ЧИ ОБОВ’ЯЗКОВО СУДАМ ВРАХОВУВАТИ ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ ВСУ І ХТО МОЖЕ ВІД НИХ ВІДСТУПАТИ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Ось і минуло три місяці з початку запуску в роботу нових процесуальних кодексів. Юристи, адвокати, судді повинні були в стислі строки перелаштуватись на новий лад, для них все почалось спочатку. Підготовка позовної заяви, відзиву чи клопотання розпочинались з прочитання кодексу. Потрібно подати нові докази – звертаєшся до кодексу. Викликати свідків, забезпечити позов, оскаржити рішення – знову кодекс. І це не дивно, оскільки такої кількості новел в процесі не запроваджувалось уже тривалий час, тому, звикнувши до одних правил процесу, досить складно було перелаштуватись під нові норми.

Багато нововведень викликали непорозуміння та колізії, як застосовувати їх на практиці. Зокрема, це пов’язано з перехідним періодом, коли одна й та ж справа починала розглядатись за “старими” правилами і наразі продовжує за нормами “нових” кодексів. Такі проблеми виникають, наприклад, з представництвом сторін не адвокатами.

Сьогодні пропонуємо звернути увагу на такий правовий інститут як застосування постанов Верховного Суду України Укр, їх роль та обов’язковість (чи необов’язковість) врахування цих позицій при винесенні судом рішень.

Як в законі

В усіх процесуальних кодексах, як і раніше, закріплюється, що суд “враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду”. Аналогічне твердження закріплене і в ч. 6 ст. 13 Закону України “Про судоустрій та статус суддів”.

Однак якою є доля незчисленних правових позицій Верховного Суду України, викладених у його постановах?

Нагадаємо, що в редакціях процесуальних кодексів, які діяли раніше, закріплювалось, що “висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права” (наприклад, ст. 214 і 360-7 “старої” редакції ЦПК України).

Зазначена вище норма, яка міститься в “нових” кодексах, є майже аналогічною за змістом, однак зобов’язує суди враховувати висновки саме новоствореного Верховного суду (ВС), а не Верховного Суду України (ВСУ), який припинив здійснення правосуддя 15.12.2017 року.

Тобто, як бачимо, законодавець прямо не відповідає на запитання, чи є обов’язковими (чи повинні враховуватись судами) правові позиції, викладені у постановах ВСУ.

Для розв’язання цієї проблеми варто звернутись до ще одного інституту, який має назву “відступ від правових позицій ВС/ВСУ”, процедура реалізації якого є ідентичною щодо правових позицій і ВС, і ВСУ.

Пропонуємо розглянути її на прикладі цивільного процесульного законодавства. Дане питання регламентоване ст. 403 ЦПК України (для правових позицій ВС) та п. 7 п.п. 1 Перехідних положень ЦПК України (для правових позицій ВСУ), і передбачає обов’язок касаційного суду, що розглядає справу і який вбачає необхідність у відступі від раніше викладеної правової позиції, передати її на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати ВС.

Тобто, як бачимо, у судів першої чи апеляційної інстанції забрали можливість відступати від правової позиції, викладеної в постановах ВС/ВСУ, при розгляді конкретної справи з наведенням відповідних мотивів (як було раніше). Натомість у разі якщо під час розгляду конкретної справи цими судами, Верховним Судом переглядається судове рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку, то провадження в першій справі може бути зупинене до закінчення перегляду другої справи в касаційному порядку (п. 10 ч. 1 ст. 252, п. 14 ч. 1 ст. 253 ЦПК України).

Згадайте новину: КЦС у складі ВС просить Велику Палату відступити від правової позиції ВСУ, оскільки правильне по суті і справедливе судове рішення не повинно скасовуватись лише заради правового пуризму

Виходячи із зазначеного, можна зробити такі висновки:

1) відступити від правових позицій, викладених в постановах ВС/ВСУ, можна виключно на етапі розгляду справи в суді касаційної інстанції шляхом її передачі на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати ВС.

2) суд першої або апеляційної інстанції не має права відступати від правової позиції, викладеної в постановах ВС/ВСУ.

3) у випадку якщо ВС (палата, об’єднана палата, Велика Палата) переглядає судове рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку, то суди першої або апеляційної інстанції можуть зупинити розгляд “свого” провадження.

Тобто хоча законодавець і не закріпив обов’язковість раніше прийнятих постанов ВСУ, однак можливість відступу від них надається лише суду касаційної інстанції (Верховному Суду).

Як на практиці

Розглянувши теоретичну сторону проблеми, логічним є запитання, як це вирішується на практиці. У юридичних блогах неодноразово порушувалось питання, що після 15.12.2017 року судді першої чи апеляційної інстанції заперечували посилання сторони на правові позиції ВСУ, аргументуючи це тим, що (1) “кодекс зобов’язує враховувати лише постанови ВС”, (2) “ВСУ вже ліквідований (ВСУ перебуває лише в стані припинення – прим.) і його позиції є неактуальними”. Як наслідок, “Українське право” вирішило перевірити,наскільки глобальною є ситуація та чи дійсно суди заперечують існування та обов’язковість правових позицій ВСУ.

Проаналізувавши Реєстр судових рішень (ЄДРСР), можна дійти до таких висновків:

1) Верховний Суд в низці своїх судових рішень посилається на існуючі правові позиції Верховного Суду України (наприклад, зареєстровані в ЄДРСР під номерами 71860748, 71828881, 72073867, 72253385, 72367026, 72605130);

2) у судових рішеннях під номерами 71666775, 71666779, Верховний Суд, враховуючи правові висновки ВСУ, посилається на ч. 4 ст. 263 ЦПК України (яка закріплює обов’язок судів щодо врахування правових позицій ВС, а не ВСУ);

3) аналогічна ситуація застосування ч. 4 ст. 263 ЦПК України до правових позицій ВСУ відслідковується і в рішення судів нижчих інстанцій (наприклад, зареєстровані в ЄДРСР під номерами 72319826, 72122479, 71688594, 71583758, 71339675). До того ж, керуючись цією ж статтею, в рішенні №72165242 суддя замість “постанов Верховного Суду” вживає словосполучення “постанови ВСУ”, цим самим підтверджуючи законність їх врахування судами;

4) є рішення судів, коли посилаючись на ч. 4 ст. 263 ЦПК України, обґрунтовується неможливість застосування постанови ВСУ в зв’язку з тим, що хоч ВСУ була прийнята відповідна постанова, однак правовий висновок по ній так і не було сформовано. Така аргументація наявна в рішеннях, зареєстрованих під номерами 72588446, 72273443, 72433658, 72273692;

5) у жодному судовому рішенні Верховний Суд не заперечує необхідність врахування правових висновків ВСУ, виходячи із відсутності відповідної законодавчої норми. Натомість існують випадки незастосування окремих постанов ВСУ до конкретної справи у зв’язку з тим, що правовідносини в цих справах не є подібними (наприклад, рішення зареєстровані під номерами 72178068, 72691639);

6) поширеною є ситуація застосування судами першої та апеляційної інстанції у рішеннях, прийнятих після 15.12.2017 року, положень ЦПК у вже не чинній редакції. Так, посилання на раніше діючу статтю 214 “старого” ЦПК вбачається у наступних рішеннях: 72126143, 72152030, 72242756;

7) аналогічна ситуація із посиланням судів на ст. 360-7 “старого” ЦПК, яке наявне в судових рішеннях, зареєстрованих під номерами 72701584, 72426234, 72118885, 72169300, 71844578, 71567942, 71664228, 71217801, 71125210, 71352345. Примітним із застосуванням цієї статті є також те, що вона закріплювала право суду відступити від позиції ВСУ, яким, як можна свідчити із рішень, судді продовжують користуватись, незважаючи на те, що чинним ЦПК таке повноваження надано лише Верховному Суду;

8) навіть не обґрунтовуючи таке право положеннями законодавства, судді також відходять від правових позицій ВСУ у наступних рішеннях: 71822974, 72072949;

9) поодинокими є випадки застосування п. 10 ч. 1 ст. 252 ЦПК України, який дає можливість суду першої чи апеляційної інстанції зупинити провадження у справі до перегляду подібної справи касаційним судом (наприклад, ухвали, зареєстровані в ЄДРСР під номером 72597617, 72596522);

10) єдиним рішенням, яке вдалось знайти і в якому суддя обґрунтовує незаконність та недоцільність застосування правових позицій ВСУ, які “через ліквідацію ВСУ вже не є актуальними”, є ухвала Золочівського районного суду Харківської області, зареєстрована в ЄДРСР під номером 72690501.

Як наслідок, можна прийти до висновку, що хоча у кодексах відсутня норма, яка закріплює обов’язковість врахування судами правових позицій, викладених в постановах ВСУ, однак вони продовжують застосовуватись судами. Така практика кореспондується із вимогами законодавства, згідно з якими виключно Верховний Суд може відступити від цих позицій. Окрім цього, відслідковується порушення цієї норми деякими судами, які в своїх рішеннях, посилаючись на вже нечинні норми “старого” ЦПК, самостійно відступають від таких правових позицій. Також поодинокою є практика застосування судами п. 10 ч. 1 ст. 252 ЦПК України, який дає можливість суду першої чи апеляційної інстанції зупинити провадження у справі до перегляду подібної справи касаційним судом.

Згадайте новину: Верховний Суд повідомлятиме про свої правові позиції суб'єктів владних повноважень

Підсумовуючи, зазначимо, що необхідним вбачається для вирішення вказаних непорозумінь внести зміни до процесуальних кодексів, де закріпити обов’язковість врахування при винесенні судових рішень не лише правових позицій Верховного Суду, але й Верховного Суду України, які продовжують застосовуватись судами у спірних правовідносинах. Важливим понад усе є єдність і передбачуваність судової практики, що відноситься до реалізації принципу верховенства права у вирішенні судами спорів.

Автор : Зозуля Наталія

Джерело: “Українське право”

Закон України "Про судоустрій та статус суддів" визначає основні завдання діяльності Верховного Суду як найвищого органу у системі судоустрою України, а саме: забезпечення сталості та єдності судової практики.

Раніше прикладом спроби забезпечити єдність судової практики були правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах Пленуму, узагальненнях тощо. Однак із прийняттям нових процесуальних кодексів юристи забили на сполох: в кодексах відсутнє поняття "правові позиції Верховного Суду"! До того ж, що буде із правовими позиціями нині діючого Верховного Суду України? Спробуємо розібратись нижче.

Як зазначила в одному із своїх інтерв’ю Лариса Рогач, переможець конкурсу до ВС: "Нестабільність судової практики – це основна вада судочинства. Рішенням в цій ситуації є прогнозованість судових рішень, щоб людина одразу бачила, чим може закінчитись її справа. Цим самим можна зменшити кількісне навантаження справ на суди".

І дійсно наразі складається ситуація, коли низка правових позицій Верховного Суду України, викладених в рішеннях по однорідних правовідносинах, суперечать одна одній. Як наслідок, практикуючий юрист, адвокат не може гарантувати своєму клієнту стовідсотковий результат, оскільки в будь-який момент протягом затяжного розгляду справи в суді позиція вищої судової інстанції може змінитись.

Спробою вирішення цієї проблеми було запровадження інституту правових позицій ВСУ. Згідно з процесуальним законодавством вони є обов’язковими для суб’єктів владних повноважень, які керуються у своїй діяльності відповідним законом чи іншим нормативно-правовим актом і водночас повинні враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Дійсно, таке нововведення консолідувало судову практику та надало змогу забезпечувати певний рівень єдності правових позицій суддів різних інстанцій. Однак такий стан речей не вирішував іншу проблему, що виникла: різносторонність позицій самого ВСУ. Почали з'являтись суперечливі правові позиції ВСУ, що зумовило маніпуляції та зловживання зі сторони учасників процесу, які з легкістю знаходили судове рішення, зручне для їхньої позиції, та посилались на нього, а на суддю лягав важкий тягар вибору найсправедливішої з них.

З прийняттям законопроекту №6232 цей недолік, сподіваємось, буде усунуто. Так, у змінах до трьох процесуальних кодексів (ст. 404 ЦПК, ст. 303 ГПК та ст. 346 КАС) закріплено спеціальний порядок зміни правової позиції ВС з того чи іншого проблемного питання (так званий інститут «overruling» (англ.), який широко використовується вищими судовими інстанціями країн англо-саксонської системи права). Зокрема, пропонується надати право колегії Верховного Суду, що розглядає справу в касаційному порядку, передати справу на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати Верховного Суду, якщо суд, що розглядатиме справу в касаційній інстанції, вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні палати, об’єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.

Читайте статтю: ЧИ ОБОВ’ЯЗКОВЕ ВРАХУВАННЯ СУДАМИ НИЖЧИХ ІНСТАНЦІЙ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА НОВИМ ЦПК?

Окрім того, передбачається аналогічна процедура передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо суд, що розглядатиме справу в касаційній інстанції, дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Сподіватимемось, що чітка регламентація питання зміни правової позиції вищої судової інстанції України сприятиме її розвитку та водночас єдності.

Якщо повернутись до інших змін, що стосуються даного питання, то одразу хотілося б заспокоїти усіх правників, яких хвилювало це питання. Як і раніше, закріплюється, що суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, зокрема при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Дане положення міститься у нових редакціях усіх трьох процесуальних кодексів у статті, що стосується законності та обґрунтованості судового рішення (ст. 237 ГПК, ст. 264 ЦПК, ст. 242 КАС), що вкотре підкреслює мету закріплення зазначених положень та основне завдання діяльності Верховного Суду загалом.

Водночас постає питання, якими ж є правові наслідки неврахування таких висновків? На це ще півроку тому звернув увагу Володимир Кравчук, суддя нового Верховного Суду. Він пояснив, що конкретні наслідки визначені лише в одному випадку – в змінах до Кодексу адміністративного судочинства, де передбачено, що неврахування правового висновку в зразковій справі є самостійною підставою для оскарження рішення у типовій справі. Натомість для будь-яких інших справ це не є окремою підставою для оскарження рішення. Тож невідомо, як ВС має реагувати у випадку, коли він виявив відхід від свого правового висновку, але справа не підлягає касаційному оскарженню, хоча б через те, що ніхто не подав касаційну скаргу. Дане питання залишилось відкритим і після прийняття Верховною Радою законопроекту № 6232.

Поміж іншого, аналогічно із чинним законодавством запроваджується можливість суду відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, однак виключно з одночасним наведенням відповідних мотивів (ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів"). На жаль, дане положення також не знайшло свого розвитку в змінах до процесуальних кодексів. Відтак, як вірно зазначає Володимир Кравчук, виникають деякі питання, а саме: «Що значить відступити від правової позиції, які умови відступу? Що значить відхід від правової позиції: чи є, наприклад, відходом від правової позиції її розвиток?». Незважаючи на значний суспільний резонанс із зазначеного питання, ці положення так і не були доопрацьовані.

В межах цієї важливої теми варто звернути увагу на ще один болючий момент, а саме: впорядкування та порядок застосування правових позицій нині діючого Верховного Суду України після початку роботи новоствореного Верховного Суду. Нагадаємо, що у нещодавно прийнятих змінах до процесуальних кодексах йдеться виключно про новий ВС, в той час як в Перехідних положеннях лиш мимоволі є згадки про ВСУ.

Варто констатувати, що в зазначеному законопроекті, дійсно, відсутні положення про обов’язковість чи необхідність врахування правових позицій ВСУ. Натомість у п. 7 закріплена аналогічна по відношенню до вище описаної процедура зміни раніше прийнятої правової позиції нині діючим ВСУ шляхом передачі справи на розгляд Великій Палаті Верховного суду. До того ж, як зазначив під час одного з брифінгів Михайло Смокович, нині вже суддя Верховного Суду, про перегляд правової позиції можуть також клопотати і учасники судового розгляду.

Отже, є підстави сподіватись, що новий Верховний Суд не тільки перегляне найбільш неоднозначні та суперечливі правові позиції Верховного Суду України та виправить помилки правозастосування, допущені цим судом, а також і напрацює та сприятиме розвитку єдиної судової практики в Україні шляхом якісного перегляду судових справ та прийняття справедливих і законних рішень.

Автор статті: Зозуля Наталія

Джерело: “Українське право”

Читайте статті: СУДОВА ПРАКТИКА ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ ФІЗИЧНИМИ ОСОБАМИ – ПОЗИЧАЛЬНИКАМИ ЗА СПОЖИВЧИМИ КРЕДИТАМИ