Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.02.2018 Київ К/9901/2570/17 826/1417/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Шарапи В.М.,

суддів Бевзенка В.М., Данилевич Н.А.,

розглянувши у судовому засіданні в касаційній інстанції справу за позовом:

ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення,

касаційне провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва в складі колегії суддів Федорчука А.Б. (головуючий суддя), суддів Качура І.А., Келеберди В.І. від 02.10.2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду в складі колегії суддів Кузьменка В.В. (головуючий суддя), суддів Василенка Я.М., Степанюка А.Г. від 07.12.2017 року,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним наказу від 11.06.2015 №81 "Про визнання недійсними бланків" в частині визнання недійсним (анулювання) бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії ЕР 335412.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.12.2017, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 отримав у Головному управлінні ДМС України в Автономній Республіці Крим довідку про реєстрацію особи громадянином України №22 від 08.08.2012, у якій зазначено в якості підстав набуття ним громадянства України частину 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України" та вказано, що відповідно до законодавства України зазначена особа є громадянином України з 08.08.2012.

11.09.2012 позивач отримав паспорт громадянина України серії ЕТ №344904, виданий Залізничним РВ у м. Сімферополі Головного управління ДМС України в Автономній Республіці Крим. Крім того, 07.09.2012 позивач отримав паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії ЕР №335412 (орган, що видав зазначений документ - 0101).

У червні 2015 року, під час перетину кордону, ОСОБА_2 отримав інформацію від представників паспортного контролю про те, що його паспорт є недійсним та підлягає вилученню.

Оспорюваним наказом Державної міграційної служби України "Про визнання недійсними бланків" від 11.06.2015 №81 визнано недійсними (анульовано) бланки паспортів громадянина України для виїзду за кордон, серед яких, бланк паспорту громадянина України для виїзду за кордон серії ЕР №335412, виданий ОСОБА_2.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивач не надав доказів на підтвердження правомірності набуття громадянства України у порядку, визначеному законом. Зокрема, судами поставлено під сумнів можливість набуття позивачем громадянства на підставі частини 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України". Тому, суди дійшли висновку про наявність підстав, визначених статтею 21 Закону України "Про громадянство України" для скасування рішення про оформлення набуття позивачем громадянства, а оспорюваний наказ прийнято на підставі, в межах повноважень відповідача, у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.12.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано поставили під сумнів факт набуття позивачем громадянства України. Скаржник зазначає, що у відповідача не було підстав, визначених статтею 21 Закону України "Про громадянство України", для визнання недійсним (анулювання) бланку паспорта громадянина України для виїзду за кордон, виданого позивачу, адже рішення про припинення йому громадянства України не приймались. Вказує, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги ту обставину, що паспорт громадянина України позивачем отримано ще 30.08.2012 і після втрати його замінено новим - від 11.09.2012. У касаційній скарзі скаржник наголошує, що частина 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України", на підставі якої позивач набув громадянство України, не вимагає набуття громадянства його матір'ю.

Відповідачем по справі - Державною міграційною службою України, до закінчення встановленого судом строку подано відзив на касаційну скаргу. На обґрунтування відзиву зазначає, що позивач не надав належних і допустимих доказів набуття громадянства України на підставі частини 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України". Вважає, що процедура набуття громадянства України, визначена даною нормою застосовується до осіб, які є вихідцями з колишніх республік СРСР. Вказує, що відповідачем отримано інформацію від Служби безпеки України, з якої слідує, що на території Автономної Республіки Крим організовано канал незаконної легалізації іноземців з використанням підроблених документів. Відповідач наголошує, що посилання позивача на витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126 133 135 Сімейного кодексу України від 09.08.2014 №00000000200 є неприпустимими, оскільки останній виданий після початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим. Відповідач зазначив, що судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального і процесуального права, а також вірно встановлені фактичні обставини справи, необхідні для прийняття рішення. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду приходить до висновку про наявність підстав, визначених статтею 351 КАС України, для задоволення касаційної скарги частково та зміни рішень судів першої та апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Згідно з статтею 1 Закону України від 18.01.2001 №2235-ІІІ "Про громадянство України" (надалі - Закон №2235-ІІІ), громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Пунктами 1, 3 статті 5 Закону №2235-ІІІ передбачено, що документами, які підтверджують громадянство України, є, серед іншого, паспорт громадянина України та паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Тому, передумовою для отримання паспорту громадянина України для виїзду за кордон є набуття особою громадянства України у встановленому законодавством порядку.

Пунктом 2 статті 6 Закону №2235-ІІІ визначено, що громадянство України набувається, серед іншого, за територіальним походженням.

Зокрема, за приписами частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ, якими врегульовано порядок та підстави набуття громадянства України за територіальним походженням, особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Отже, набуття громадянства України у порядку, встановленому наведеною нормою, можливе у разі підтвердження особою факту народження чи постійного проживання її самої або визначених у Законі №2235-ІІІ членів сім'ї до 24.08.1991 на території, яка стала територією України, а також подання нею заяви про набуття громадянства України.

З огляду на це, доводи відповідача щодо можливості застосування процедури набуття громадянства України, визначеної частиною 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ, виключно до осіб, які є вихідцями з колишніх республік СРСР, викладені у відзиві на касаційну скаргу, прямо суперечать нормам законодавства і не беруться до уваги колегією суддів касаційного суду.

Судами попередніх інстанцій, на основі досліджених під час судового розгляду доказів, поставлено під сумнів набуття позивачем громадянства України на підставі частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ. Зокрема, судами першої та апеляційної інстанцій зазначено в оскаржуваних судових рішеннях про те, що у свідоцтві про народження ОСОБА_2 чітко вказано, що його мати - Куртназарова Найле є громадянкою Палестини, що на переконання судів попередніх інстанцій, унеможливлює набуття позивачем громадянства України у порядку, визначеному положеннями частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ.

Колегія суддів касаційного суду не погоджується з висновками судів в цій частині, оскільки норми частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ не ставлять можливість набуття особою громадянства України в залежність від наявності у членів сім'ї, перерахованих в Законі, громадянства іншої держави. Також, судами було досліджено наданий позивачем витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126 133 135 Сімейного кодексу України від 09.08.2014 №00000000200, з якого слідує, що зазначена у свідоцтві про народження ОСОБА_2 матір - Куртназарова Найле, народилася 23.12.1935 у м. Керч, Автономна Республіка Крим, Україна. Тобто, позивач, як особа, матір якого народилась до 24.08.1991 на території, що стала територією України, відповідав вимогам частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ і мав право на набуття громадянства, проте, лише за умови подання ним відповідної заяви.

При цьому, наявна у матеріалах справи нотаріально посвідчена копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126 133 135 Сімейного кодексу України від 09.08.2014 №00000000200, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Реєстраційної служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим містить апостиль, проставлений Державною реєстраційною службою України.

Відповідно до статті 2, частини 1 статті 3 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, згода на обов'язковість якої надана Законом України від 10.01.2002 №2933-III, кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Згідно з частинами 2-3 статті 5 даної Конвенції, заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ. Підпис, відбиток печатки або штампа на апостилі не потребують ніякого засвідчення.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожна Договірна держава призначає, зазначаючи їхні офіційні функції, ті органи, яким надаються повноваження на проставлення апостиля, згаданого в частині першій статті 3.

Абзацом 2 пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України "Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів" від 18.01.2003 №61 (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), передбачено, що Державна реєстраційна служба проставляла апостиль на документах, що видаються цією Службою та структурними підрозділами територіальних органів Міністерства юстиції, що забезпечують реалізацію повноважень Держаної реєстраційної служби (свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, витяги з реєстру та ін.).

Тому, безпідставними є доводи відповідача, зазначені у відзиві на касаційну скаргу, щодо неможливості посилання позивача на витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126 133 135 Сімейного кодексу України від 09.08.2014 №00000000200, який, на думку відповідача, є неналежним і недопустимим доказом, через його видачу після початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим.

Підпунктом 5.1 пункту 5 Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, що затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.04.2012 № 320, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 02.07.2012 за №1089/21401 (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які набули громадянства України відповідно до законодавства України, отримують паспорти на підставі довідки про реєстрацію громадянином України, виданої територіальним органом Державної міграційної служби.

Судами попередніх інстанцій, на основі досліджених під час судового розгляду доказів, а саме листа Служби безпеки України від 24.04.2017 №5/2/1-8178, з'ясовано, що за даними Державної прикордонної служби України, ОСОБА_2 прибув на територію України 30.08.2012 та залишив її територію 13.09.2012. Поряд з цим, з довідки про реєстрацію особи громадянином України, виданої Державною міграційною службою України 08.08.2012 №22, що стала підставою для отримання позивачем паспорту громадянина України, вбачається, що ОСОБА_2 набув громадянства України з 08.08.2012, тобто, раніше дати його першого прибуття на територію України.

Таким чином, в межах встановлених судами попередніх інстанцій обставин, факт набуття позивачем громадянства України не знайшов свого підтвердження наявними у матеріалах справи доказами, оскільки станом на час його набуття позивач не міг перебувати на території України і відомості щодо подання ним заяви про набуття громадянства України відсутні.

Відповідно до пункту 10.4 Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, що затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.04.2012 № 320, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.07.2012 за №1089/21401, погашаються, уважаються недійсними та знищуються паспорти, зокрема, оформлені з порушенням вимог чинного законодавства України.

Згідно з пунктом 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 №152, паспорт для виїзду за кордон визнається недійсним, вилучається, анулюється та знищується у разі оформлення паспорта з порушенням вимог законодавства.

Підпунктом 33 пункту 4 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, передбачено, що Державна міграційна служба України, відповідно до покладених на неї завдань, здійснює відповідно до закону державний контроль за дотриманням законодавства у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів у передбачених законодавством випадках, притягає порушників до адміністративної відповідальності;

Пунктом 9 цього Положення встановлено, що Державна міграційна служба України в межах повноважень, передбачених законом, на основі та на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів МВС видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує і контролює їх виконання.

Враховуючи те, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, який підтверджує громадянство України, набуття якого позивачем не мало місця, відповідач - Державна міграційна служба України правомірно, в межах та на підставі власних повноважень прийняла оспорюване рішення в частині скасування (анулювання) позивачу цього паспорту. При цьому, будь-яких рішень з приводу позбавлення позивача громадянства України в межах спірних правовідносин відповідачем відносно позивача не приймалось, тому посилання судів попередніх інстанцій та скаржника на статтю 21 Закону №2235-ІІІ, яка регулює порядок і підстави його припинення, є безпідставними.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з доводами скаржника, викладеними у касаційній скарзі, в тій частині, що суди попередніх інстанцій не з'ясували обставин щодо отримання позивачем паспорту громадянина України серії ЕТ 34392 від 30.08.2012.

З урахуванням положень статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, що є виходом за межі касаційної скарги.

Разом з тим, вказане порушення норм процесуального права не потягнуло за собою ухвалення судами попередніх інстанцій неправильного по суті і незаконного рішення.

В силу статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Статтею 351 КАС України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема: надано неправильне тлумачення нормам частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ; застосовано до спірних правовідносин норми статті 21 Закону №2235-ІІІ, які не підлягали застосуванню; не застосовано до спірних правовідносин норми пункту 10.4 Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.04.2012 № 320, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.07.2012 за №1089/21401, пункту 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 №152 та пункту 9, підпункту 33 пункту 4 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, які підлягали застосуванню.

Водночас, це не призвело до ухвалення судами попередніх інстанцій незаконного по суті рішення. Тому, колегія суддів касаційного суду приходить до висновку про необхідність зміни мотивувальної частини оскаржуваних рішень в частині зазначення судами підстав для відмови в задоволенні адміністративного позову і касаційна скарга підлягає до задоволення частково.

Керуючись статтями 341-343, 351, 355-356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 07.12.2017 року по справі №826/1417/17 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення.

В решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 грудня 2017 року по справі №826/1417/17 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Суддя-доповідач В.М. Шарапа

Судді В.М. Бевзенко

Н.А. Данилевич