Майно дитини та правочини щодо нього

Стаття виконана у співавторстві з помічником адвоката, магістром права Мартою Роговик.

Дитина (особа до 18 років) може бути власником квартири, будинку, земельної ділянки, автомобіля тощо. Водночас, обсяг її цивільної дієздатності (є вона малолітньою чи неповнолітньою) впливає на те, яким чином це право власності може бути реалізоване та хто має право вчиняти відповідні правочини від її імені.

З 25 травня 2026 року ці питання регулюються з урахуванням нових правил, запроваджених Законом України від 25 березня 2026 року № 4824-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку вчинення правочинів в інтересах малолітніх та неповнолітніх осіб”, яким, у свою чергу, внесено зміни до Сімейного та Цивільного кодексів України, Закону України “Про охорону дитинства” та інших законодавчих актів.

Згідно з пояснювальною запискою до проєкту цього Закону метою запропонованих змін є вдосконалення порядку вчинення неповнолітньою особою правочинів в частині необхідності отримувати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування лише у випадках, коли відбувається відчуження (а не набуття), поділ, виділ нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості, іншого цінного майна, зокрема транспортних засобів, власником якого є неповнолітня особа.

Також варто зауважити, що цими змінами регулюється порядок вчинення правочинів, коли неможливо отримати згоду другого з батьків.

З урахуванням нових змін, розглянемо більш детально порядок поводження з майном дитини.

Управління майном дитини

За загальним правилом батьки, усиновлювачі або опікун управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального повноваження. Водночас, вони зобов’язані дбати про збереження та використання цього майна в інтересах дитини.

У питанні управління майном дитини не відбулось принципових змін до законодавства, нова редакція частини 1 статті 177 Сімейного кодексу України лише розширила коло суб'єктів, які мають повноваження на управління майном дитини: якщо раніше це було повноваження лише батьків, то зараз - батьків, усиновлювачів та опікунів.

Чинне законодавство не містить чіткого визначення, що розуміється під поняттям “управління майном дитини”, сюди можна віднести забезпечення збереження майна, його належного утримання та використання, передання майна в оренду, отримання доходів від такого майна та розпорядження ними, а також вчинення необхідних дій для захисту майнових прав дитини тощо.

У той же час усі ці дії мають бути спрямовані на досягнення однієї мети - збереження та використання майна саме в інтересах дитини.

Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (частина 9 статті 177 Сімейного кодексу України).

При цьому, важливо розмежовувати управління майном та розпорядження ним. Управління охоплює ширше коло фактичних і юридичних дій, спрямованих на збереження та належне використання майна, тоді як розпорядження передбачає визначення його юридичної долі, зокрема, відчуження, передачу в заставу, внесення до статутного капіталу тощо. Для останньої категорії дій закон встановлює спеціальні вимоги, зокрема, щодо необхідності дозволу органу опіки та піклування.

Які правочини потребують дозволу органу опіки та піклування?

Статтею 177 Сімейного кодексу України встановлені спеціальні правила щодо укладення правочинів з майном дитини. При цьому, такі положення не обмежують об'єкт таких правочинів лише майном, яке належить дитині на праві власності.

Зокрема, відповідно до частини 2 статті 177 Сімейного кодексу України батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від прав на майно малолітньої дитини, у тому числі речових прав на нерухоме майно, що підлягають державній реєстрації;

2) видавати письмові зобов’язання від імені малолітньої дитини;

3) вчиняти правочини щодо:

• об’єкта житлової нерухомості та/або земельної ділянки, на якій розміщений такий об’єкт, власником або користувачем яких є їхня малолітня дитина;

• відчуження (у тому числі шляхом продажу, дарування, міни або внесення (передачі) до статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи чи як вступного, членського та/або цільового внеску члена кооперативу), поділу, виділу, передачі в заставу, іпотеку нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості, іншого цінного майна, зокрема, транспортних засобів, власником якого є їхня малолітня дитина.

Аналогічні правила закріплені також в Цивільному кодексі України та Законі України “Про охорону дитинства”.

Окремої уваги заслуговує використання законодавцем терміна “користувач”. На відміну від права власності, право користування майном не передбачає належності самого майна дитині. Дитина може мати право користування житловою нерухомістю, власником якої є інша особа, однак це право саме по собі є об’єктом правового захисту.

Це має принципове значення, оскільки наявність у дитини права користування житлом не залежить виключно від реєстрації її місця проживання у відповідному приміщенні. Реєстрація місця проживання є способом офіційного підтвердження певних відомостей про місце проживання особи, але сама по собі не створює і не припиняє цивільного права користування житлом. Право користування може виникати з інших передбачених законом або договором підстав.

При цьому, варто також наголосити на тому, що законодавцем використана конструкція “об’єкт житлової нерухомості, користувачем якого є малолітня дитина”, а не лише “житло”.

Чи є конкретне місце проживання “житлом”, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі “Прокопович проти росії”, заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі “МакКенн проти Сполученого Королівства”, заява N 19009/04, пункт 50).

У свою чергу, поняття об’єкт житлової нерухомості є відмінним від поняття житла, тому сюди підпадає будь-яка житлова нерухомість, незалежно від того чи дитина проживає там на постійній основі саме як у житлі, єдиною умовою є право користування дитини цим об’єктом.

Таким чином, при визначенні, чи має дитина право користування конкретним житлом, не слід обмежуватися перевіркою відомостей про її зареєстроване чи навіть фактичне місце проживання. У кожній конкретній ситуації необхідно встановлювати правову підставу виникнення такого права, фактичні обставини проживання дитини та характер правовідносин між дитиною, власником житла та іншими членами сім’ї.

Водночас, важливо звернути увагу на межі застосування вимоги про дозвіл органу опіки та піклування. Частина 2 статті 177 Сімейного кодексу України встановлює обмеження саме для батьків, усиновлювачів або опікуна щодо їх малолітньої дитини: вони не можуть без відповідного дозволу вчиняти правочини щодо об’єкта житлової нерухомості та/або земельної ділянки, на якій розташований такий об’єкт, власником або користувачем яких є дитина.

Згода другого з батьків

Попередня редакція частини 6 статті 177 Сімейного кодексу України, як і після внесених змін, вже передбачала, що при вчиненні одним із батьків правочину щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків.

Водночас, Закон № 4824-IX змінив системне регулювання цього питання, пов’язавши вимогу щодо нотаріально посвідченої згоди другого з батьків із правочинами, визначеними частиною 2 статті 177 Сімейного кодексу України, а не лише щодо транспортних засобів та нерухомого майна. Для таких правочинів згода другого з батьків є обов’язковою, якщо відсутні передбачені законом винятки.

Отже, після набрання чинності новою редакцією статті 177 Сімейного кодексу України необхідно розмежовувати загальне правило про презумпцію згоди другого з батьків та спеціальне правило щодо правочинів, для яких закон прямо вимагає його нотаріально посвідченої згоди.

Закон № 4824-IX також “адаптував” правила надання згоди на укладення правочинів, визначених частиною 2 статті 177 Сімейного кодексу України, під реалії сьогодення, зокрема, було розширено випадки, коли правочин можна вчинити без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків.

Так, абзац 3 частини 6 статті 177 Сімейного кодексу України передбачає, що правочини, зазначені у частині другій цієї статті, можуть бути вчинені без згоди другого з батьків (усиновлювачів), якщо він:

• захоплений у полон або заручники;

• інтернований у нейтральні держави;

• зник безвісти за особливих обставин;

• визнаний безвісно відсутнім;

• проживає окремо від дитини протягом не менше шести місяців поспіль та не бере участі у вихованні та утриманні дитини;

• якщо місце його проживання невідоме.

Важливо, що сама по собі обставина проживання окремо від дитини не означає автоматичної можливості діяти без згоди. Закон встановлює додаткові умови: така відсутність має тривати не менше шести місяців поспіль і відсутність участі у вихованні та утриманні дитини.

Це означає, що, наприклад, проживання одного з батьків за кордоном саме по собі не прирівнюється до ситуації, коли його згода для відповідного правочину не потрібна.

Вік дитини

Закон розмежовує порядок вчинення правочинів залежно від віку дитини. Малолітня особа віком до 14 років, як правило, не вчиняє самостійно правочини, передбачені частиною 2 статті 177 СК України: їх від імені дитини вчиняють батьки, усиновлювачі або опікун за наявності дозволу органу опіки та піклування.

Натомість, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років вчиняє такі правочини самостійно, але за наявності нотаріально посвідченої згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника та дозволу органу опіки та піклування.

Дарування дитині нерухомості

Однією з важливих новел є зміна правил щодо безоплатного набуття майна дитиною.

Якщо малолітня або неповнолітня дитина набуває майно у власність безоплатно (як за договором дарування, наприклад), у тому числі нерухомість, користувачем якої вона є, такий правочин вчиняється без дозволу органу опіки та піклування.

Це правило прямо закріплене одночасно у Сімейному кодексі, Цивільному кодексі та Законі України “Про охорону дитинства”.

Такою нормою був усунутий неефективний метод, начебто, захисту майнових прав дитини, оскільки отримання згоди на укладення правочину з набуття дитиною майна безоплатно лише затягував цей процес та вимагав додаткових беззмістовних бюрократичних перешкод.

Водночас, набуття права власності на нерухомість означає виникнення у власника відповідних майнових обов’язків, зокрема, щодо сплати передбачених законом податків та витрат, пов’язаних з утриманням майна. Порядок виконання таких обов’язків залежить від їх правової природи, віку та цивільної дієздатності дитини, а також від статусу особи як споживача житлово-комунальних послуг.

Судова практика щодо захисту прав дитини на майно: окремі аспекти

Після набрання чинності вказаним законом (з кінця травня 2026 року) про сталу судову практику з правозастоування вказаних норм говорити ще зарано.

Проте в контексті піднятого питання доречно проаналізувати низку важливих постанов ВС, які визначили загальний напрямок захисту судами майнових, передусім, житлових прав дитини за останні роки.

Державний виконавець або приватний виконавець зобов’язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, про яке, зокрема, зазначає в заяві на реалізацію арештованого майна (постанова Верховного Суду від 21 березня 2024 року у справі № 280/2937/22 (адміністративне провадження № К/990/42762/23).

Так, положеннями ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», п. 28 розд. VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, та абз. 7 п. 3 розд. II Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, визначено порядок передачі на реалізацію майна боржника, право власності на яке або право користування яким мають діти, за попереднім дозволом органу опіки та піклування.

Крім цього, питання щодо необхідності отримання державним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки та піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, було предметом розгляду Великої Палати ВС. Виключна правова проблема полягала у вирішенні питання: чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна, з огляду на те, що така згода при передачі нерухомого майна у вигляді житла, в якому проживають діти в іпотеку надавалася іпотекодавцю?

У справі № 755/12052/19 Велика Палата Верховного Суду вважала за можливе розглянути виключну правову проблему в контексті необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, оскільки загальне вирішення поставленого питання має значення як і для цієї справи, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата ВС у постанові від 26.10.2021 р. дійшла висновку, що для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.

Таким чином, такий обов'язок поширюється на виконавця як щодо майна, щодо якого у дитини є право власності, так і щодо того, яким вона лише має право користуватися.

Підсумовуючи наведене, наводимо перелік обставин, на які потрібно звернути увагу при вчиненні правочину щодо майна дитини:

• Хто є власником майна - дитина, один із батьків, обоє батьків чи інша особа.

• Чи має дитина право користування майном, оскільки для житлової нерухомості та пов’язаної з нею земельної ділянки це може мати значення навіть тоді, коли дитина не є її власником.

• Вік дитини - правила для малолітніх та неповнолітніх відрізняються.

• Чи є правочин безоплатним набуттям майна дитиною. Якщо так, закон передбачає окремий спрощений режим.

• Чи потрібна згода другого з батьків, оскільки у визначених законом випадках вона є обов’язковою та має бути нотаріально посвідченою.

• Чи існують обставини, які дозволяють діяти без згоди другого з батьків. Закон містить вичерпно визначені для цієї мети обставини, для підтвердження яких необхідно зібрати відповідний пакет документів.

• Чи потрібен дозвіл органу опіки та піклування (обов’язково для правочинів, передбачених частиною 2 статті 177 СК України).

Зміни 2026 року зробили регулювання правочинів щодо майна дітей більш деталізованим. Законодавець одночасно намагався спростити окремі ситуації, наприклад, безоплатне набуття майна дитиною, та чіткіше визначити випадки, коли для розпорядження майном необхідні участь другого з батьків і дозвіл органу опіки та піклування.

Особливого значення набули правила щодо майна, власником або користувачем якого є дитина, нотаріально посвідченої згоди другого з батьків, а також ситуацій, коли такий з батьків об'єктивно не може надати згоду. Тому при вчиненні правочину в інтересах дитини недостатньо перевірити лише право власності на майно. Необхідно комплексно оцінити вік дитини, її статус щодо майна, характер правочину, необхідність згоди законних представників та дозволу органу опіки і піклування, а також наслідки правочину для майнових і житлових прав дитини.

Автор консультації:  Дубчак Леся Сергеевна