Особливості дотримання принципу лікарської таємниці після смерті пацієнта

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У п. 95 Рішення по справі «Z проти Фінляндії» (Заява № 22009/93 [1997] ECHR 10) від 25 лютого 1997 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що захист особистої інформації, не лише медичної, надзвичайно важливий для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції. Повага до конфіденційності інформації про стан свого здоров’я є невід’ємним принципом правових систем країн — учасниць Конвенції. Визначальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта, а й забезпечення його довіри до медичної професії та медичних послуг загалом.

Читайте статтю: Генна інженерія: межі дотримання прав людини

Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть свідомо уникати надання інформації особистого та інтимного характеру, необхідної для отримання належного лікування, та навіть отримання такої допомоги і через це наражати себе та своє здоров’я, а в разі інфекційного захворювання — і здоров’я суспільства, на небезпеку (див. “Рекомендацію з етичних питань, що стосуються ВІЛ-інфекції у сфері охорони здоров’я та суспільного життя” № R (89), прийняту Комітетом Міністрів Ради Європи 24 жовтня 1989 р., особливо загальні зауваги стосовно конфіденційності медичних даних у п. 165 пояснювальної записки). Отже, внутрішнє законодавство повинно забезпечувати гарантії, достатні для запобігання передання або розголошення медичної таємниці, що може суперечити положенням ст. 8 Конвенції (див. п. “с” ст. 3, 5, 6 та 9 Конвенції про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою особистих даних).

Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (надалі – Конвенція Ов’єдо), кожна особа має право на повагу до її особистого життя стосовно інформації про її здоров'я.

Згідно ст. 9 Загальної декларації про біоетику та права людини, слід дотримуватися недоторканності приватного життя відповідних осіб та конфіденційності інформації, що стосується їх особисто. У максимально можливій мірі таку інформацію не слід використовувати або розголошувати, окрім як для цілей, для яких вона була зібрана або щодо яких давалась згода, відповідно до міжнародного права, зокрема, міжнародних норм у галузі прав людини.

Користуйтеся консультацією: Чи існує насправді відповідальність медичних працівників

Відповідно до ст. 286 Цивільного кодексу України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

Статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про поховання та похоронну справу», держава гарантує конфіденційність інформації про померлого. Надання такої інформації здійснюється відповідно до Закону України «Про інформацію».

Згідно п. 3.6 Етичного кодексу лікаря України, кожен пацієнт має право на зберігання особистої таємниці. Лікар, як й інші особи, які беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов'язаний зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і факт звернення за медичною допомогою, за відсутності іншого розпорядження хворого, або якщо це захворювання не загрожує його близьким і суспільству. Таємниця поширюється на всю інформацію, отриману в процесі лікування хворого (у т.ч. діагноз, методи лікування, прогноз, тощо).

Медична інформація про пацієнта може бути розголошена: у разі письмової згоди самого пацієнта; у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідемслужби; якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров'ю і життю пацієнта і/або/інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання); у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною.

Статтею 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що у разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду. Аналогічна норма міститься в ч. 4 ст. 285 Цивільного кодексу України.

Користуйтеся консультацією: Чи залишилася ще безкоштовна медицина і що робити в разі відмови в безкоштовному лікуванні?

Яскравим прикладом захисту лікарської таємниці після смерті пацієнта є Рішення Палати Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) у справі «Компанія «Плон» проти Франції» (Plon v. France, заява N 58148/00) від 18.05.2004.

У листопаді 1995 року компанія «Плон» придбала видавничі права на книжку під назвою «Велика таємниця». У цьому творі, який написали журналіст і доктор Клод еюблер, котрий багато років був особистим лікарем французького президента Франсуа Міттерана, ішлося про стосунки між ним і президентом, розповідалося про те, яким чином він організував медичне обслуговування президента, про труднощі, які мав долати у зв'язку з тим, що, бувши зобов'язаним публікувати повідомлення про стан здоров'я президента двічі на рік, він мусив приховувати хворобу президента, який захворів на рак невдовзі після його обрання у 1981 році.

Після смерті президента Міттерана 8 січня 1996 року автори книжки і видавництво «Плон» вирішили відкласти її публікацію. Проте, оскільки доктор Ґюблер вважав, що поставлено під сумнів його професійні якості, було вирішено опублікувати «Велику таємницю» 17 січня 1996 року. Наступного дня після виходу книжки вдова і діти Франсуа Міттерана звернулися до суду, який заборонив розповсюдження книжки «Велика таємниця».

ЄСПЛ зазначив, що компанія «Плон», поза сумнівом, повинна була знати, що зазначений твір містить факти, які становлять медичну таємницю, а також «розумно» передбачити можливі правові наслідки, що їх могла спричинити ця публікація. Таким чином, втручання було передбачене законом у значенні статті 10 Конвенції.

Заходи на заборону розповсюдження «Великої таємниці», застосовані як суддею з термінових питань, так і судом, що розглядав справу по суті, мали на меті захистити честь, репутацію і повагу до приватного життя померлого президента. Крім того, саме через те, що численні факти, які містяться в цьому творі, мали з юридичного погляду конфіденційний характер, вони могли завдати шкоди правам інших осіб. Таким чином, втручання справді мало легітимну мету, закріплену в статті 10 Конвенції.

Суддя з термінових питань постановив своє рішення вже наступного дня після публікації «Великої таємниці», яка вийшла друком через десять днів після смерті Франсуа Миттерана. Розповсюдження одразу ж після його смерті твору, автор якого, нехтуючи медичною таємницею, стверджував, що президент умисно вводив в оману французький народ, не могло не посилити горя його близьких. Крім того, ця смерть, яка настала після тривалої боротьби з хворобою і заледве через кілька місяців після закінчення президентських повноважень п. Міттерана, викликала велику схвильованість у політичних колах і в громадськості. Отже, удар, завданий цією книжкою пам'яті померлого, був дуже сильним. За цих обставин Суд вважає, що тимчасова заборона розповсюдження «Великої таємниці» до того часу, коли компетентний суд вирішить питання про сумісність оприлюднених фактів із принципом медичної таємниці і з правами інших осіб, може розцінюватися як «необхідна в демократичному суспільстві» для захисту прав президента Міттерана та його правонаступників.

Користуйтеся консультацією: Пацієнт має право: Що треба знати про право на медичну таємницю

Ще одним прикладом захисту лікарської таємниці після смерті пацієнта (уже в національному законодавстві України) є Постанова Верховного Суду у справі № 428/3905/16-ц від 03 липня 2019 року.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що інформація стосовно причин смерті особи та особистих речей особи, які були знайдені під час доставки тіла особи до медичного закладу є конфіденційною в розумінні Закону України «Про інформацію» та статей 32, 34 Конституції України. У випадку смерті особи, інформація щодо стану її здоров`я, медичні документи надаються лише на запит суду.

Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що інформація стосовно причин смерті особи та особистих речей, знайдених під час доставки тіла особи до закладу судово-медичної експертизи є конфіденційною, не могла бути надана відповідачем на адвокатський запит, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Таким чином, з аналізу вищевикладених норм та судової практики вбачається, що заборона розкриття конфіденційної інформації пацієнта зберігається навіть після його смерті.

Автор статті: Кіптенко Наталія Григорівна