Втручання в права людини під час пандемії

27.03.2020 | Автор: Кравець Ростислав Юрійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube
Втручання в права людини під час пандемії - 0_35329300_1585316109_5e7e010d5645b.png

Світ охопила пандемія коронавірусу COVID-19. До такого рішення прийшла Всесвітня організація охорони здоров’я 11 березня 2020 року, відчули українці вплив пандемії 17 березня 2020 року, коли влада активно почала запроваджувати заходи карантину, спрямовані на максимально можливу ізоляцію кожного.

Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 року «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» вирішено установити на усій території України карантин, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь певна кількість осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Також владою було прийнято низку рішень щодо обмеження роботи контрольно-пропускних пунктів та запроваджено нові підходи та санкції щодо притягнення осіб до відповідальності за порушення карантинних заходів.

Коли ми говоримо про такі особливі режими у державі як карантин або, надзвичайна ситуація, ми маємо розуміти, що забезпечуються ці режими головним чином шляхом обмеження основних прав людини. Тому, в ці періоди як ніколи важлива оцінка дій держави з втручання у права людини: наскільки вони є обґрунтованими, необхідними, та чи дійсно вони переслідують саме мету захисту.

З аналізу перелічених вище нормативно правових актів, найбільшого втручання зазнають: обмеження права на повагу до приватного життя; обмеження права на свободу та особисту недоторканність – примусове поміщення громадян в обсервації; обмеження права громадян на свободу пересування: заборона для певних категорій переміщуватись через державний кордон та контрольно-пропускні пункти пропуску, скасування транспортного сполучення; обмеження права на свободу мирних зібрань – заборона збиратись більш ніж певна кількість осіб; обмеження права на освіту – заборона відвідувати навчальні заклади; обмеження права на свободу релігії – заборона проведення релігійних заходів; обмеження права доступу до медичної допомоги – тимчасове припинення проведення планових заходів з госпіталізації та планових операцій, крім термінових та невідкладних.

Чи є виправданим втручання держави в права людини? Яка межа виправдання цього втручання?

Чи можна в надзвичайній ситуації обмежити свободу? Так, але потрібна вагома причина. Цей основний принцип верховенства права відображено в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), а саме: статті 8, 9, 10 і 11 припускають втручання в основні права там, де це є «необхідним у демократичному суспільстві для захисту здоров’я».

Стаття 15 Конвенції також припускає відступ від деяких прав, а саме: «будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом».

В першу чергу, реакція держави під час надзвичайної ситуації повинна бути заснована на фактичних даних, а не зумовлюватися політичним тиском або потребою щось робити. Має бути чітке наукове і медичне обґрунтування екстрених заходів.

Не менш важливою є потреба у використанні саме законодавства для досягнення кінцевої мети. Потрібно довести, що рекомендації, м’які зобов’язання та обмежувальні заходи, не спрацюють і необхідна примусова сила якісного закону.

Виходячи із практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), щодо порушення таких прав в контексті статті 15 Конвенції, завжди коли заявник скаржиться на те, що його права за Конвенцією були порушені протягом періоду відступу від зобов’язань, Суд спочатку перевіряє, чи можуть вжиті заходи бути виправдані відповідно до основних статей Конвенції; і лише якщо вони не можуть бути виправдані таким чином, Суд переходить до визначення того, чи був відступ від зобов’язань правомірним (наприклад, Lawless проти Ірландії (№ 3), § 15

ЄСПЛ в своїх роз’ясненнях щодо застосування ст. 15 Конвенції вказував, що належна увага приділяється таким факторам, як: характер прав, що постраждали у зв’язку з відступом від зобов’язань, обставини, що призводять до виникнення надзвичайної ситуації, та її тривалість (Brannigan та McBride проти Сполученого Королівства, 43; A. та інші проти Сполученого Королівства [ВП],§ 173); чи було б звичайне законодавство достатнім, щоб впоратися із загрозою, що спричинена суспільною небезпекою; чи є заходи дійсною реакцією на надзвичайну ситуацію; чи були заходи використані з тією метою, для якої вони були санкціоновані; чи були передбачені гарантії проти зловживань.

Отже, в контексті обмеження прав на території України та виправданості меж втручання в такі права необхідно встановити чи дійсно мала місце суспільна небезпека, чи були вжиті заходи адекватними по відношенню до загрози та чи було достатнім національне законодавство.

Загальновідомим та загальновизнаним, в першу чергу завдяки рішенню ВООЗ, є той факт, що зараження коронавірусом визнано пандемією, тобто несе загрозу та є суспільно небезпечним, тому не таким дискусійним і проблематичним буде доведення наявності одного з елементів ст. 15 Конвенції.

В той же час оцінка адекватності заходів та достатності законодавства є гострим та дискусійним питанням, яке на даний час в Україні, м’яко кажучи бажає кращого.

На даний час на території України було введено саме надзвичайну ситуацію., а не надзвичайний стан. Режим надзвичайної ситуації відрізняється від надзвичайного стану тим, що він законодавчо не має чітко визначених меж, ні щодо прав, які можуть бути обмежені, ні щодо ступеня їх обмеження та здебільшого носить рекомендаційний характер.

Беручи до уваги численну практику ЄСПЛ, щодо втручання держави в права особи, Суд зазначає, що для того аби втручання було виправданим необхідна наявність 3 чинників:

  • Якісний закон - національне законодавство повинне бути чітким, передбачуваним і належно доступним (Silver і Інші проти Сполученого Королівства, § 87). Вимога ясності застосовується обсягу дискреційних повноважень, якими наділені державні органи. Національне право повинне розумно ясно визначати обсяг і спосіб реалізації відповідних повноважень, покладених на державні органи, аби гарантувати особам мінімальний рівень захисту, яким вони наділені у демократичному суспільстві відповідно до принципу верховенства права (Piechowicz проти Польщі, § 212).
  • Законна виправдана мета – це встановлення конкретних, вимірних, досяжних, реалістичних та часоспрямованих цілей на зміну та покращення ситуації в майбутньому.
  • Суспільна необхідність - відповідність відношення балансів прав однієї людини з балансом прав всієї нації на здорове існування та безпечне середовище. Баланс інтересів індивідуального і громадського здоров’я відображений у справі «Соломахін проти України», 2012 (п. 36), де Суд зазначив, що порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров’я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання в області.

Варто зазначити, що ЄСПЛ в першу чергу звертає увагу саме на наявність якісного закону, оскільки його відсутність автоматично свідчить про недотримання виправданої мети та суспільної необхідності. «той висновок, що даний захід не був «згідно із законом», є достатнім, аби Суд вирішив, що було порушення. Тому немає потреби перевіряти, чи згадане втручання переслідувало «законну мету» або було «необхідним у демократичному суспільстві» (M.M. проти Нідерландів, § 46).

В той же час, якість законодавства, яке на даний час поспіхом створено країною, є досить сумнівною. Найголовніше питання щодо якості закону – це все ж таки визначення чіткого кола суб’єктів та заходів, які є обов’язковим, а які є рекомендованими до виконання. Інше питання - це узгодженість обмежень з іншими обов’язками, особливо актуально це стосується обмеження пересування і обов’язок прибути на роботу до стратегічно важливих об’єктів, від діяльності яких залежить існування населення на карантині тощо. Так само законодавство не містить чіткого визначення механізму впровадження та дотримання обмежувальних заходів, що, наприклад, стосується запланованої примусової госпіталізації при цьому не визначено на якому та ким має бути забезпечена така госпіталізація тощо.

Не виключено, що проблема виникне і щодо суспільної необхідності в розрізі адекватності застосованих заходів. Не варто забувати про те, що карантинний період в Україні припав на посівний, заготівельний, період, однак жодних чітких правил роботи аграрних компаній не окреслено і на них поширюються загальні обмеження карантину, що в подальшому вплине на спроможність країни забезпечити населення харчовими продуктами.

Слід пам’ятати, що нагальність прийняття нормативного акту, не може бути визнано виправданням неякісності, тому на даний час законотворці на рівні з медиками повинні цілодобово працювати відразу у всіх напрямках, бо всі дії мають наслідки і недосконале впровадження карантину може мати надзвичайно пагубний вплив ще не один рік.

Не зважаючи на певні прогалини в законодавстві, кожен повинен дбати про своє здоров’я, не наражати на небезпеку оточуючих, бо право одного закінчується там, де починається право іншого, так право на вільне пересування закінчується там, де починається право іншого на безпечне середовище.

Будьте свідомі, бо ні одне судове рішення навіть те, яке встановить порушення прав людини не поверне ні здоров’я, ні життя…

Вікторія Криворот

Юрист, АО Кравець і партнери

Анна Мартиненко

Адвокат, АО Кравець і партнери

2445
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные статьи
Популярные судебные решения
ЕСПЧ
1