Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.07.2019 року у справі №813/1531/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 липня 2019 року

Київ

справа №813/1531/16

адміністративне провадження №К/9901/29613/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шевцової Н.В.,

суддів: Кашпур О.В., Уханенка С.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №813/1531/16

за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправними та скасування рішень, визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді- Кухтея Р. В., суддів Яворського І. О., Носа С. П.,

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

1. 05 травня 2016 року ОСОБА_2 (далі - позивачка) звернулась до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, перший відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області, другий відповідач), в якому просила суд:

1.1. визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 196-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. визнати незаконними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття спірного рішення;

1.3. зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. 05 травня 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до тих же відповідачів, в якому просив суд:

2.1. визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 197-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2.2. визнати незаконними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття спірного рішення;

2.3. зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. 19 травня 2016 року ухвалою Львівського окружного адміністративного суду об`єднано для спільного розгляду позов ОСОБА_2 з позовом ОСОБА_1 .

4. Позовні вимоги позивачів обґрунтовані тим, що рішеннями ДМС України від 05 квітня 2016 року № 196-16 та № 197-16 відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

5. В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначають, що підставою для звернення до Державної міграційної служби України з відповідними заявами є те, що вони стали жертвами переслідування, у зв`язку із політичною та громадською діяльністю з боку органів влади Російської Федерації.

6. Позивачі вважають, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту є такими, що прийняті без повної оцінки основних елементів заяв про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявників та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вимогам Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649).

7. На думку позивачів, спірні рішення не відповідають принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади, оскільки прийняті Державною міграційною службою України без врахування доводів позивачів щодо наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження.

8. Представник відповідачів в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог, зазначив, що матеріали особових справ позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачами притулку обставин, дають підстави стверджувати про відсутність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань, які є визначальними. У зв`язку з чим, з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», перший відповідач правомірно відмовив позивачам у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, оскільки позивачами не надано ані конкретних відомостей, ані жодних документів, які б підтверджували, що у них склались умови, зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

9. Щодо ОСОБА_2 Державною міграційною службою України встановлено, що позивач побоюється зазнати переслідування зі сторони правоохоронних органів РФ як член сім`ї ОСОБА_1 Можливість її переслідування у разі повернення на батьківщину нею також не доведено.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

10. ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Рубцовськ Алтайського краю Російської Федерації, є громадянином РФ, за національністю - росіянин, віросповіданням - старослов`янське язичництво, освіта - незакінчена вища, за сімейним станом - розлучений, перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 Рідна мова - російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (племінник, перебуває під опікою ОСОБА_1 )

11. ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Рубцовськ Алтайського краю Російської Федерації, є громадянкою РФ, за національністю - росіянка, віросповіданням - християнство, освіта - вища, за сімейним станом - розлучена, перебуває у цивільному шлюбі з громадянином РФ ОСОБА_1 Рідна мова - російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

12. 22 березня 2014 року позивачі залишили територію Російської Федерації, прибувши на територію України літаком через аеропорт Бориспіль. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебували легально, до міграційних органів України та інших країн не зверталися.

13. 01 серпня 2014 року громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами щодо надання їм статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту.

14. За результатами розгляду вказаних заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року № 734-14 та від 02 квітня 2015 року № 244-15 громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні.

15. 23 червня 2015 року постановою Львівського окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2015 року, у справі № 813/375/15 визнано протиправними та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року № 734-14 та від 02 квітня 2015 року № 244-15, а також зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

16. Підставою задоволення позовних вимог у справі № 813/375/15 стало те, що відповідачами не досліджено в повному обсязі обставин, що мають значення для вирішення даної справи.

17. Зокрема зазначено, що такий висновок суперечить попередньо наданому ГУ ДМС України у Львівській області висновку від 21 листопада 2014 року про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, не спростовує в повній мірі наведених заявником доводів щодо можливого його переслідування в країні громадянської належності, а також можливого відібрання у нього дітей, оскільки постановою Адміністрації міста Рубльовськ від 20 червня 2014 року ОСОБА_1 звільнено від обов`язку по вихованню неповнолітнього ОСОБА_5

18. 20 січня 2015 року та 20 лютого 2015 року під час співбесіди, ОСОБА_1 підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково серед іншого, про те, що у разі повернення на територію РФ йому загрожує арешт, адже у країні громадянської належності він вів активну громадську та політичну діяльність, в тому числі всупереч вектору діяльності пануючої політичної сили, що, як зазначено ним, і стало підставою для порушення кримінальної справи проти нього на території РФ.

19. За результатами повторного розгляду заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС від 05 квітня 2016 року № 196-16 та № 197-16 громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні.

20. На виконання судових рішень у справі № 813/375/15 відповідачами під час повторного розгляду заяв позивачів від Старосамбірської районної державної адміністрації Львівської області та Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації отримано інформацію щодо належного захисту інтересів неповнолітніх дітей заявника, можливості повернення неповнолітнього ОСОБА_5 до Російської Федерації, призначення йому в Україні законного представника чи вжиття відносно нього інших заходів правового реагування; проведено співбесіду з ОСОБА_1 , в ході якої з`ясовано ставлення матері ОСОБА_4 до тривалого перебування доньки на території України, згоди на її вивезення, з`ясовано можливість повернення ОСОБА_4 в країну походження та відповідність такого повернення інтересам малолітньої ОСОБА_4 ; проведено співбесіду з ОСОБА_2 , в ході якої з`ясовано позицію батька неповнолітнього ОСОБА_6 , з`ясовано можливість повернення ОСОБА_6 в країну походження та відповідність такого повернення інтересам ОСОБА_6

21. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на наявні матеріали справи та копії публікацій з Інтернет-видань, установив, що ОСОБА_1 неодноразово через свою громадську та політичну позицію піддавався фізичному насиллю (побиттю) та адміністративним затриманням, а також отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет.

22. Крім того, позивач неодноразово в судовому засіданні стверджував, що веде активну діяльність у соціальній мережі проти вектору діяльності пануючою політичної сили у Російській Федерації, долучено скріншот своєї сторінки в соціальній мережі однокласники.

ІІІ. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

23. 22 вересня 2016 року постановою Львівського окружного адміністративного суду у задоволенні позовних вимог відмовлено.

24. Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що у заяві про надання статусу біженця заявник має довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, суд зазначив, що ГУ ДМС України у Львівській області було повно вивчено факти та документи при розгляді заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2

25. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2017 року постанову суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою адміністративний позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 196-16 та № 196-17 від 05 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у постанові суду.

26. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обставини про наявність реальної загрози для ОСОБА_1 не були повно та всебічно досліджені відповідачем, а тому рішення ДМС України № 197-16 від 05 квітня 2016 року є передчасним та підлягає скасуванню, у зв`язку з чим заява позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту підлягає повторному розгляду. Оскільки фактичною підставою для звернення із заявою про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту ОСОБА_2 стало побоювання позивачки зазнати переслідування у зв`язку з громадською діяльністю її чоловіка - ОСОБА_1 , та керуючись принципом збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист суд апеляційної інстанції обґрунтував своє рішення в частині скасування рішення ДМС України № 196-16 від 05 квітня 2016 року.

ІV. Касаційне оскарження

27. Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, представник ДМС України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме частини першої статті 72, статей 86, 159, 207 Кодексу адміністративного судочинства України, пунктів 1, 13 частини першої статті 1, частини третьої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року.

28. В обґрунтування вимог касаційної скарги представник першого відповідача зазначає про відсутність підстав для надання позивачам статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що визнано судовими рішеннями у справі № 813/375/15, які набрали законної сили.

29. На думку представника першого відповідача, судом апеляційної інстанції безпідставно визнано ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, і як наслідок застосовано принцип збереження єдності сімей, оскільки ОСОБА_1 такий статус не набув, а ОСОБА_2 в`їхала на територію України разом з ОСОБА_1 та подала відповідну заяву одночасно з ним. До того ж на момент звернення до органів міграційної служби позивачі не перебували в шлюбних відносинах.

30. Представник ДМС України зазначає, що будь-яких доказів на підтвердження обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками позивачі до органу міграційної служби не надали.

31. 03 квітня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження та витребувано з Львівського кружного адміністративного суду справу № 813/1531/16.

32. 23 жовтня 2017 року у Вищому адміністративному суді України зареєстровано заперечення позивачів на касаційну скаргу, в яких вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення та прийняти рішення про надання статусу біженця або застосування додаткового захисту громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

33. 27 квітня 2017 року справа № 813/1531/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

34. 27 лютого 2018 року справу № 813/1531/16 разом з матеріалами касаційної скарги передано до Верховного Суду.

35. 12 червня 2019 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 722/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В. М., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.

36. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 12 червня 2019 року визначено склад суду: головуючий суддя Шевцова Н. В. (суддя-доповідач), судді Кашпур О. В., Уханенко С. А.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

37. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

38. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

39. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

40. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

41. Згідно зі статтею 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

42. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

42.1 Відповідно до частини другої статті 2 до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

42.2 Частиною третьою статті 2 визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

43. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

43.1 За пунктом 1 частини першої статті 1 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

43.2 Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

43.3 За змістом частин першої - третьої статті 7 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

43.4 Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

43.5 Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

43.6 Відповідно до частини шостої статті 8 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

43.7 Згідно частини сьомої статті 8 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

43.8 Відповідно до частини першої статті 12 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

44. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

44.1 Пунктами 45, 66 визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

44.2 Згідно до пункту 195 у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

45. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04

45.1 Пункт п`ятий статті 4 встановлює, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

46. Директива 2011/95/EU від 13 грудня 2011 р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту»

46.1 За пунктом 1 статті 4 Країни-члени ЄС можуть вважати обов`язком заявника надати можливо швидше всі елементи, необхідні для обґрунтування його/її прохання про надання міжнародного захисту. Країни-члени ЄС зобов`язані розглянути всі елементи прохання, які відносяться до суті справи, у співпраці з заявником.

47. Пояснювальна записка про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН

47.1. Пункт 6 Згідно загальним юридичним принципам доказового права, тягар доказування лежить на людині, яка подає заяву. Таким чином, в заявах про надання статусу біженця заявник повинен брати на себе тягар встановлення правдивості своїх тверджень і точності фактів, на яких ґрунтується клопотання. Заявник звільняється від тягаря доказування шляхом надання правдивих даних, які стосуються заяви та які сприяли б прийняттю належного рішення, заснованого на фактах. Зважаючи на конкретну ситуацію біженця, співробітник, який приймає рішення, також несе відповідальність за встановлення та оцінку фактів у справі. У більшості випадків це можливо, якщо співробітник, котрий приймає рішення, обізнаний про об`єктивну ситуацію в країні походження заявника, а також володіє відповідними загальними знаннями, що допоможе йому отримати від заявника інформацію, що стосується справи, і належним чином встановити справжність заявлених фактів, які можуть бути підтверджені

47.2. Пункт 10 Наявність підтверджуючих доказів на підтримку тверджень заявника підкріплює правдивість зроблених заяв. З іншого боку, враховуючи особливу ситуацію осіб, які шукають притулку, вони не зобов`язані надавати всі необхідні докази. Зокрема, слід звернути належну увагу на той факт, що шукачам притулку часто доводиться залишати свою країну без документів, що засвідчують особу. Неможливість надати документальне підтвердження на підтримку усних тверджень не повинна, таким чином, перешкоджати прийняттю заяви до розгляду в разі, якщо ці твердження відповідають широко відомим фактам і якщо загальний рівень достовірності заяви досить високий.

48. Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН

48.1. Пункт 66. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна продемонструвати свідоцтва цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією з причин, вказаних вище. Не має значення, чи виникає переслідування за однією з цих причин або від поєднання двох або більше причин. Часто прохач може не знати про причини переслідувань. Як би там не було, це не його обов`язок - аналізувати свій випадок до такої міри, щоб детально встановлювати причини.

48.2. Пункт 67. Завданням особи, яка перевіряє, при вивченні обставин справи є встановлення причини або причин переслідувань і прийняття рішення про те, чи відповідають вони визначенню Конвенції 1951 року. Очевидно, що причини переслідування з цих різних мотивів будуть частково збігатися. Найчастіше буде присутній більш ніж один елемент, пов`язаний з однією особою, наприклад політичним опонентом, який належить до релігійної або національної групи або до обох відразу, і поєднання цих причин в одній особі буде мати значення при оцінці його цілком обґрунтованих побоювань.

VІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

49. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та встановлені обставини справи, Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.

50. Матеріалами справи підтверджено, що підставами для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивачем визначено те, що він побоюється стати жертвою переслідувань з боку органів влади у країні свого громадянства - Російській Федерації за ознаками політичних переконань у зв`язку зі його політичною та громадською діяльністю. Необхідність надання ОСОБА_2 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, доводиться виключно на підставі того, що вона на момент подання відповідної заяви була цивільною дружиною ОСОБА_1

51. У цій справі судами встановлено, що відповідачами проаналізовано відкриті інформаційні джерела та відомості надані позивачем, в яких відсутні посилання про можливе застосування тортур до позивача або нелюдське поводження щодо нього, або переслідування за політичними мотивами. Заявник не отримав вироків суду про застосування до нього смертної кари, арешту та інших обмежень за свою політичну та громадську діяльність.

52. Єдиним аргументом суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості побоювань позивачів є наявні копії публікацій з Інтернет-видань щодо політичного переслідування осіб, які підтримають Україну та осіб, які ведуть активну діяльність проти Путінського режиму. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 неодноразово через свою громадську та політичну позицію піддавався фізичному насиллю (побиттю) та адміністративним затриманням, а також отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет не підтверджуються наявними матеріалами справи.

53. Натомість суд першої інстанції обґрунтовано зауважив, що за висновками судів у справі № 813/375/15, які набрали законної сили, зазначено про правильність по своїй суті доводів ДМС України, зокрема, щодо відсутності доказів переслідування позивачів у країні походження саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань, а також стосовно того, що безперешкодний виїзд позивачів з країни громадянської належності свідчить про відсутність проблем з органами влади, можливість переслідування у разі повернення на батьківщину також не доведена. Одночасно судом зазначено про те, що відповідачами не досліджено в повному обсязі обставин, що мають значення під час прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову у наданні такого статусу.

54. Предметом дослідження під час повторного розгляду заяв стали питання, визначені цими судовими рішеннями, а саме щодо захисту інтересів неповнолітніх дітей, можливості повернення племінника до Російської Федерації, оскільки ОСОБА_1 позбавлений опікунських прав, призначення ОСОБА_5 в Україні законного представника чи вжиття відносно нього інших заходів правового реагування.

55. Таким чином, Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відомості, зазначені позивачами міграційній службі в анкеті, надані ними під час співбесід та під час судового розгляду даної справи, а також інформація про країну походження з Інтернет-джерел, не свідчать, що стосовно позивачів існує така загроза як ризик зазнати серйозну шкоду у формі застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, катування, особистої загрози його життю з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, дискримінації.

56. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», 52077/10, 15 травня 2012 р., у п. 64 Суд зазначив, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції.

57. ДМС України, приймаючи оскаржувані рішення, належним чином дослідила, який рівень небезпеки для позивачів існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

58. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги ДМС України, що оцінені судом апеляційної інстанції скріншоти та інформація з мережі Інтернет підтверджують лише загальний стан дотримання прав людини у Російській Федерації і не свідчить про конкретні факти переслідування позивачів та їх політичні погляди.

59. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи, що ОСОБА_1 неодноразово через свою громадську та політичну позицію піддавався фізичному насиллю (побиттю) та адміністративним затриманням, не наводить жодного доказу на підтвердження цієї тези, вживаючи загальну фразу «матеріалами справи підтверджується», що не відповідає вимогам щодо обґрунтованості та вмотивованості судових рішень.

60. За таких обставин, наявність загрози життю, безпеці позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, не встановлена. Позивачі за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.

61. Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження позивачів, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних обставин на підтвердження того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками політичних переконань є реальними.

62. Судом першої інстанції також досліджено доводи позивачів щодо порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту та не встановлено порушень Закону №3671-VI та Правил № 649 при оформленні та врученні ГУ ДМС України у Львівській області повідомлень про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, які відповідають формі, встановленій додатком 29 Правил.

63. Суд апеляційної інстанції також підтвердив правильність відповідних висновків суду першої інстанції.

64. Враховуючи вищенаведені обставини, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано законне рішення суду першої інстанції, який правильно застосував норми матеріального права та надав їм системне тлумачення.

VIІ. Судові витрати

65. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2017 року у справі №813/1531/16 скасувати, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року залишити в силі.

3. Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Н. В. Шевцова

Судді О. В. Кашпур

С. А. Уханенко