20.12.2016 | Автор: Веб-ресурс "Протокол" Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

При зверненні стягнення виселення осіб з іпотечного жилого приміщення без надання іншого постійного житла допускається тільки у випадку, якщо це приміщення було придбане за кредитні кошти (ВСУ від 14 грудня 2016р. у справі № 6-1141цс16)

Фабула судового акту: ВСУ є послідовним у питанні подальших прав на проживання осіб в іпотечній квартирі у випадку звернення на неї стягнення банком. За загальним правилом виселення мешканців не дозволяється без надання іншого жилого приміщення, тобто банк або інший кредитор можуть виселити усіх, проте повинні надати їм інше житло з урахуванням діючих норм Житлового кодексу та прав неповнолітніх. Проте є виняток: допускається виселення мешканців без надання іншого жила, якщо предмет іпотеки – житло з якого проводиться виселення – був придбаний за кредитні кошти. Якщо ж предмет іпотеки був лише забезпеченням кредитних зобов’язань, а кредит отримувався боржником для інших цілей (наприклад ведення бізнесу), то виселення з такого жила без надання іншого житла НЕ допускається.       

Аналізуйте судовий акт: Не підлягають виселенню з іпотечної квартири зареєстровані особи, якщо квартира НЕ була придбана за кредитні кошти, без надання іншого жилого приміщення (ВССУ від 10 жовтня 2016р.)

Банк має право виселити усіх мешканців при зверненні стягнення на іпотечне житло без надання іншого жилого приміщення (ВСУ у справі № 6-197цс16 від 22 червня 2016 р.)

Мораторій на стягнення іпотечного майна НЕ позбавляє банк права виселяти мешканців іпотечної нерухомості без надання іншого житлового приміщення та письмового попередження (ВСУ у справі № 6-2947цс15 від 3 лютого 2016р.)

Мораторій на примусове відчуження житлових приміщень, що є предметом іпотеки, не перешкоджає судам розглядати позови про звернення стягнення на предмет іпотеки (Люботинський міський суд Харківської області, суддя Дем'яненко І. В.)

Стягнути іпотечну квартиру можна без наявності окремого рішення у виконавчому провадженні в межах загальної процедури стягнення коштів (ВСУ у справі № 6-3004цс15 від 30 березня 2016р.)

Стягнення предмету іпотеки допускається без судового рішення, і навіть в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя, проте не на підставі постанови держвиконавця (ВСУ у справі №6-1680цс16 від 28 вересня 2016р.)

Правова позиція ВСУ у справі № 6-1141цс16: За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання  іншого постійного  жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР.

 

                                                                                                            

                                                                                                     П О С Т А Н О В А

                                                                                                    ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року                                                                                                                                                                                      м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Романюка Я.М.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення, за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області, Городоцької районної державної адміністрації Львівської області, Городоцької районної ради Львівської області про визнання недійсними та скасування рішень, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (далі – ПАТ «ПроКредит Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення.

ПАТ «ПроКредит Банк» зазначало, що на забезпечення виконання кредитного зобов’язання ОСОБА_3 перед банком 10 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала, а банк прийняв в іпотеку житловий будинок за АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований.

За договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 18 січня 2014 року банк став власником зазначеного житлового будинку, а також земельної ділянки для його обслуговування та зареєстрував право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Оскільки мешканці будинку відмовлялися виселятися добровільно, ПАТ «ПроКредит Банк» просив їх виселити в судовому порядку.

У липні 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3, ПАТ «ПроКредит Банк», Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області, Городоцької районної державної адміністрації Львівської області, Городоцької районної ради Львівської області у якому з урахуванням уточнених вимог просили визнати незаконним та скасувати рішення Городоцької районної ради від 16 червня 1988 року НОМЕР_1; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок, видане на ім’я ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який знаходиться за АДРЕСА_1, як частку у спільній сумісній власності подружжя; встановити факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4; визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину спірного житлового будинку за кожним у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4; визнати незаконним та скасувати рішення Мшанської сільської ради Львівської області від 25 жовтня 2006 року НОМЕР_2; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3; визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради від 22 березня 2007 року НОМЕР_3; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 2 квітня 2007 року, видане на ім’я ОСОБА_3; витребувати з незаконного володіння ПАТ «ПроКредит Банк» житловий будинок та земельну ділянку загальною площею S_1, надану для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель, за вказаною адресою.

Позивачі зазначали, що під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 збудували житловий будинок за АДРЕСА_1, який є їх спільною сумісною власністю, проте в установленому законом порядку це право вони не оформили.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважають, що ОСОБА_3, яка є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_1, у 1988 році незаконно оформила на своє ім’я право власності на вказаний житловий будинок, а в подальшому і на земельну ділянку для його обслуговування, незаконно отримала дозвіл на його перебудову і реконструкцію, а рішення органів самоврядування щодо оформлення за нею права власності на будинок і земельну ділянку є незаконними, оскільки забудовниками будинку були батьки.

Рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року в задоволенні позову ПАТ «ПроКредит Банк» відмовлено, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково: визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Городоцької районної ради Львівської області від 16 червня 1988 року НОМЕР_1 в частині оформлення права власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_3; визнано недійсним свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок, видане на ім’я ОСОБА_3 Самбірським міжрайонним бюро технічної інвентаризації Львівської області (далі – Самбірське МБТІ); визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірного будинку як частку у спільному майні подружжя; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину спірного будинку в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_4; визнано незаконним та скасовано рішення Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області від 25 жовтня 2006 року НОМЕР_2 «Про затвердження уточнення площ і розмірів земельної ділянки ОСОБА_3»; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 листопада 2006 року НОМЕР_4, виданий Городоцьким районним відділом земельних ресурсів на ім’я ОСОБА_3; визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області від 22 березня 2007 року НОМЕР_3 про затвердження акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта та оформлення права власності на спірний будинок за ОСОБА_3; визнано недійсним свідоцтво про право власності на вищевказаний житловий будинок від 2 квітня 2007 року, видане виконавчим комітетом Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області на ім’я ОСОБА_3; витребувано з незаконного володіння ПАТ «ПроКредит Банк» спірний житловий будинок та земельну ділянку загальною площею S_1, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель за вказаною адресою. У решті позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 3 листопада 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено; позов ПАТ «ПроКредит Банк» задоволено: виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку за АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня, 17 вересня 2014 року, 16 та 23 грудня 2015 року, 23 березня, 6 квітня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до  інвентаризаційної справи НОМЕР_5 на житловий будинок за АДРЕСА_1 його будівництво було розпочато в 1969 році, а завершено в 1970 році. Будівництво здійснювалось на виділеній земельній ділянці на підставі рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради від 22 липня 1969 року, забудова земельної ділянки дозволена рішенням виконавчого комітету Городоцької районної ради від 30 вересня 1969 року, про що ОСОБА_1 видано свідоцтво на забудову садиби. Згідно з проектом забудови забудовником значиться ОСОБА_1, 1949 року народження.

Відповідно до рішення виконкому Мшанської сільської ради народних депутатів від 9 червня 1988 року за НОМЕР_6 «Про оформлення права власності колгоспних та інших дворів на житлові будинки», на підставі розглянутих матеріалів та висновків Самбірського МБТІ про можливість оформлення права власності на будинки окремих громадян с. Суховоля та Мшана Городоцького району прийнято рішення про можливість оформлення права власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ОСОБА_3.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Городоцької районної ради від 16 червня 1988 року НОМЕР_1 «Про оформлення права власності на житлові будинки колгоспних та інших дворів» на підставі рішення виконкому Мшанської сільської ради народних депутатів від 9 червня 1988 року про можливість оформлення права власності на житлові будинки в с. Суховоля та Мшана Мшанської сільської ради вирішено оформити право власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ОСОБА_3.

Правомірності набуття ОСОБА_3 права власності на спірний будинок ні ОСОБА_4 до моменту своєї смерті в 1999 році, ні ОСОБА_1 до моменту звернення до суду з позовом в липні 2014 року в жодний спосіб не оспорювали.

У березні 2006 року ОСОБА_1 нотаріально посвідчила заяву про надання нею згоди на передачу ОСОБА_3 в іпотеку будинку за АДРЕСА_1, в якому вона лише зареєстрована та проживає.

Суди встановили, що на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 в 1999 році спірний будинок померлому не належав, в обсяг спадкового майна не входив, отже, не підлягав успадкуванню відповідно до положень статей 529–535 Цивільного кодексу Української РСР.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4 від 29 листопада 2006 року, виданим Городоцьким районним відділом земельних ресурсів на ім'я ОСОБА_3, їй належить на праві власності земельна ділянка площею S_1 за АДРЕСА_1 за кадастровим номером НОМЕР_7.

Спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_3 в порядку приватизації для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель відповідно до статті 116 Земельного кодексу України та за цільовим призначенням і розміром відповідає статті 121 цього Кодексу.

Рішенням Третьої сесії V скликання Мшанської сільської ради від 9 серпня 2006 року НОМЕР_8 ОСОБА_3 надано дозвіл на проведення реконструкції належного їй житлового будинку з добудовою гаража площею 32,8 кв. м, другого поверху загальною площею 168 кв. м та інших приміщень.

Згідно з актом державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта від 16 березня 2007 року, одноквартирний одноповерховий житловий будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 233,9 кв. м, житловою площею 11,8 кв. м визнано таким, що прийнятий в експлуатацію.

На вказаний реконструйований будинок 2 квітня 2007 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності серії НОМЕР_9.

18 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «ПроКредитБанк» було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 18 січня 2014 року, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність банку предмети іпотеки: житловий будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 233,9 кв. м, житловою площею 114,8 кв. м, а також земельну ділянку загальною площею S_1 з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку. Того ж числа було здійснено державну реєстрацію речових прав за ПАТ «ПроКредитБанк» на це нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд виходив з того, що ОСОБА_3 набула право власності на спірний будинок і земельну ділянку в установленому законом порядку, правові підстави для задоволення позовних вимог у цій частині відсутні.

Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня та 17 вересня 2014 року, 3 березня 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій передав справу на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Отже вважати обґрунтованою заяву ОСОБА_2 в цій частині немає підстав.

Задовольняючи позов банку про виселення відповідачів, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що члени сім’ї власника житлового будинку мають право користуватися жилим приміщенням за наявності права власності на будинок у особи, членами сім’ї якої вони є. Із припиненням права власності особи втрачається і їх право користування жилим приміщенням як членів її сім’ї.

Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 та 23 грудня 2015 року, 6 квітня 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення, а в частині третій – порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки,  інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку було передано житловий будинок, придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині позовних вимог про виселення відповідачів, є незаконними.

Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про виселення підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись пунктами 1 та 4 частини прершої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 листопада 2015 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 з будинку за АДРЕСА_1 скасувати.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

   Н.П. Лященко

 

 

Судді:                                        В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

 

0
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення