дії з виконання судового рішення про звернення стягнення на активи з метою погашення податкового боргу.

Отже у випадку, що розглядається, за відсутності судового рішення (виконавчого напису нотаріуса) про звернення стягнення на предмет іпотеки, при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону України «Про виконавче провадження», а тому посилання позивача на наявність у спірних правовідносинах порушення установленого Законом України «Про іпотеку» пріоритету права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки є передчасним.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу обумовлено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, оскільки суди не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, підстави для їх скасування відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а згадані судові рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, питання про судові витрати не вирішуються.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» залишити без задоволення.

Па постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець