Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку НАВМИСНОГО введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину (ВС/КЦС № 445/1011/17 від 01.08.2018)

Фабула судового акту: Нормами частини1 статті 229 ЦК України визначено, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

В свою чергу частиною 1 статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Незважаючи на прозорість зазначених норм на практиці іноді виникають труднощі, пов’язані із розмежуванням вказаних підстав визнання правочинів недійсними.

У даній справі особа літнього віку звернулася до суду із позовом до своєї онуки про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, оскільки текст договору вона не читала, вважаючи, що останній не є договором дарування, а є договором довічного утримання.

Судом першої інстанції у задоволенні позову відмовлено, оскільки позивачем не доведено, а також з пояснень сторін та показів свідків не вбачається, що вона мала на меті укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування. Так, у своїх поясненнях позивач не вказала, які істотні умови договору довічного утримання були узгоджені сторонами. Також, судом враховано, що подарований житловий будинок є єдиним житлом позивача та згідно положень оспорюваного договору дарування позивач залишила за собою право довічного проживання та користування житловим будинком. Водночас про волевиявлення позивача на укладення саме договору дарування свідчить також і той факт, що в цей же день позивачка подарувала відповідачу, а також іншій своїй онуці належні їй земельні ділянки.

Апеляційним судом вказане рішення залишено без зміни.

На зазначені рішення позивачем подано касаційну скаргу.

Переглядаючи вказану справу Касаційний цивільний суд залишив касаційну скаргу без задоволення та вказав, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Договір з забудовником житла розірвано за рішенням суду на вимогу замовника у зв’язку з істотним його порушенням, оскільки замовник був позбавлений того, на що розраховував при його укладенні (ВС/КЦС, справа № 487/8461/15-ц, 28.02.18)

ВС/КЦС: Розцінювати виконання чи невиконання обов'язків за договором довічного утримання, ураховуючи лише спосіб виконання матеріального забезпечення, не відповідатиме засадам справедливості та розумності (справа № 686/2676/15-ц, 14.02.18)

ВССУ: Оспорюваний договір укладено між близькими родичами після виникнення майнового зобов'язання дарувальника на підставі відповідного судового ріщення, що свідчить про його фіктивність (справа № 200/5083/14с, 06.12.17)

ВСУ: Порушення кримінального провадження є впливом тяжкої обставини на дарувальника і підставою для визнання договору дарування недійсним (ВСУ від 6 грудня 2017р. у справі №6-1968цс17 )

ВССУ: Перебування з обдарованим у добрих стосунках, проживання разом, відсутність конфліктів під час укладення договорів обумовили відмову у позові дарувальника про визнання недійсними договорів дарування будинку (спр. № 127/26187/15-ц, 08.11.17)

Постанова

Іменем України

01 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 445/1011/17

провадження № 61-971св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року у складі суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляка Р. В.,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивовано тим, що у жовтні 2010 року ОСОБА_2, яка є її онукою, запропонувала їй свої послуги щодо догляду та утримання, взамін попросила оформити на неї житловий будинок з господарськими будівлями та дворовими спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вказувала, що 26 жовтня 2010 року вона уклала із відповідачем договір, який посвідчила приватний нотаріус Золочівського районного нотаріального округу Швець О. В. Текст договору вона не читала, вважаючи, що у ньому передбачені всі права і обов'язки, про які домовились сторони. На неодноразові прохання про допомогу по господарству відповідач не реагувала, після хвороби у грудні 2016 року не забезпечувала ліками та харчами. Лікуванням та утриманням займався її син - ОСОБА_5

Після ознайомлення у грудні 2016 року із текстом договору, який після підписання вона не отримувала, виявила, що це договір дарування житлового будинку, чого вона не бажала. Зазначала, що фактично вона хотіла укласти із відповідачем договір довічного утримання, а не договір дарування. Вказаний договір дарування є удаваним правочином, який вчинений з метою приховати договір про довічне утримання.

Посилаючись на викладені обставини, просила визнати недійним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Швець О. В. на підставі статей 229 230 233 235 ЦК України.

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 25 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, а також з пояснень сторін та показів свідків не вбачається, що вона мала на меті укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування. Так, у своїх поясненнях позивач не вказала, які істотні умови договору довічного утримання були узгоджені сторонами. Також, судом враховано, що подарований житловий будинок є єдиним житлом позивача та згідно пункту 6 оспорюваного договору дарування позивач залишила за собою право довічного проживання та користування житловим будинком.

Крім того, про волевиявлення позивача на укладення саме договору дарування свідчить також і той факт, що в цей же день ОСОБА_1 подарувала відповідачу ОСОБА_2, а також своїй онуці ОСОБА_6, яка є рідною сестрою відповідача, земельні ділянки, розташовані у селі Бортків Золочівського району Львівської області.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року рішення Золочівського районного суду Львівської області від 25 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові з інших підстав.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не довела, що в момент вчинення оспорюваного правочину вона діяла під впливом обману з боку відповідача чи третіх осіб з її боку, тому у визнанні недійсним договору дарування з підстав укладення такого під впливом обману слід відмовити.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 просять скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 при укладенні договору дарування вважала, що укладає договір довічного утримання. Текст договору вона не читала і вголос його ніхто їй не зачитував. Відповідач шляхом обману, а також користуючись похилим віком та хворобливим станом, здійснюючи психологічний тиск на позивача домоглася укладення договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами. Апеляційний суд підтвердив правильність обґрунтування позивачем та її представником підстав позову, проте у своєму рішенні суд не вказав, в чому полягає недоведеність, що в момент вчинення оспорюваного договору дарування позивач діяла під впливом обману з боку відповідача. Судом не було взято до уваги докази у справі, зокрема пояснення позивача, пояснення відповідача, покази допитаних у судовому засіданні свідків, акт обстеження житлово-побутових умов ОСОБА_1, квитанції про сплату комунальних послуг, витяг про державну реєстрацію права власності, книги погосподарського обліку Бортківської сільської ради, висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що позивач потребує стороннього догляду. Судом апеляційної інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи.

У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що позовні вимоги та касаційна скарга є безпідставними. Ініціатором укладення договору дарування була саме позивач, яка є її бабусею. На момент укладення договору дарування позивач перебувала при здоровому розумі та ясній пам'яті і без будь-якого примусу уклала даний договір, який нотаріус зачитала вголос. Зазначила, що ОСОБА_1 є освіченою людиною, багато років працювала головним зоотехніком та заступником голови колгоспу, а тому не могла помилитися щодо умов договору. Після рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, позивач та її представник змінили обґрунтування позову, посилаючись на те, що договір було укладено під впливом обману, хоча вказані факти також нічим не підтверджені. Протягом шести років позивач не оспорювала договір дарування, тому вважає, що вимоги про повернення подарованого майна фактично ставить син позивача ОСОБА_5 Крім того, зазначила, що в цей же день ОСОБА_1 подарувала відповідачу та іншій онуці - ОСОБА_6 - земельні ділянки, тому остання добре розуміла, які правочини вчиняє.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди установили, що 26 жовтня 2010 року між сторонами укладено договір дарування житлового будинку, за умовами якого позивач ОСОБА_1 подарувала відповідачеві ОСОБА_2 належний їй на праві власності житловий будинок з господарськими будівлями та дворовими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, договір посвідчено приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Швець О. В.

За вимогами статті 214 ЦПК України(в редакції чинній на час розгляду справи) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

На виконання цих обов'язків суд має з'ясувати у позивача предмет позову (що конкретно вимагає відповідач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). У відповідача суд з'ясовує суть та характер заперечення проти позову й на підставі з'ясованого визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору (предмет доказування).

Оспорюючи договір дарування від 26 жовтня 2010 року, ОСОБА_1 зазначала, що вважала, що укладає з відповідачем договір довічного утримання, тому договір дарування був укладений з метою приховати дійсний правочин про довічне утримання, при цьому посилалась на статті 229 230 233 235 ЦК України

Вирішуючи справу, суд першої інстанції, з посиланням на статтю 229 ЦК України, виходив із того, що позивачем не доведено, що вона помилилася щодо природи укладеного правочину, а саме: звертаючись до суду з вказаним позовом, наголошувала, що перед укладенням оспорюваного правочину відповідач обіцяла їй утримання та догляд, а тому вона вважала, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування.

Не погоджуюсь із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась із апеляційною скаргою, в якій зазначала, що районним судом не враховано, що позивач мала намір укласти із відповідачем договір довічного утримання, оспорюваний договір дарування укладено під впливом обману з боку відповідача. Обман полягав у тому, що відповідач обіцяла після укладення договору забезпечувати ОСОБА_1 доглядом, харчуванням, ліками, допомагати в утриманні в належному стані її житлового будинку, господарських будівель, дворових споруд та присадибної ділянки. Однак, обов'язків по догляду та утриманню позивача відповідач не виконувала.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з частинами першою-третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки й обману передбачені статтями 229 230 ЦК України.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Відповідно частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний договір дарування вчинявся позивачем під впливом обману з боку відповідача, що нею неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, тобто не довела обставини, на які посилалася як на підставу своїх вимог, а посилання лише на розлад здоров'я під час перебування у нотаріуса, що не є підставою за вищезазначених обставин для визнання недійсними договору дарування.

Доводи касаційної скарги про те, що судом не взято до уваги пояснення сторін у справі, покази свідків, приватного нотаріуса та інші докази, є необґрунтованими, висновків апеляційного суду не спростовують та фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Приватний нотаріус Золочівського районного нотаріального округу Швець О. В., яка посвідчувала оскаржуваний договір дарування, пояснила, що перед посвідченням договору та підписанням його сторонами, його зміст було зачитано сторонам вголос та надано можливість самостійно прочитати договір. Дарувальник розуміла, який договір вона укладає,і бажала укласти договір дарування. Також зазначила, що в цей день позивач уклала ще один договір дарування земельної ділянки.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді